Культурология

Лекція: Культура епохи Відродження

1.          Гуманізм культури Ренесансу.

2.    Відродження античності: відкриття світу і людини.

3.    Здобутки матеріальної і духовної культури епохи.

Література

Історія світової культури. / За ред. Левчук Л.Т. та ін. - К.,1994.

История искусства зарубежньїх стран. Средние века. - М., 1982.

Возрождение. - М., 1982.

Культура зпохи Возрождения. — М., 1986.

ЛосевА.Ф.   Зстетика Возрождения.-М., 1983.

Відродження - новий етап в історії світової культури. В цей час були закладені основи сучасної науки, високого рівня досягла література, що отримала з винайденням книгодрукування небачені раніше можливості поширення. В основі культури Відродження лежить принцип гуманізму, що утверджує гідність і красу людини, її розуму і волі, її творчих сил. Нестримне бажання пізнання реального світу і захоплення ним привели до відображення в мистецтві різноманітних сторін дійсності і зумовили величний пафос і глибоке проникнення найбільш значним творам майстрів цієї епохи.

Відродження або Ренесанс (від французького гепаі$$ап$е) - це перехідна епоха в історії культури Західної і Центральної Європи від Середньовіччя до Нового часу. Розпочалася вона в Італії у XIV ст., в інших країнах - у XV ст. і тривала до кінця наступного століття.

Ренесанс був зумовлений розкладом феодального ладу і зародженням ранньокапіталістичних відносин. У цей переломний час на зміну людині зі старим церковно-схоластичним світоглядом на авансцену історії вийшла громадська активна, діяльна людина з новим світосприйняттям, новими ідеалами і цінностями, яка здобувала собі визнання не родовитим походженням, а знаннями, розумом, здібностями. Такій людині стали тісними рамки феодальних суспільних відносин. Отже, провідна роль у суспільстві переходить від дворянства до людей різних професій, спеціалістів з різних галузей знання - філософів, філологів, митців, поетів, майстрів, інженерів, всіх тих, хто замість "•божественного" став вивчати все "людське". Звідси і їх назва -гуманісти (від лат. Ьитапиз - людський). Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків і творчості, кінець кінцем зламали духовну диктатуру церкви і створили новий, раціональний та життєрадісний світогляд, який дістав назву "гуманізм".

Утверджуючи новий світогляд, гуманісти звернулися до античної культурної спадщини, стали відроджувати її (звідси термін "Відродження"), бо відчули в ній близький їм дух гуманізму, природній інтерес до всього земного, яке ігнорувалося церковною догматикою. Таким чином, гуманістам належить видатна роль у збереженні античної культурної спадщини, її осмисленні та пропаганді. Однак культура Відродження не була простим поверненням до античної. Культурні діячі шукали і знаходили в античності основи моральності і гуманізму, спираючись на які, творили своє власне світосприйняття, пройняте ідеалами величі людини, соціальної справедливості і свободи. Не випадково саме в цей час виник утопічний соціалізм. Томас Мор (1478-1535) написав відому "Утопію" (1516), в якій виклав своє бачення ідеального ладу, заснованого на суспільній власності, централізованій організації виробництва і розподілу та демократичній формі державного управління. Томмазо Кампанелла (1568-1639) у книзі "Місто Сонця" (1602) змалював ідеальне суспільство, в якому знищено приватну власність на засоби виробництва, ліквідовано соціальну нерівність, утверджено ідеал соціальної справедливості; виробництво основане на високій техніці і свідомій праці всіх громадян, а розподіл вироблених товарів та продуктів ведеться за потребами; керують державою мудреці і жерці на чолі з папою.

Важливу роль у культурі Відродження відіграла історико-національна традиція: повага до народної мови та культурних набутків уперше широко включається у фонд цінностей світської культури. Сам характер епохи Відродження як перехідного періоду зумовив те, що в його культурі переплелося старе й нове, традиційне й новаторське, давши своєрідний, якісно новий сплав духовних цінностей. У цей період були створені шедеври літератури та мистецтва, які мають неперехідне значення.

В епоху Ренесансу зроблено цілий ряд великих наукових відкриттів, пов'язаних з розвитком торгівлі, мореплавства, будівництва, військової техніки. Внаслідок морських подорожей Христофора Колумба (1451-1506), Васко да Гами (1469-1524), Фернана Магеллана (1480-1521) було відкрито американський континент, доведено, що Земля має форму кулі, встановлено основні контури морів, океанів та суші. Революційний пере­ворот стався в астрономії: польський астроном Міколай Коперник (1473-1543) у праці "Про обертання небесних сфер" (1543) обгрунтував геліоцен­тричну систему Всесвіту, поклавши початок звільненню природознавства від теології. Німецький вчений Йоганн Кеплер (1571-1630) відкрив закони руху планет, які підтверджували і розвивали систему М.Коперника.

Були закладені основи теоретичної хімії, збагатилися науковими .юсягненнями геологія, ботаніка, медицина. Іспанський медик Мігель Сервст (1509-1553) дослідив мале коло кровообігу, передбачив існування невидимих кровоносних судин-капілярів. Були розроблені нові методи

лікування хвороб, що виходили за межі християнських догматів у пояс­ненні біологічної структури людини, закладені принципи матеріалістич­ного підходу до суті живих організмів.

Матеріальна культура епохи Відродження була збагачена бурхливим розвитком техніки, зокрема гірничої справи, металургії, суднобудування. Розвивалося ткацтво, гончарство, скловидування. У виробництво стали впроваджувати гідравлічні двигуни, токарні верстати, гірничі машини й механізми для піднімання вантажів, вентиляції рудників. Великий італійський художник, учений та інженер Леопарде да Вінчі (1452-1519) сконструював перші літальні апарати, розробив проекти парашута, захисних та гідравлічних споруд. Німецький винахідник Йоганн Гутенберг (1394-1468) винайшов спосіб відливання шрифта і сконструював дерев'яний друкарський прес, поклавши початок книгодрукуванню в Європі, що відкрило широкі можливості для розповсюдження ідей гуманізму, досягнень науки і культури.

Істотний злам відбувся в осмисленні суті держави та історії суспільства. Оскільки духовна диктатура церкви була ліквідована, наука відкинула божественно-надприродне тлумачення історії, її почали розглядати як наслідок діяльності самих людей. Вчені шукали реальні причини та фактори розвитку історії, намагались встановити закономірності суспільного прогресу. Італійський діяч і письменник Нікколо Макіавеллі (1469-1527) зробив спробу розкрити закономірності розвитку історії, одним із перших висунув ідею класової боротьби як рушійної сили історичного прогресу. Н. Макіавеллі вважав, що історія рухається матеріальними інтересами людей і політичною боротьбою соціальних класів. Історики епохи Відродження відкинули богословську періодизацію історії, запропонувавши ділити її на давню, середньовічну і нову, яка з певними уточненнями застосовується і в наш час.

Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарбниці світової літератури з'явились твори таких митців слова, як Дайте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігель де Сервантес, Фелікс Лопе де Вега, Вільям Шекспір та інші.

Італійський поет Дайте Аліг'єрі (1265-1321) у знаменитій "Божественній комедії"" змалював своє уявне блукання у потойбічному світі, відтворивши суспільство того часу з усіма його вадами та людськими гріхами - від політичних чвар партій, від занепаду авторитету, враженої корупцією церкви, до трагізму людської особистості, яка так і не спромоглася у своєму житті позбавитись недобрих пристрастей та звичок. Творчість Дайте зробила величезний вплив на подальший розвиток європейської культури.

Франческо Петрарка (1302-1374) - італійський поет - увійшов в історію як зачинатель гуманістичної культури Відродження. Свій

світогляд, який базувався на ідеалізації античної культурної спадщини, він виклав у "Листі до нащадків". Та всесвітню славу принесла йому любовна лірика, присвячена Лаурі - жінці, яку він випадково зустрів у церкві і яка полонила його на все життя. Цикл віршів із двох частин ("На життя мадонни Лаури" і "На смерть мадонни Лаури") обіймає 317 сонетів, 29 канцон, 9 секстин, 7 балад і 4 мадригали, складаючи своєрідний щоденник, у якому любовні переживання показані в усій їх суперечливості та мінливості. Лірика Петрарка стала класичним зразком любовної лірики, збагатила поезію музикальністю, образною витонченістю, зокрема використанням антитез та риторичних запитань, які відображують душевні хвилювання.

Джованні Боккаччо (1313-1375) - один із засновників гуманістичної літератури італійського Відродження, автор знаменитого "Декамерона", поем та роману "Філоколо". "Декамерон" - це збірка реалістичних новел, об'єднаних тематикою та гуманістичною спрямованістю; основний зміст їх - розкриття аморальності папського двору, розпусти монархів, висміювання аскетичної моралі Середньовіччя, прославлення насолод земного життя, чуттєвої любові. Новели пройняті духом вільнодумства, добрим гумором.

Франсуа Рабле (1494-1553) - французький письменник, який увійшов у світову культуру як геній комічного. Його твір "Гаргантюа і Пантагрюель" написаний у фольклорному стилі, наповнений каламбурами, засобами гротеску, гри на подвійній жадобі героїв - жадобі вина і знань. Подорожі велетня Гаргантюа - це подорожі по життєвому морю тогочасної реальності з її радощами і болями, розумом і глупотою, достоїнством і нікчемністю. Роман Ф. Рабле став справжньою енциклопедією французької художньої культури епохи Відродження.

Мігель де Сервантес (1547-1616) - великий іспанський письменник, що увійшов у світову культуру головним чином як автор роману "Дон Кіхот". Сюжет твору має специфічний іспанський колорит: двоє благородних романтиків - рицар Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса вперто намагалися протистояти пасивному соціальному оточенню, у зв'язку з чим постійно потрапляють у комічні ситуації. В романі з великою художньою силою показано трагікомізм ентузіазму благородної людської особистості в умовах панування практичного міщанства та бездуховності. "Дон Кіхот" - це сумний сміх над романтизмом епохи, яка відходить у минуле. В іншому плані роман розкриває крах високого благородства помислів людини тоді, коли вона прекраснодушно губить такт дійсності; у цьому загальнолюдське значення "Дон Кіхота".

Фелікс Лопе де Вега (1562-1635) - іспанський драматург, поет і прозаїк. Серед його великої літературної спадщини найбільшу відомість здобули драматичні твори "Овеча криниця", "Собака на сіні", "Дівчина з глечиком", "Закохана витівниця". Пройняті антифеодальним пафосом, глибоким демократизмом, життєрадісністю, гумором, вони пропагували свободу почуттів, рівноправність жінки в коханні і шлюбі. Завдяки такому спрямуванню творча спадщина Лопе де Вега завжди була й залишається актуальною.

Вільям Шекспір (1564-1616) - англійський драматург і поет, чиї драматичні твори "Ромео і Джульєтта", "Багато голосу даремно", "Гамлет", "Отелло", "Король Лір", "Макбет", "Антоній і Клеопатра", "Зимова казка", "Річард III" та інші стали загальновизнаною класикою. Характерна особливість драматургії Шекспіра полягає у концентрації багатьох суперечностей життя у людських стосунках; звідси зображення людини у всій її багатогранності, значущості, величі, складності та динаміці. В його творах вмістився цілий світ людських пристрастей, бажань та прагнень епохи Відродження. Творча сходинка Шекспіра справедливо вважалась однією з вершин світового мистецтва.

У Венеції XV століття, яка була центром італійського Відродження, створюються великі архітектурні ансамблі, які виражають цілісність художнього задуму та багатство композиційних вирішень. У творчості Донато Браманте, Антонів да Сангало сягають свого апогею досконалість форм архітектурних деталей і образів. Палаци, вілли, громадські будівлі становлять цілком відмінні від середньовічних типи споруд такі, як-от: палаци Меддічі-Ріккарді (архітектор Мікелоццо), Виховний будинок та капелла Пецці (архітектор Брунеллескі) у Флоренції, церква Санта Марії де Граціє в Мілані (архітектор Браманте) та інші.

В архітектурі італійського пізнього Відродження спостерігається прагнення до безпосереднього наслідування форм і засобів античної культури, з'являються елементи бароко та маньєризму. Прикладом чого можуть служити Стара бібліотека Сан-Марко у Венеції (архітектор Сансовіно), внутрішнє подвір'я палаццо Пітті (архітектор Амманаті). Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в Італії. Саме тут творили Леонардо да Вінчі, Рафаель, Тіціан, Мікеланджело. Достатньо назвати лише ці імена, щоб стала зрозумілою велич, художня унікальність італійського мистецтва тих часів та його значення для подальшого розвитку світової культури.

Леонардо да Вінчі (1452-1519) застосував із властивою лише йому майстерністю прийом накидання таємничості на зміст своїх картин, чим викликав враження бездонності, невичерпності того, що закладене в природі людини. Візьмемо, наприклад, фреску "Таємна вечеря". За трапезним столом сидять Ісус Христос і дванадцять його апостолів. Христос тільки що прорік: "Один з вас зрадить мене". Вражені апостоли реагують по-різному - мімікою, рухами, жестами. Лише Іуда психологічно ізольований однією деталлю: він відкинувся назад, тоді як усі інші спрямовані до свого вчителя. Темний профіль Іуди, рухи рук також видають нечисту совість. Треба вдуматись у картину, щоб пізнати всю глибину цього вражаючого моменту. Нев'януча слава "Мони Лізи" ("Джоконда") також пояснюється майстерним застосуванням методу накидання таємничості: у виразі обличчя жінки - велика глибина проникливого, вічно живого людського інтелекту, в якому кожна епоха прагнутиме добачати своє. Ознаки часу в картині неясні і майже невідчутні на блакитно-зеленому "місячному" фоні.

"Сікстинська мадонна" Рафаеля (1483-1520) полонить уяву, вражаючи одухотвореністю образів матері і дитини. Велич задуму цієї картини (заради спасіння людства мати віддає найдорожче, що в неї є, -свою дитину) поєднана з витонченою майстерністю художника: в обличчі і погляді дитини є щось доросле, прозорливе і глибоке, а в образі матері -дитяча чистота і віра.

Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), як і Леонардо да Вінчі, був універсальною творчою особистістю - скульптором, архітектором, живописцем, поетом. Найбільш відомі його твори: статуї "Давид", "Мойсей", статуї вмираючого і повсталого рабів, гробниці Медічі, розпис стелі Сікстинської капели. Характерною рисою художньої творчості Мікеланджело є обстеження людської краси. Йому здавалось, що людська краса - останній витвір природи, вершина, за якою настає виснаження і загибель самої природи. У цій красі він вбачав щось грізне, фатальне, на межі небуття. "Тому насолода красою, з'єднана з переляком, який живить дивною їжею великий до неї потяг. І я не можу не сказати, ні подумати, що при вигляді твого обличчя так обтяжує і підносить душу. Чи є це усвідомлення кінця світу, чи велике захоплення", - писав на схилі років Мікеланджело. Лише через призму цього світосприйняття, в якому відчувається початок занепаду епохи Відродження, можна зрозуміти велич та художню силу спадщини Мікеланджело.

У XVII столітті настає криза ідей та культури Відродження, на зміну йому приходить епоха Просвітництва.

 

Лекція: Епоха культури Нового Часу /ХУІІ-ХУШ ст./

1.         Витоки європейського Просвітництва і його основні риси.

2.    Художні стилі мистецтва: бароко, класицизм, рококо.

3.    Зародження і становлення реалізму.

Література

Європейський альманах. Історія. Традиції. Культура. -М., 1991. Мамджян Х.Н. Французьке просвітництво 18 ст.-М., 1983. Мастераклассического искусства Запада.-М., 1993. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури.-К., 1999.

Шашкевич Д.П. Змпиризм й рационализм в философии Нового времени. - М., 1976.

Сімнадцяте століття мало особливе значення для формування національних культур. В цю епоху завершився процес локалізації великих національних художніх шкіл, своєрідність яких визначалась як умовами історичного розвитку, так і художньою традицією, що склалась в кожній кращі Західної Європи. Це дозволяє розглядати XVII ст. як новий етап історії розвитку культури. Розвиваючи в основному традиції епохи Відродження, митці значно розширили коло своїх інтересів і поглибили пізнавальний діапазон мистецтва.

Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Відродження, знайшли своє продовження в XVII столітті.

У сфері економічного життя XVII століття характеризувалося розвитком мануфактури і бурхливими процесами первісного нагромадження капіталу. З останнім було пов'язане зростання національних особливостей культурного життя, в авангарді якого йшли Італія, Іспанія, Фландрія, Голландія, Франція.

Системоутворюючим чинником цієї культури стали світоглядні ідеї, започатковані науковою революцією ХУІ-ХУІІ століття.

Процес цей розпочався ще в XVI ст. завдяки працям таких натурфілософів якДж. Бруно, Б. Телезіо, Парацельс, Дж. Кардана, а також відкриттям Коперника і Галілея. Математичне обгрунтування Коперником геліоцентричності Всесвіту стало першим кроком наукової революції. У відкритому /. Ньютоном законі всесвітнього тяжіння було дано відповідь на питання, чому планети рухаються не по кругових, а по еліптичних орбітах.

Ні Святе письмо, ні Арістотель, ніякий інший авторитет більше не беруться до уваги - розум і тільки він визначається основою пізнання і поведінки. Цей висновок породив ілюзію про всевладдя розуму, котрий більше не вимагав і не визнавав ніяких інших пояснень світобудови, ніякого іншого регулятора суспільних відносин, крім самого себе. Адже розум не в змозі компенсувати все багатство проявів реального буття. Саме тому він не спромігся раз і назавжди відкинути ідею Бога, до якої буде звертатись повсякчас, коли зустрічатиметься з проблемами, котрі не будуть вміщуватися в прокрустове ложе логічних схем.

Таким чином раціоналізм як історично зумовлений світоглядний принцип не лише не виключав, а навіть передбачав ідею Бога як гаранта розумності світобудови та здатності пізнавати її раціональним шляхом. Найтрагічніша вина розуму проявилася у сфері індивідуального людського буття. У новій системі світоглядних координат людина постала маленькою ланкою величного і раціонального механізму природи, а її суспільна сутність в особі всієї системи суспільних структур протистояла людині, як щось незбагненне і вороже. Так виникла тріщина між особистістю і світом, що привело до зростання індивідуальної активності людини, оскільки вона тепер могла покладатися тільки на саму себе.

Зазначена ситуація знайшла свій прояв у всіх сферах культурного життя, зумовлюючи багатогранність його стильових проявів. Найзначніше місце в художньому освоєнні дійсності XVII століття займало бароко (з італ. "химерний").

Епоха бароко була започаткована в Італії.

Нове світобачення, коли людина усвідомлювала себе лише часткою безкінечного Всесвіту, зумовило тлумачення простору як динамічного і мінливого.

Повною мірою це знайшло вияв у творах Антоніса ван Дейка "Св. Мартін і жебраки", "Самсон і Даліла", Пітера Пауля Рубенса "Лев'яче полювання", "Пейзаж з райдугою", "Візники каменів" та Дієго Веласкеса "Здача Бреди" та "Венера перед дзеркалом".

Характерна риса бароко - метафоричність, яка яскраво виявилась в картині Рубенса "Виховання Марії Медічі" та полотні Ван Дейка "Мадонна з куріпками".

Повною мірою культура бароко знайшла свій вияв у архітектурі. Спираючись на досягнення майстрів пізнього Відродження, архітектори бароко розвивали її згідно з новими світоглядними орієнтирами та соціальними запитами. Характерними рисами нового архітектурного стилю були патетика та звеличення в поєднанні з функціями урочистого представництва, котрі часто доводились до максимуму емоційних можливостей.

Найвизначніші досягнення архітектурної думки цієї епохи полягали в розробці нових принципів містобудування, композицій міського та паркового ансамблів. Найкраще таке завдання виконав Берніні, коли споруджував площу Св. Петра в Римі. Архітектор, скульптур, художник, геніальний декоратор, Берніні очолював офіційний напрям італійського мистецтва. Наймасштабніша робота Берніні - закінчення багаторічного будівництва собору Св. Петра і оформлення площі перед ним (1656-1667 рр.). Цей архітектурний ансамбль є типовим зразком мистецтва зрілого бароко. Два могутніх крила монументальної колонади замкнули простір площі. Розходячись від головного західного фасаду собору, колонади утворюють спочатку форму трапеції, а потім переходять у величезний овал, що підкреслює особливу рухомість композиції. 284 колони і 80 стовпів висотою по 19 метрів складають цю чотирирядну криту колонаду, 96 великих статуй увінчують її аттик. Майстерно включені в оформлення площі декоративні елементи: струмені води двох фонтанів і стрункий єгипетський обеліск між ними, що акцентують середину площі. За виразом самого Берніні, площа "подібно розкритим обіймам", захоплює глядача і скеровує його рух до фасаду собору.

Культура бароко, надихаючись ідеями розуму, продовжувала традиції Відродження.

Значні плоди суперечливості матеріального і духовного, спокою і екстазу принесла культура бароко в музиці. Саме музика змогла виразити складність і збентеженість, молитовні благання всепрощення і естетичні емоційні вибухи, адже значна частина інструментальної музики носила релігійний характер. Поруч із тим у руслі бароко виник новий музичний жанр-опера. Батьківщиною опери є Флоренція.

Найвидатнішою творчою особистістю першого століття існування опери був Клаудіс Монтеверді. Про творчу велич цього композитора говорить те, що його опера "Орфей" викликає живий інтерес і в наш час.

У XVII столітті паралельно з бароко розвивався класицизм.

Класицизм був пов'язаний із принципами реалізму і продовжував традиції культури Відродження з його опорою на розум та пильний інтерес до античності.

Виникає класицизм у Франції в перші десятиріччя XVII століття, звідки поширюється на інші країни Європи. Класичним зразком архітектури класицизму є ансамбль Версальського палацу, збудований (1668-1689) за наказом Людовіка XIV. Головними авторами цієї найвідомішої пам'ятки французького класицизму були архітектор Жюль Ардуен-Мансар та майстер садово-паркового мистецтва Андре Ленотр.

У сфері живопису класицизм набуває провідного значення в творчості видатного французького майстра XVII століття Нікола Пуссена. Культ розуму - одна з характерних рис класицизму - перетворюється в Пуссена на провідний принцип художньої творчості й головну умову адекватного сприйняття художніх творів. Сам художник зазначив, що сприйняття твору вимагає зосередженого обміркування та напруженої роботи думки. І все ж, якими б не були яскравими досягнення класицизму в архітектурі та живопису, провідна роль у цій художній системі належить театрові.

Основний для класицизму конфлікт почуття та обов'язку знайшов своє яскраве втілення в п'єсах П'єра Корнеля "Сід", "Горацій", "Поліевкт".

У середині XVII століття досить помітною стає суперечність між дворянською державою та суспільством, гуманістичний ідеал вже не міг виявлятися через виконання обов'язку перед державою, відтепер він набуває етичного в творчості Жана Расіна. Конфлікт між деспотизмом монарха та його жертвами, необхідність дотримуватись вимог морального обов'язку, боротьба пристрастей у людській думі - ось проблеми, до яких звертається видатний французький драматург у трагедії "Британік".І все ж комедії вдалося вийти на шлях великої драматургії. Це стало можливим завдяки генію Жана Батіста Мольєра, котрий зумів поєднати живу народну традицію з громадянськістю, проблематичністю та інтелектуальністю класицизму і підняти цей жанр до рівня "високої комеді'І" ("Смішніманірниці", "Тартюф").

Драматургія і театр французького класицизму - найзначніше явище за рівнем впливу на світову культуру.

Визначним моментом культурного життя епохи Просвітництва була безмежна віра в перетворюючі можливості освіти. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед усіх верств суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвитку людства в напрямі загального добра і справедливості. Слід зазначити, що просвітництво розумілося ширше, ніж розповсюдження знань і освіти, включало в себе моральне та громадянське виховання. Ідеї просвітництва не несли в собі революційного запалу, проте саме вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилось Французькою буржуазною революцією 1789-1794 років. Просвітництво сповідувало справжній "культ розуму", вбачаючи в ньому той архімедів важіль, з допомогою якого можна перевернути всю систему громадського та суспільного життя.

Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська влада була досить сильною) не дозволяли здійснювати практичне перетворення суспільства. Це зумовило найбільшу активність культурного життя у сфері духовно-практичного освоєння світу, насамперед, у філософії та мистецтві.

Найглибший слід у культурному житті Європи залишили три основних типи художнього мислення: класичний, романтичний і реалістичний. Класицизм XVIII століття, незважаючи на безперечну свою схожість із класицизмом XVII століття, все ж не був прямим продовженням останнього, а являв собою принципово нове історико-х> дожне явище.

Показовим є те, що саме класицизм став "масовим стилем" французької революції кінця XVIII століття.

Поруч із раціоналізованим класицизмом існувало чудернацьке породження аристократичного декаденсу - рококо, стильові риси якого -вишуканість, граціозність та примхливість повною мірою відповідали ідейній порожнечі вузького кола феодальної аристократії, для якої життєвою позицією був гедонізм, гонитва за насолодами. Стиль рококо формується в 20-30 рр. XVIII ст. і досягає свого розквіту в 40 рр. Яскравим представником цього стилю був французький живописець Франсуа Буше. Талановитий декоратор, творець мистецтва бездумно-святкового, заснованого не стільки на спостереженні життя, скільки на імпровізації. "Перший художник" короля Людовіка XV, улюбленець аристократії, Буше оформлював книги, виконував декоративні панно для інтер'єрів, картини для шпалер, створював декорації і костюми для Паризької опери і т.п. В своїх живописних роботах Буше звертався до міфології, алегорії і пасторалі, в трактуванні яких інколи проявлялись риси сентиментальності. Кокетливі Венера і німфи, безтурботно-грайливі амури, пасторальні персонажі, що віддаються втіхам кохання, - герої його картин.

Жоден із цих стилів не відповідав новим уявленням про світ і тим більше новим ідеалам людини.

Найбільшого свого розвитку просвітницький реалізм досяг в Англії, яка в середині XVII століття стала на шлях капіталістичного розвитку. Саме в Англії з'являється принципово відмінна від традиційної придворно-аристократичної - аудиторія масова, з новими вимогами та естетичними смаками. Складалась вона переважно з представників так званого третього стану, які жадали бачити в мистецьких творах реалії життя. Це зумовило той факт, що саме в Англії просвітницький реалізм став провідним напрямом художньої творчості.

Однак провідне місце в системі видів мистецтва займала реалістична література, головним жанром якої став роман .

До XVIII століття роман вважався низьким жанром літератури, своєрідним читанням для розваги. Починаючи від романів Д. Дефо через творчість Г. Фільдінга і до романів Т. Дж. Смоллетта і О. Голдсміта, англійський роман аналізує людську природу в різних життєвих умовах і соціальних середовищах.

Своєрідною паралеллю творчості англійських романістів стала творчість їхнього земляка, уславленого художника Уільяма Хогарта. Для його творчості характерне правдиве, аналітичне за своїм характером зображення побуту та звичаїв свого часу, простежується така ж як і в романах спрямованість на дослідження "людської природи", той же моралізаторський акцент. І не дивно, що твори Хогарта досить часто використовувались як ілюстрації англійських реалістичних романів XVIII століття.

Своїми серіями-хроніками Хогарт започаткував перші сторінки реалізму в живопису та графіці.

І все ж, незважаючи на значні досягнення, реалізм як провідний тип художнього осмислення дійсності заявить про себе на більш високій стадії суспільного і художнього розвитку.

Вісімнадцяте століття - століття Розуму, руйнівного скепсису і іронії, століття філософів, соціологів, економістів; розвивались пов'язані з технікою точні науки, географія, археологія, історія, філософія. Наукові знання створили для мистецтва фундамент точного спостереження і аналізу дійсності. Афоризм Руссо "Людина велична лише своїми почуттями" виразив одну із найпримітніших сторін суспільного життя XVIII століття, що породили витончений психологічний аналіз в реалістичному живопису - Гейнсборо, Ватто, Робер; літературі -Руссо, Прево, Фільдінг, Стерн, Річардсон; музиці - Гендель, Бах, Глюк, Гайдн, Моцарт. Гостра спостережливість, витончена культура думки і почуття характерні для всіх художніх жанрів XVIII століття.

 

Лекція: Європейська культура у XIX ст.

1.          XIX ст. - епоха пошуку гармонії особистості.

2.          Романтизм і класицизм як прояви боротьби за свободу індивідуума.

3.          Основоположники західноєвропейського реалізму та імпресіонізму.

4.    Основні естетичні принципи модернізму.

Література

Бичко А.К.Теорія та історія вітчизняної і світової культури. - К., 1993.

Закович М.М. Українська та зарубіжна культура. - К., 2000. Ивбулис В.Я. Модернизм й постмодернизм. -М., 1988. История зарубежного искусства. — М., 1983.

Втілюючи передові ідеї, культура XIX ст. утверджувала естетичні і етичні цінності дійсності, оспівуючи красу реальної природи і людини праці. Від минулих століть культура цього часу відрізняється тим, що загострено і безпосередньо відображує головні протиріччя епохи: соціальні умови життя народу, суперечність між приватним і суспільним інтересом, трагічний вплив праці, як необхідного історичного продукту, на цілісність особистості. Критичні позиції визначили основу методу реалістичного мистецтва XIX ст. Його послідовним втіленням було мистецтво критичного реалізму - найбільш вагомого внеску в художню культуру епохи.

Нерівномірно розвивались різні сфери культури. Найвищих вершин досягає світова культура і музика. Що стосується архітектури і декоративно-ужиткового мистецтва, то після підйому, що визначив стиль ампір, два види цих мистецтв переживають кризу. Найбільш повний розвиток отримують станкові форми живопису, графіка і скульптура, що тяжіла до монументальних форм. XIX століття дало світовій культурі розквіт революційного романтизму і реалістичного мистецтва. Ранні прояви романтизму були позначені пошуками підвищеної емоційності, культом таємничого, містичного, зверненням до середньовіччя, що відводило від реального життя. Це була реакція на французьку буржуазну революцію і ідеали просвітителів з їх культом розуму. Проте, провідну роль відігравав все ж таки прогресивний напрям романтизму, що закликав до боротьби за свободу особистості, гармонію, за подолання соціальних суперечностей. Героїзація особистості, що веде боротьбу З ворожим середовищем, страждання і смерть в боротьбі героя - центральна гема прогресивного романтизму.

У романтизмі вигадливо поєднуються винятковість героїв, індивідуалізм, інтерес до минулого, потяг до незвичайного та екзотики (нетиповість обставин) - і задушевність, ліризм, якесь особливе проникнення у глибини людської душі. Люди бурхливих титанічних пристрастей, бунтівники -герої Персі-Біші Шеллі (1792-1822), друга Байрона, ("Повстання ісламу", "Визволений Прометей"). Валь/пер Скотт став зачинателем історичного роману, який показав, що історія твориться людьми з гарячими серцями. Він майстерно передав історичні і національні особливості різних епох, країн, народів, надаючи їм яскравого романтичного колориту. З романтизмом пов'язано збагачення літературних жанрів, руйнування колишніх уявлень про межі і правила творчості. Основними жанрами романтичної літератури стали драма, новела, романтична поема, балада, роман у віршах, де розмивається грань між епосом і лірикою, а також казка лірико-філософського або фантастичного змісту. У німецьких романтиків казка була одним з найпопулярніших жанрів. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані і опубліковані братами Грімм -Якобом та Вільгельмом.

Генріх Гейне (1797-1856) - це і напрочуд тонка лірика ("Книга пісень"), і політична сатира ("Дорожні картини", поема "Німеччина. Зимова казка"), й іронія, завдяки якій подолано романтизм і взято нову тему - реальне життя.

У США романтика пригод, вольові, відважні і цілеспрямовані герої, сюжети індіанських казок і легенд знайшли свого співця в особі Джеймса Фенімора Купера (1789-1851) - це п'ятитомна епопея про шкіряну панчоху. Французькі романтики, насамперед, Віктор Гюго (1802-1885) теоретично обгрунтував основні принципи романтизму у своїх драмах і романах ("Марія Тюдор", "Собор Паризької Богоматері", "Знедолені", "Людина, що сміється"), де змальовує цілу низку непересічних людських характерів, неймовірних обставин, тріумфів добра, яке перемагає зло.

Докорінні зрушення відбувалися в цей час у репертуарі театрів . Романтичне мистецтво, ставши знаменом епохи, породило на сцені різні варіанти романтичного героя: розчарованого, скорботного юнака, який марно шукає спокою, але водночас полум'яного прихильника свободи, який кидає виклик усьому навколишньому світу. Особливе місце в історії французького романтичного театру і романтичної драми належить Альфреду де Мюссе (1810-1857). Тонка іронія Мюссе спрямована проти всього: "Насміхатися зі слави, релігії, кохання, з усього на світі - це велика втіха для тих, хто не знає, що робити". П'єси Мюссе: "Венеціанська ніч", "Примхи Маріанни", "Фантазіо" - взірці блискучої романтичної комедії нового типу, які випереджають традиційну для цього стилю криваву драму з несамовитим коханням, ревнощами і вбивством або ж пройняті сумною іронією, сумішшю лірики і гротеску. У драматургії Проспера Меріліе (збірка п'єс "Театр Клари Гасуль") романтичний бунт замінено гострокритичним і навіть сатиричним зображенням персонажів свого часу -офіцерами і солдатами, шпигунами, дворянами різних рангів і стану, світськими дамами і солдатськими подругами, рабинями і селянами.

Першим художником романтичного напряму був Теодор Жеріко (1791-1824), майстер героїчних сюжетів, монументальних полотен.У нього є класичні риси і могутнє реалістичне начало. У картині 1812 р. "Офіцер кінних єгерів імператорської армії, який іде в атаку" - романтика наполеонівської епохи відображена із запалом юнака. Жеріко постійно шукав героїчні образи в сучасності. Сюжетом своєї головної картини "Пліт "Медузи" він узяв події, що сталися на плоту з пасажирами французького фрегата "Медуза", який загинув з вини уряду, і створив гігантське полотно 7x5 м.

Справжнім вождем романтизму став Фердинанд Віктор Ежен Делакруа (1798-1863). Вже його перша робота "Човен Дайте" викликала вогонь критики, проте її із захватом сприйняв Жеріко. Постаті грішників, які чіпляються за барку на тлі пекельного сяйва вогнів, класично правильні, але в них відчувається величезна внутрішня могутність, похмурість і страшна приреченість.

Національної слави іспанське мистецтво набуло лише з появою Франсіско Гойї (1746-1828), розквіт творчості якого був пов'язаний з портретом. Тонке, нервове обличчя у доктора Перакля; спокій і велич в обличчі славнозвісної трагічної актриси Ла Тірана; невиразні, без тіні духовності, сірі обличчя королівського сімейства...

І. нарешті, знамениті "Махи" - "Маха вдягнена" і "Маха оголена". Гойя відгукнувся на вторгнення французів в Іспанію, якому дуже мужньо протистояв маленький народ. Художник створив графічну серію "Страхіття війни" — це справжній документ героїчної боротьби іспанського народу з Наполеоном.

Напередодні Великої Французької буржуазної революції мистецтво країни було захоплене новою хвилею класицизму. Повернення до античної культури збіглося з потребою у мистецтві героїчному, високогромадянському, яке створить образи, гідні наслідування.

В архітектурі це оформлення майдану Людовіка ХУ (майдану Злагоди), відкритого до парку Тюїльрі й на Сену і зв'язаного з широкими зеленими масивами Єлисейських полів.

З початку нового століття домінує стиль ампір - монументальний в екстер'єрі, вишукано розкішний в інтер'єрі, з використанням давньоримських архітектурних форм. Класичні тенденції в живопису виникають у зв'язку з тим, що мистецтво знову закликають передусім виховувати людину, готувати її до служіння ідеям державності, а не бути забавою і втіхою. Жак ЛуїДавід (1748-1825), художник, чиє життя було пов'язане з усіма політичними подіями періоду Великої Французької буржуазної революції, поєднав у своїй творчості естетику класицизму з політикою революції, що й створило новий стиль у французькій культурі -"революційний класицизм". Першим його паростком була його картина "Клятва Гораціїв". Крім історичних полотен Давід залишив велику кількість чудових за характеристикою портретів. Витонченістю стилю у портретах він визначив характерні риси класицизму початку XIX ст., який і дістав назву ампір. Давід створив величезну школу учнів, серед них був славнозвісний Жан Огюст Домінік Енгр (1780-1867). Саме він перетворив класицизм Давіда на академізм, з яким воювали романтики.

Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення реальної дійсності, правдивість відтворення не лише деталей, а й їх типових характерів у типових обставинах. Реалізм в англійській літературі утверджується в творчості Діккенса та Теккерея. Реалістична література, прагнучи бути правдивою, пізнати суть, схильна до викривання. З огляду на це показовий Чарлз Діккенс (1812-1870). Життя Англії XIX ст. з його конфліктами і суперечностями, соціальними болячками й психологічними драмами показане ним з надзвичайною майстерністю ("Пригоди Олівера Твіста", "Крамниця старожитностей", "Домбі і син", "Холодний дім"). Великий англійський сатирик-реаліст Уїпьям-Мейкпіс Теккерей (1811-1863) пише роман про вищий світ - "Ярмарок суєти", де герої метушаться, домагаються своїх, здебільшого, дрібних та егоїстичних цілей, зіштовхуючи з дороги всіх, хто їм заважає. Письменник-психолог Стендаль (1783-1842) умінням аналізувати найтонші відтінки думок, почуттів і вчинків людини відкрив нові шляхи літератури і мистецтва XIX ст. Він створив образи людей, в яких відображена епоха (син теслі Жюльєн Сорель у романі "Червоне та чорне" та італійський аристократ Фабріціо дель Донго - у "Пармському монастирі"). Главою реалістичної школи 30-40 рр. був Оноре де Бальзак (1799-1850). Практично все життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і повістей, які згодом об'єднав під назвою "Людська комедія". Не менш великим майстром літературної форми, тонким художником, який сказав найбільш глибоку для свого часу правду про людину, був Гюстав Флобер (1821-1880). Його антибуржуазність, що виявилась у постійному обуренні убозтвом життя буржуазії, надихнула Флобера на створення чудових романів ("Мадам Боварі", "Виховання почуттів", "Саламбо").

Прозорливі людинознавці Стендаль, Бальзак, Флобер були геніальними художниками, новаторами романної форми.

Визначної майстерності досягла в цей період французька новела, її найбільшим майстром став Проспер Меріме (1803-1870) Письменника приваблюють незвичайні характери, яскраві барви, екстремальні ситуації ("Матео Фальконе", "Таманго", "Кармен").

Маленькими ліричними шедеврами були новели Гі де Мопассана (1850-1893) "Два приятелі", "Дуель", "Пампушка", а романи в основному викривають ницість, дріб'язковість душі, примітивний гедонізм.

Дев'ятнадцятому століттю належать і інші видатні літератори і письменники французи Альфонс Доде та ЕмільЗоля, бельгієць Шарль де Костер, датчанин Ганс Крістіан Андерсен, польський поет Адам Міцкевич, болгарин Христо Ботев, угорський поет Шандор Петефі. Багатьох чудових письменників дала у XIX ст. молода республіка - Сполучені Штати Америки: Едгар Аллан По, Генрі Лонгфелло, Уолт Уїтмен, Марк Твен і автор оповідань зі щасливими кінцями О 'Генрі.

Реалізм кінця XIX ст. опановує нову проблематику і художні форми. У творчості Ібсена, Шоу, Роллана виявляються нові можливості реалізму. Недарма твори, які стали надбанням культурного життя Європи, об'єднують поняттям "нової драми", визначальний момент якої -створення вистав глибокої правди, відображення суперечностей часу, відтворення складного внутрішнього життя людини. Великий внесок у світову театральну культуру у другій половині XIX ст. зробили скандинавські драматурги - норвезький Ібсен і шведський Стріндберг. Генріх Ібсен (1828-1906) - творець реалістичної драми великого масштабу при звичності масштабів зображуваного життя ("Пер Гюнт", "Підпори суспільства"). Простота і уявна невибагливість дії на сцені немовби повторюють природний і невимушений плин життя. Разом з тим драматург вводить і нове розуміння театральності, сценічності та поетичності. Серед представників нової драми Август-Юхан Стріндберг (1849-1912 ) посідає особливе місце. Його драматургія і теоретичні розробки значною мірою сприяли становленню сучасного європейського театру. Стріндберг вважав, що основний конфлікт його часу - це боротьба всіх з усіма, повсюдно і в усьому - між класами, між особистістю і суспільством, між чоловіком і жінкою ("Батько", "Фрекен Юлія", "Карл XIX").

Англійський драматург Джордж Бернард Шоу (1856 -1950) поклав початок формуванню інтелектуального театру. Шоу апелював до розуму сучасників, головним його художнім прийомом був парадокс ("Професія місіс Уоррен", "Обранець долі", "Пігмаліон", "Дім, де розбиваються серця"). Шоу вбачав своє призначення у вихованні свідомості глядачів.

В умовах багатосторонніх зв'язків кра'їн і народів художні течії у XIX ст. швидко поширювалися у всьому світі.

У французькому живопису реалізм виявився у пейзажі. Один з найтонших майстрів французького пейзажу — Каміль Коро (1796-1875 ). У жанровому живопису реалізм пов'язаний з їм 'ям Гюстава Курбе (1819-1877). Реалізм, як його розумів Курбе, є елементом романтизму і означає правдиве зображення того, що бачить художник.

Характерною особливістю культурного процесу в XIX ст. став поділ праці у художній сфері, що неминуче приводило до виникнення нових художніх стилів. Класицизм - останній стиль, притаманний архітектурі, живопису й скульптурі. Дуже швидко по всій Європі почався розпад цієї єдності. В архітектурі з середини століття запанувала

еклектика.   У   ЖИВОПИСУ   І   скульптурі   поряд   з   класицизмом   народився

романтизм, який пізніше розвинувся в реалізм.

Ще у 60-70 роки XIX ст. французькі художники поклали початок не тривалому за часом, але інтенсивному інтересу до художньої течії, що дістала назву "імпресіонізм". Програма імпресіонізму найкраще поставала

зі статей Еміля Золя, який узяв під захист новий напрям у мистецтві, уподобавши тезу: твір мистецтва є куток природи, сприйнятий через темперамент. Митець, як вважав Золя, не зображує історичні події, не втілює думки, "він не вміє ні співати, ні філософствувати", "він уміє малювати, і це все". Самі художники не робили спроби дати визначення імпресіонізму. Але з їх висловлювань складалося розуміння імпресіонізму як нової течії. "Я малюю те, що зараз відчуваю", - признався Піссарро. Отож, головне - спіймати і закарбувати враження засобами живопису, створивши ілюзію світла і повітря. Імпресіоністи відкрили у живопису чудовий світ, змусивши глядача пізнавати світ ідеалізований, романтичний, святковий і безхмарний. Навіть багнюка виблискує на полотнах як коштовності, засліплюючи і викликаючи захоплення. Першим художником нової течії був Едуар Мане (1832 -1883). У цьому ж напряму писали свої полотна Клод Оскар Моне, Каміль Жакоб Піссарро, Альфред Сіслей, П'єр Огюст Р єну ар, Ілер Жермен Едгар Дега.

У скульптурі був близький до імпресіоністів Рене Франсуа Огюст Роден (1840-1917): "Мислитель", "Єва", "Адам", "Блудний син". Імпресіонізм виявився плідним і для музики. Мистецтвознавці утверджують імпресіонізм Моріса Жозефа Равеля, Джакомо Пуччіні, Сірша Скотта.

Класичним взірцем імпресіонізму у поезії стала творчість Поля Вернена (1844-1896). Майже одночасно Верлен оновив реалістичну поезію, утвердив імпресіонізм і створив "трамплін символізму". До імпресіонізму належить і роман талановитого французького письменника Марселя Пруста (1871 - 1922 ) "У пошуках втраченого часу"

Розпадаючись, імпресіонізм породив у самому собі протилежні напрями, які перейшли від пленерних пейзажів до живопису духу. Художники, яких в історії мистецтва називають постімпресіоністами, -Сезанн, Ван Гог, Гоген - не були об'єднані загальною програмою, кожен із них - яскрава творча індивідуальність, кожний залишив свій слід у мистецтві.

Остаточні висновки з уроків імпресіонізму зробив подальший розвиток художньої культури новітнього часу.

Стиль модерн за короткий період захопив мистецтво усіх цивілізованих країн та залишив по собі помітний слід у кожній національній культурі. Хоча епоха модерну проіснувала недовго: 20-30 років у різних країнах, але вплив модерну на всі види мистецтва вражаючий. Сліди модерну ми знаходимо в усьому: архітектурі, живопису, книжковій графіці, рекламі, дизайні.

Своєрідність стилю модерн зумовила зацікавленість Сходом, що активізується в Європі наприкінці XIX століття. Європейські філософи починають вживати такі поняття, як нірвана, карма, йога тощо. У стилі модерн поєдналися європейські та східні традиції культури - такі, як романтизм, почуттєвість, тверда лінійно-структурна основа, площинна декоративність.

Естетико-філософською основою модерну став символізм, що виник як течія французької літератури, розповсюдив свій вплив на живопис, театр, музику і диктував своїм прихильникам навіть стиль життя. Символізм первісне притаманний мистецтву. Художня свідомість розрізняє в речах внутрішній сенс і зовнішню оболонку, в якій просвічує сенс потаємної сутності. У цьому розумінні "символізм" міститься де завгодно. Наприклад, єгипетська піраміда - символ вічності і нетлінності. Христос, що його було розіп'ято на хресті, - символ, страждань та спокутної жертви. Доктрина символізму передбачала, що, все видиме, існуюче - це знаки і шифри одвічних, позачасових ідей. У поезії "навіювання" здійснювалось саме музикою вірша, а також багатозначністю поетичного слова. В образотворчому мистецтві символізм виявив себе примхливістю ліній та кольорів. Символізм дуже вплинув на вибір сюжетів та їх тлумачення в модерні. Для мистецтва модерну притаманна зацікавленість міфологічними персонажами та алегоричними мотивами. Художники модерну часто шукали нагоди втілити любовну пристрасть. Популярним став мотив поцілунку, що буквально переходив від одного майстра до іншого. Роден багаторазово творив свої "Поцілунки" у мармурі.

В модерні не зустріти традиційного жанру пейзажу або натюрморту, де зображені квіти, дерева, тварини. Модерніста цікавить не природа в цілому, а окремі її частини: квітка, листя чи пташка. Предмети, явища природи розумілись в модерні завжди в символічному, міфологічному плані.

Архітектори модерну, з одного боку, тяжіли до раціональних конструкцій - "конструктивізм", застосовуючи залізобетон, скло, кераміку, а з іншого боку, намагались подолати сухий раціоналізм будівельної техніки, звертаючись до вигадливого декору. Провідними архітекторами стилю модерн були В.Орта в Бельгії, А.Гауді в Іспанії, Д'Імар у Франції, Ф.Шехтель в Росії, В.Городецький в Україні.

Час модерну тривав недовго. Його стильові форми легко розмінювалися на дрібну монету, набували прикрашального характеру, поверховості. Вони перейшли на афіші, реклами, журнальні ілюстрації. Але потяг до краси, гармонії людини і природи, до пошуків декоративно-монументальних форм, здатних перетворювати саме людське середовище на шляхетніше, надавали цьому стилю привабливості і неповторності, зробили його загадкою, що вабить митця і мистецтвознавця й сьогодні.

Характерна риса культури XIX століття — відкритий зв 'язок творчості видатних митців із суспільно-політичним життям. Це століття дало багато талановитих митців, кожний з яких - вершина.

 

Лекція: Культура XX століття -епоха глобальних потрясінь

1.          Особливості культури XX ст.

2.          Тоталітарні режими і їхній вплив на розвиток культури.

3.          Художні напрями в музиці і образотворчому мистецтві XX ст.

Література

Ильина Т.В. История искусства. Западноевропєйское искусство. -М.,1983.

Закович М.М. Українська та зарубіжна культура. - К., 2000.

Полевой В. XX век: изобразительное искусство й архитектура стран народов мира. - М., 1989.

ШестаковВ. Массовая культура. - М., 1990.

Сучасна світова культура базується на результатах матеріальної і творчої діяльності всіх попередніх поколінь народів нашої планети. Глибокодумний вислів І. Ньютона "Я - карлик, що стоїть на плечах гіганта" правдиво відтворює взаємозв'язок наших сучасників з попередніми творцями культури, залежність сьогодення від тисячолітньої цивілізації.

' XX століття - це дві світові війни, жовтнева революція 1917 року, крах колоніальних, виникнення і розвал тоталітарних режимів, поділ світу на два ворогуючі табори, самовбивче озброєння, екологічна катастрофа і лише в кінці століття - виникнення паростків надії, що грунтується на філософській революції, першою ластівкою якої стало нове політичне мислення.

Політика у цьому драматичному столітті — не випадково домінуюча форма суспільної свідомості. Ця обставина своєрідно позначилась на художній творчості, породивши відповідні фабули і нові жанри: політичний роман, політичну пісню, політичну виставу, політичний плакат тощо.

Серед рис художньої культури нинішнього століття можна виділити такі:

•    відсутність   домінуючого стилю   і відповідно наявність багатьох
течій, особливо в живопису й музиці;

•    інтерпретація   дійсності   з   позицій   певних   філософських   ідей
(марксизму, фрейдизму, екзистенціалізму);

•    безпосередній    зв'язок    художньої    творчості    з    глобальними
проблемами   світової   політики,   активне   протистояння   художньої
інтелігенції    мілітаризму,    фашизму,    тоталітаризму,    дегуманізації
життя, практиці маніпулювання масовою свідомістю;

•    розвиток нового виду художньої творчості - кіно, яке успішно
конкурує з іншими мистецтвами за силою впливу на великі маси
людей;

•    величезні інтенсивність і динамізм суспільного життя, внаслідок
чого кожне десятиріччя XX ст. має своє "обличчя", в тому числі і в
художній культурі.

Найстрашнішим потрясінням для культури XX століття став тоталітаризм і його нелюдське втілення - фашизм. Світ, яким він постав перед свідомістю мислячої людини 30-40 рр., описав письменник Альберт Камю (1913-Г960) у притчі-хроніці "Чума". В ній оповідається про чумний табір, де склався особливий, "чумний" спосіб життя, "чумний" тип людської спільноти, від якої мешканцям табору нікуди подітися. Доводиться вчитись жити при чумі. Письменник, який пережив навалу коричневої чуми і знайшов своє місце в русі Опору, зумів усвідомити пережите як певний морально-філософський і соціально-психологічний урок, що має загальнолюдський смисл.

Ще в 20-ті роки величезну надію у багатьох письменників вселила російська революція. У ній вони побачили живу альтернативу мертвому, як здавалося, минулому. Але швидко, на жаль, прийшло розчарування і це відтворено в книгах, які відверто ставили під сумнів цінності соціалізму сталінського варіанта: американський історик Семюель Коен у книзі "Великий терор", Євген Зам'ятій в антиутопії "Ми", Уїльям Голдінг у "Повелителі мух", Джордж Оруелл у "1984" зривали покрови з тоталітарних режимів та їх ідеологій, з особливою гостротою порушували проблеми, які невідступно турбували всіх: гуманізм, його деформації і перспективи.

"Літературою концтаборів" називав Оруелл книги такого напряму. Певна річ, ця назва метафорична, але за нею стоїть цілком реальний зміст. Агресія тоталітаризму, якою були позначені 30-ті роки, створила дійсність, жахливо фантастичну для людей, що жили у благополучніші часи. Світ таємної поліції, що став буденністю, світ контролю над думкою, катувань, інсценованих процесів, масових депортацій, загального страху, повального донощицтва - такий світ не піддавався ні осягненню, ні зображенню у традиційних художніх формах. Характерним прикладом відтворення жахливої тогочасності є титанічна і героїчна праця російського письменника Олександра Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ".

Однією з найпоширеніших форм диктатури постав тоталітарний режим. Під різним виглядом феномен тоталітаризму виникає протягом тисячоліть, починаючи від стародавніх Шумеру, Єгипту і закінчуючи сталінським СРСР, гітлерівською Німеччиною, маодзедунівським Китаєм або Румунією Чаушеску. Якщо культура, як уже зазначалось, є формою самодетермінації індивіда, то в умовах тоталітарного режиму, де не існує незалежних суб'єктів і вільного поля суспільної свідомості (де влада і народ єдині), культура перероджується, трансформується в нову систему цінностей, зведену до стерильності від свободи та демократії. На зміну світу людської культури, зумовленої тим чи іншим ступенем свободи, приходить світ псевдокультурної дійсності, що запрограмована на реалізації жорстких регламентованих приписів. Отже, виникає дія феномена тоталітарної культури. Постулати тоталітарної культури легко сприймаються суспільствами, ментальність яких схильна до сприйняття стереотипів соціальної міфології, в якій демократичні традиції не характеризуються послідовністю та спадкоємністю, а контроль і насильство мають широкі історичні корені. Крайні форми свого втілення тоталітарна культура знайшла в муссолінівській Італії та гітлерівській Німеччині. Одне з найважливіших достоїнств народу полягає в його моральних якостях, вихованих культурою: в культурі праці, культурі гуманітарній, у людських взаєминах. У своїх найбільш крайніх, зокрема, радикальних формах вираження тоталітарна культура постає як культура фашизму з виробленими нею механізмами ефективної реалізації її основних ідей.

Парадоксально, але причиною перелому, переходу від песимізму до певного оптимізму була та катастрофа, якою став для Європи фашизм. Відродилася гуманістична ідея, знову були усвідомлені її історичні можливості й абсолютна цінність.

Після другої світової війни, яка призвела до масових людських жертв, величезних матеріальних збитків і завдала непоправних втрат культурним надбанням, у розвитку світової культури розпочався новий етап. Він характеризується новими рисами, які значною мірою є наслідком суспільно-політичних змін, що відбувалися в світі у післявоєнні роки. Політичне і військове протистояння, "холодна війна" негативно відбилися на розвитку всіх галузей культури. Гонка озброєнь, мілітаризація, здійснювались у першу чергу за рахунок скорочення матеріальних витрат на розвиток культури. У тоталітарних країнах насаджувалась уніфікована "соціалістична культура", а найменші прояви інакодумства розцінювались як антидержавна діяльність і суворо переслідувались. Люди були позбавлені можливості користуватись культурними здобутками минулих часів. Боротьба проти впливу "буржуазної ідеології", "занепадницької культури" Заходу розглядалась у всіх комуністичних державах як пріоритетне завдання партійних та урядових установ. Так звані культурні революції супроводжувалися знищенням багатьох пам'яток культури. Проте, спроби ізоляції народів "соціалістичного табору" від зовнішнього світу не мали успіху. У післявоєнні роки зросла економічна взаємозалежність, прискорився процес створення міждержавних організацій світового і регіонального масштабів, у тому числі міжнародних культурних організацій, і це привело до посилення не тільки економічного, а й культурного співробітництва. Інтеграція в галузі культури, прискорена науково-технічною революцією, є однією з найважливіших ознак культурного розвитку в другій половині XX століття. Інтеграція супроводжується взаємопроникненням різних культур. Разом з впровадженням таких нових форм передачі інформації, як супутникового телебачення, відео- та звукозаписів, потужних радіостанцій, відбувається й зближення народів. Світ стає біль0І цілісним і єдиним. Окремі культурні події водночас спостерігають по телебаченню в усіх країнах світу. Це зближує людей планети незалежно віх їх національності, раси, партійної та релігійної приналежності. Міжнародні фестивалі і конкурси, які стали вже традиційними в другій половині XX ст., сприяють духовному взаємозбагаченню народів, служать своєрідним еталоном для оцінки досягнень у різних галузях культури. Міжнародні культурно-освітні програми, які проводяться під егідою ООН, сприяють вихованню в дусі глибокої поваги до культурних надбань усіх народів.

"Масова культура" - це мрія, що стала кітчем", - зауважив В. Бельямін. Перша особливість полягає в тому, що кітч являє собою сферу підроблюваності, несправжності. Друга особливість - це світ поганого смаку, світ тривіальностей, банальностей, троїзмів. Головний засіб "масової культури" - імідж (образ).

Повна внутрішня спорідненість існує між "масовою культурою" та контркультурою, яка, виникаючи з суспільної потреби протистояння, постає в певних контрформах культури — мудрості, старозавітності, Інституту юродства, феномена року, панків. Контркультура досить демократична й масова. Основне тут - моральна позиція протистояння, тип існування "неписаний кодекс честі", як говорять про свою культуру самі представники року. Рок — це сублімація розкутості і простоти. В результаті дифузії авангарду та кітчу виникає ще одне культурне явище -постмодернізм. Відмінність виявляється в стилістиці.

Такими є деякі явища сучасної культури, культури суперечливої й досить багатоликої. У післявоєнні роки в духовній культурі запанував модернізм. Провідна роль у модернізмі в післявоєнні роки утвердилася за безпредметним (абстрактним) мистецтвом, яке відоме під назвою абстракціонізму. Ця течія, що базується на відмові від зображення реальних предметів і явищ, охопила живопис, скульптуру, графіку і поширилась у більшості індустріальних країн світу. Апологет абстракціонізму, французький художник М. Сефор, називав абстрактним таке мистецтво, яке не містить жодного нагадування про дійсність. Суть абстракціонізму — це душевний стан художника, власний духовний світ, а не реальні предмети. Символами для вираження цього стану можуть бути самі по собі кольори, лінії, форми. Так червоний колір символізує безумство, зелений - ідеальну гармонію, фіалковий - хворобливість, жовтий - розлуку, чорний - смерть і т.д.

У післявоєнний період американський художник-абстракціоніст Дж.Поллак став засновником абстрактного експресіонізму, для якого характерні нові прийоми і засоби. Процес художньої творчості стає для таких художників самоціллю. У процесі роботи художник хаотично накладає на полотно фарби, при чому не тільки пензлем, а й сторонніми предметами, наприклад, палицею, ложкою.

Ще   ОДИН      РІЗНОВИД   МОДерНІЗМу,   ЩО   Набув   РОЗВИТКУ   В   ПІСЛЯВОЄННІ

роки, - сюрреалізм (надреалізм). У живопису, скульптурі, графіці на глядача в основному діють лякливою протиприродністю. Сюрреалісти поставили своєю метою розкривати таємниці підсвідомості, інстинктів. Метод вираження — розрив логічних зв'язків. У живопису сюрреалізму головне - впливати на глядача асоціаціями, тому в ньому важке зависає, тверде розтікається, м'яке костеніє, мертве оживає, міцне руйнується, живе перетворюється на гнилизну і порох. Найвидатніший художник цього напряму, творчість якого почалася у 30-ті роки, - Сальвадор Далі (1904-1990). Дуже талановитий живописець, автор книг про себе, богохульник і глибоковіруючий, мультимільйонер, містифікатор і цинік, він вів глядача у світ маячних асоціацій. Дослідники вказують на методи в його творчості: або він вводив у нереальний, фантастичний пейзаж предмети підкреслено буденні, або спотворював реальні до страхітливого образу.

Найвищого успіху сюрреалісти досягай у 40-50 рр. У 60-х вони поступилися популярністю новій хвилі абстракціонізму - поп-арту. Цей термін (мистецтво для широкого вжитку, популярне, масове) виник для позначення різного роду колажів, комбінацій з побутових речей на полотні. У середині 60-х років виник оп-арт. У роботах художників основна увага приділялась оптичним ефектам, що грунтуються на химерних, часом дивовижних композиціях абстрактних геометричних форм. Сюрреалізм виник на грунті дадаїзму. Дадаїзм народився у нейтральній Швейцарії, у своєрідному художньому клубі під назвою "Кабаре Вольтер". Дадаїзм виникає в 1916 році майже одночасно у США та Швейцарії. Трістан Тза, духовник дадаїзму, випадково виявив у словнику слово "дада". "Мовою негритянського племені Кру - писав Гизара в маніфесті 1913 року - воно означає хвіст священної корови. В усякому разі - щось цілком безглузде, що віднині й стало найдоречнішою назвою для всієї течії". Дадаїзм справив безпосередній вплив на зародження поп-арту, хеппінгу, боді-арту. Поетів і художників з різних країн, в основному емігрантів, об'єднала ненависть до війни. Своїм ворогом вони вважали будь-який авторитет, будь-яку традицію і навіть саме мистецтво. Дадаїсти не висували ніяких ідеалів. Це було художнім хуліганством. На думку дадаїстів можна малювати картини в темряві, не розрізняючи барв на полотні і палітрі, робити автоматичні, несвідомі малюнки, демонструвати нічний горщик і пісуар. Вони навіть оголосили будь-який виріб твором мистецтва, якщо художник вирвав його із звичайного для нього середовища і дав назву (наприклад, віконна рама Дюшана, затягнута замість скла чорною шкірою, перетворилася на вдовицю).

Становлення іншого напряму авангардизму - кубізму пов'язано з творчістю французького художника Павло Пікассо(1881-1973). Він найбільш яскраво виразив загальну тенденцію мистецтва епохи і був центральною постаттю у західному художньому світі першої половини століття. Всю творчість Пікассо ділять на два періоди - "голубий" і "рожевий". Картини першого періоду, головні герої яких — жебраки, бродяги, циркачі, мандрівники, позначені печаттю втоми і приреченості. Вони змальовані у синьо-зеленій гамі, тіла їхні видовжені, контури зламані. У другому періоді - персонажі ті ж самі, але простір картини заповнився рожево-голубуватим, рожево-сірим або золотавим серпанком, контури рисунка м'якші, настрій більш ліричний ("Дівчина на кулі"). Полотном Пікассо "Авіньйонські дівчата" починається власне період кубізму. Зображаючи п'ять оголених жінок, Пікассо пропонує небачене доти трактування людської постаті та її форм. Фігури жінок начебто складені з окремих геометризованих площин і спрощених об'ємів. Художник немовби виявив конструкцію тіл зображених жінок, показав, з яких геометричних площин складаються голови, носи, вуха, тіла.

У скульптурі поруч з абстракціонізмом в основному панував неореалізм. Багато видатних скульпторів під впливом примітивного мистецтва народів Африки і аборигенів Латинської Америки прагнули надати своїм скульптурам нових форм у стилі примітивістських тенденцій. Навіть твори одного з найвидатніших майстрів скульптури XX ст. англійця Г.Мура (1898-1986), які відзначаються величністю і монументальністю, зазнали впливу примітивізму. Особливості архітектурного будівництва у післявоєнні роки визначились, з одного боку, інтенсивною урбанізацією і зростанням чисельності міст, масштабним промисловим будівництвом, нестачею землі під забудову, а з іншого -появою залізобетонних і металевих конструкцій, які надавали змогу значно видозмінити будівництво, створювати нові естетичні образи. При відбудові знищених міст в архітектурі дістали нове значення принципи функціоналізму. Він зародився ще у 20-х роках і керувався тим, що архітектурну форму повинна визначати функція, практичне призначення будови. Планування функціоналісти здійснюють з урахуванням максимальної діяльності для забезпечення побутових умов та організації високопродуктивного виробництва. У творах теоретиків і видатних архітекторів ХХст. Ш. Ле Корбюзьє (Франція), Х.Мейєра (Англія), П. Ауда (Нідерланди) обгрунтовано основні принципи функціоналізму.

У післявоєнні роки певні тенденції окреслились у розвитку театру. Театр з його сентиментальними драмами, поліцейськими детективами, міщанськими комедіями вже в середині 50-х років не витримував конкуренції з кіно. В окремих творах драматургії, театральних виставах заперечення традицій і раціональної поведінки було доведено до крайнощів. У Франції зародився і набув поширення "театр абсурду". У п'єсах А. Комю переважає мотив даремності людських зусиль. Серед знаних творців "театру абсурду" відомий Е. Іонеско. Персонажі його п'єс спрощені і карикатурні, вони оперують готовими формулами. Автор висміює їхнє безглуздя, підкреслює, що автоматизм мови і мислення людини призводить до стандартів її поведінки, створює комічні і трагічні ситуації.

Кіно у другій половині XX століття стало найбільш доступним і масовим видом мистецтва. У художніх фільмах в зарубіжній кінематографії утвердився неореалізм, що сформувався під впливом італійського кіно, зокрема таких видатних режисерів, як Р.Росселіні, Ф. Фелліні іЛ.Вісконті. Великий поступ у своєму розвитку зробили творці фільмів у Франції, Англії, США, Японії, Індії. Багато з них являють собою екранізацію класичних творів національних літератур. Найбільшу кількість художніх фільмів випускають в США. Закінчилась монополія Голлівуду, виникло багато незалежних кінокомпаній, частина з яких продовжує голлівудські традиції. Проте помітним є вплив на американське кіно італійського неореалізму. Видатний американський режисер С.Кубрік завоював популярність постановкою фільмів "Вбивство", "Механічний апельсин" та історичної картини "Спартак". Одним із найпопулярніших жанрів кінопродукції США є ковбойські фільми, героями яких є ковбої, дрібні фермери, золотошукачі, гангстери. Оригінальністю і самобутністю характеризуються японські та індійські художні фільми, для яких визначальним є збереження національних традицій. Якщо японські фільми присвячують в основному стандартним костюмно-історичним подіям про подвиги самураїв, то індійські перевантажені етнографічними сценами з численними піснями і танцями, а сюжет часто дуже умовний. Останніми роками популярність здобули багатосерійні фільми латиноамериканських країн, які відтворюють сюжети національних літературних творів.

З середини 70-х років різко зросла кількість телевізійних художніх фільмів. Пальма першості від традиційного кіно поступово перейшла до кіно телевізійного. З поширенням телебачення кіно увійшло в кожний дім, стало невід'ємною частиною щоденного побуту. Від перших телефільмів, для яких характерною рисою була театральна умовність, автори перейшли до втілення на телеекрані всіх традиційних здобутків кіномистецтва. Відмітною ознакою телефільмів є багатосерійність, яка в окремих країнах вимірюється сотнями серій. Порівняно з традиційними жанрами телебачення в останнє десятиріччя найбільшу популярність набувають прямі телерепортажі і ток-шоу. Міжнародні політичні конференції, Олімпійські ігри, музичні фестивалі, виступи знаменитостей одночасно проглядають мільярди людей усієї планети.

У музичній культурі післявоєнних років поряд з розвитком традицій класичної музики завоювало популярність багато нових напрямів і стилів. Великий вплив на розвиток музичної культури мали ідеї австрійського композитора і теоретика А.Шенберга, який ще в 20-х роках вирішив змінити систему нотного письма. Його музика засновувалась не на восьми, а на дванадцятитоновій системі. Музичні композиції створювали новий напрям. Згодом він набув назву музичний експресіонізм, який і тепер є одним з найважливіших у музичному мистецтві.

З 50-х років широкої популярності в країнах Заходу набула рок-музика, що зародилася у США. ЇЇ виконували в основному на електрогітарах і ударних інструментах. Рок - з англ. "хитатися", "труситися" - з кінця 50-х років швидко поширюється і набуває нових форм. Започаткував рок у 1954 році Білл Хейлі своєю піснею "КосК агоипА (пе сіосії". У цьому ж році вийшла перша комерційна платівка майбутнього короля рок-н-ролу Елвіса Преслі. Рок-музика мала стати вираженням протесту нового покоління молоді проти респектабельного конформізму, престижності, кар'єризму. Прості слова пісень, спочатку помірковані ритми, стають дедалі гучнішими, докучливі повторення одного і того ж самого фрагменту створюють обстановку загострених емоційних переживань.

Слідом за рок-н-ролом утвердився стиль поп-музики. Кожний різновид цієї музики асоціювався з певними виконавцями. У 60-х роках великий успіх завоювали поп-групи "Бітлз", "Роллінг стоунз". Зовнішнім виглядом, манерою поведінки, вільним спілкуванням із слухачами в залі виконавці музичних творів підкреслювали свій демократизм, зв'язок з "низами" суспільства, їхня музика була простою і доступною, використовувала мотиви міського фольклору, а також елементи джазу і блюзу.

У 70-х роках, коли з'явилося нове покоління молодих музикантів, рок-музика знаходить прояв у крайніх формах "панка" або "металу". Концерти перетворюються на строкате шоу, чудернацько одягнених виконавців музичних творів. У 80-90-х роках рок представлений великою кількістю стилевих форм, регіональних і національних різновидів. Серед них виділяються групи, які зберігають традиції класичного року. Інші поєднують джаз і рок (джаз-рок) або використовують фольклор (фольк-рок) та ін. Частина рок-груп намагаються пристосуватися до класичного мистецтва (арт-рок). Поп-музика перетворилась у гігантську індустрію, яка приносить великі прибутки виконавцям музичних творів і особливо тим, хто їх тиражує. Вона має великий вплив на поведінку і мислення сучасної молоді. Розвиток музичної культури в післявоєнний період найтісніше пов'язаний з технічними удосконаленнями в звукозаписуванні і відтворенні музичних творів. Серед пристроїв, що дають змогу точно відтворити записаний звук, - компакт-диски і цифрові аудіокасети.

Індустріалізація сучасної культури призвела до суперечливих наслідків. Технічні удосконалення сприяють тиражуванню художніх творів і вони стають доступними для широких мас населення. Внаслідок цього змінюється співвідношення між масовою і елітарною культурою.

Глобальні проблеми, які стоять перед людством у другій половині XX ст., знаходять своє відображення в усіх галузях духовного життя, підводять до висновку і усвідомлення того, що людство може врятувати від самознищення лише тисячолітня мудрість культури. Дедалі ширші кола громадськості світу через високий рівень культури, красу мистецьких творів, участь у культурній діяльності зближуються і об'єднуються в своєму розумінні побудови світового співтовариства. Роз'єднаний світ набуває єдності в культурі.

 

Лекція: Українська культура - серцевина східного слов'янства

1.   Особливості української культури.

2.   Витоки вітчизняної культури.

3.   Віхи розвитку української культури.

Література

Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К.,1993. Історія української культури. -Збірник матеріалів і документів. -К,.2000.

Новиченко Л. та ін. Українська національна культура: минуле, сучасне, майбутнє. - К., 1990.

Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. - К., 1994.

Теорія та історія світової та вітчизняної культури /За ред. Горбача Н.Я. -Львів, 1992.

"Сьогоднішнє і давнє - без вузла, 1 час наспів цей вузол зав'язати, Аби полуда з пращура зійшла 1 вийшов родовід з курної хати".

Лідія Шевело.

Кожний народ - наче неповторний образ, створений митцем. Художників два - природа і життя, а сам процес творення виступає як розвиток національної культури. Культура нації є мірилом цивілізованості і людяності народу і водночас своєрідним генетичним зв'язком поколінь. Протягом усього свого існування народ нагромаджує життєвий досвід, що виливається у створену ним систему культурних цінностей, яка постійно доповнюється і збагачується.

Культура українського народу розвивалась у руслі світового культурного процесу. Українці творили, базуючись на успадкованому від своїх предків і перейнятому від предків інших народів, передавали його своїм нащадкам, а також усьому світові, вже як власний дар у скарбницю світової культури.

Особливості української культури:

•      Відкритість, здатність сприймати, пристосовувати, перетворювати
і українізувати різноманітні культурні впливи.

•      Здатність відроджуватись з попелу, як птах Фенікс.

•      Повага до традицій і звичаїв.

У становленні і збереженні української культури значну роль відіграли сила духу та добірний культурний генофонд народу.

Здобуття Україною незалежності створює сприятливі умови для розвитку художньої культури, відкриває перед нею нові перспективи.

Розгортаються процеси національно-культурного відродження. Одним з проявів е зростання інтересу до історії української культури. Цілі покоління українців були позбавлені власної правдивої історії. Настав час якнайповніше згадати й розкрити діяння тих, чиї імена назавжди увійшли в історію українського народу, великого у звершеннях, у любові до землі своїх предків і трагічного у помилках, Богдана-Зиновія Хмельницького; грізного вояка, оборонця вольностей козацьких Івана Сірка; мудрого будівничого і політика, до скону відданого ідеї незалежності Української держави Івана Мазепу; творця першої української Конституції Пилипа Орлика; незалежних і гордих мучеників, в'язнів царських казематів Павла Полуботка і Петра Калнишевського; героїв народних повстань Івана Ґонту, Максима Залізняка; легендарних Устима Кармелюка і Олексу Довбуша; засновника української академії, колиски духовності і ученості митрополита київського Петра Могилу, усіх тих, хто не давав згаснути ідеї українського визволення, підтримував і відроджував інтерес до українського минулого, української мови, культури, пробуджував національну свідомість.

Український народ був і є однією з великих європейських націй, яка впродовж кількох тисячоліть живе на своїй зедш',_принаймні понад 800 років мала свою державність у різних формах і завжди боролася за її відродження. Київська Русь була однією з наймогутніших і найцивілізованіших держав світу, що уславилась помислами і ділами князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Згодом втіленням державницької ідеї українського народу стала Галицько-Волинська держава, а після - Запорізька Січ. Ця християнська козацька республіка відіграла визначну роль у долі народів України і всієї Європи.

Розповідаючи про українську культуру, не можна не згадати, що вона бере початок у найглибших тисячоліттях історії.

Наприкінці II - на початку І тис. до н.е. у степах Північного Причорномор'я розселилися кіммерійці - найдавніший народ, назву якого донесли до нас писемні джерела, зокрема "Одіссея" Гомера. Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка дозволила кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва. Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен.

На початку І тис. до н.е. в лісостеповій зоні України продовжували жити землеробсько-скотарські племена. Дніпровське Правобережжя населяли носії чорнолісної культури. Чорнолісці займалися землеробством, менш інтенсивно - бронзоливарним, залізоробним та залізообробним виробництвом.

На території Західної України з кінця II тис. до н.е. розселилися фракійці, а також племена лужицької археологічної культури. На Волині в перших століттях І тисячоліття до н.е. мешкали племена милоградської культури, які у УІ ст. до н.е. перемістилися на сучасну територію Південної Білорусії. Середнє Поднесення й Посейм'я населяли в цей час юхнівські племена. В Гірському Криму й на кримському узбережжі Чорного моря з IX ст. до н.е. відомі племена кизил-кобинської археологічної культури.

У середині VII ст. до н.е. у південноукраїнських степах з'явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси кіммерійців. До меж Скіфії увійшла також лісостепова зона України. Розквіт скіфської держави припадає на УІ-ІУ ст. до н.е. і виявляється, зокрема, у феномені царських курганів. Скіфи створили високу матеріальну культуру. Вона увібрала в себе досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Кавказу і особливо Греції, а пізніше - і Риму. В свою чергу, Скіфія справляла істотний вплив на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру, ідеологію землеробського населення лісостепової України.

У III ст. до н.е. в Північне Прнчорномор 'я зі сходу почали проникати іраномовні сарматські племена. Із сарматами пов'язаний великий період в історії України. Протягом шести століть вони панували в степах Північного Причорномор'я. Давні автори відзначали спорідненість сарматів і скіфів, мова яких належала до північно-східної групи іранських мов. Скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Завдяки їхній близькості до античної цивілізації в писемних джерелах залишилося дуже багато відомостей про духовне життя цих народів. Особливо цікавими постають перед нами скіфи.

/ скіфи і сармати мали розвинуту міфологію. Відомі міфи про походження скіфів, культи божеств (очевидно, зведених до єдиного "державного" пантеону). На чолі пантеону стояли Табіті (судячи з усього, найважливіша з-поміж скіфських богів), Папай, Апі. В сарматів верховним божеством була, можливо, богиня родючості Астарта, пов'язана з культом Сонця і коня. Іншим їхнім відомим богом був Танаїс.

У зв 'язку з величезною роллю війни в житті скіфів і сарматів та наявністю у їхньому суспільстві потужного прошарку воїнів, значне місце належало богу війни, символом якого виступав меч. Скіфи споруджували жертовники з хмизу із прикріпленим на горі старовинним залізним мечем, а сармати встромляли меч у землю й поклонялися йому. Постійні військові сутички, пошуки шляхів виживання у боротьбі проти ворогів послужили, вочевидь, основною причиною виникнення мистецтва, що одержало назву скіфського й сарматського звіриного стилю. Він полягав у зображенні хижаків, сцен їхньої боротьби, шматування ними здобичі.

У скіфів і сарматів збереглася основна частина рис поховального обряду, які утвердилися ще в епоху бронзи: два призначення поховального обряду (одне - для знаті, а друге - для простолюду), астральна й космічна символіка, котра забезпечувала потрапляння душ на небо, антропоморфні скульптури тощо. Останнім часом зроблено висновок щодо ритуального характеру пограбувань курганів скіфів і сарматів ще на стадії ЇХ добудови, оскільки предмети, забрані з могили, вважалися священними.

Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, між давниною й сучасністю, зберігши частину рис ранньозалізного віку.

Від середини III ст. н.е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей час тут з'явились вихідці з Прибалтики -готи. Вступивши в спілку з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне із сарматських угруповань), готи здійснювали спустошливі напади на римські міста Північного Причорномор'я. А в IV ст. н.е. у степовій Україні з'явились нові кочівники -гуни.

Заселення греками Північного Причорномор'я відбувалося в умовах формування рабовласницького ладу і відносного перенаселення в Греції. Колонії засновувалися, як правило, організовано, їхали сюди, в основному, безземельні селяни, ремісники, торговці. Уже в перші століття колонізаційних процесів (УІІ-УІ ст. до н.є.) визначилися грецькі центри, особливо активні у заснуванні колоній.

Натиск північних племен на узбережні міста в останні століття до н.е. й перші століття н.е. штовхав їх під протекторат Риму. Тож у ряді пунктів Північного Причорномор'я римляни розташували свої гарнізони, а Ольвія, Херсонес і Тіра - міста-держави Причорномор'я - увійшли до складу римської провінції Нижня Мезія.

Таким чином, стародавнє різноетнічне населення території нинішньої України пройшло в своєму розвитку всі основні формаційні етапи: кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-кам'яний, бронзовий, ранній залізний віки. Особливе значення для культурного прогресу на наших землях мала тисячолітня епоха античної цивілізації Північного Причорномор'я. Давньогрецькі міста-держави справили великий вплив на соціально-економічний, політичний і культурний розвиток не лише сусідніх з ними скіфів, сарматів та ін., а й більш віддалених племен, у тому числі слов'янських. Давні традиції зв'язків з культурою Південно-Східної Європи перейняла згодом Київська Русь.

Отже, вважається, що наша культура була відома усьому світові ще чотири тисячі років тому. Про це пишуть передові вчені Європи. Старовинні говори арійського народу Руси-України стали основою багатьох європейських мов, індійських головних діалектів, а трипільські азбуки - основою майже всіх письмен світу. У добу неоліту «трипільська» культура - Правобережна Русь Україна-Карпати-Балкани -ця розвинута цивілізація зв'язувала Русь-Україну з культурами світу: Малою Азією, Кавказом, Середньомор'ям, Егейською цивілізацією, Крітом, Кіпром.

За загальним визначенням багатьох учених носії Трипільської культури закладали підвалини основ характеру української матеріальної культури. Із збіжжя сіяли тоді вже пшеницю, ячмінь і просо. Ціла низка рільничого знаряддя зберегла свій вигляд до наших днів майже незмінне: мотика, серп. Наші предки приручили коней майже сім тисяч років тому.

Так само ще в ті давні часи відбулось приручення великої рогатої худоби, зокрема, бика, овець, кіз, свиней і собак.

Із широко використовуваних нині сільськогосподарських культур наші предки уже в прадавнину вирощували буряки, огірки, цибулю, часник, мак, боби, кріп. З глибокої давнини походить вміння пекти паляниці з часником і цибулею, які водночас були і ліками. Тоді ж почали вживати борщ, кашу, ковбаси. Майже всі ці види поживи запозичили від наших пращурів еліни, римляни та багато інших народів. Пиріжки - суто українська страва, а начиняли їх різними овочами, городиною, м'ясом. Подібно робили з варениками. З борошна пекли пампушки, млинці, варили галушки. Споживання риби й олії також прадавнє.

До Трипільської доби належить початок українського письменництва, зародження пісенності й поява першого українського інструмента праукраїнців - флейти. Вже тоді утвердилось усвідомлення важливості музики у житті людини, процвітала усна словесність, чільне місце в якій мали віра, вірування і з ними пов'язані обряди, звичаї, традиції. Прикметами української віри того часу були віра у потойбічне буття, в силу божественної природи, у Богиню-Матір-Праматір-Рожанщю, культ Сонця, віра у безсмерття душі - все це живе і нині. А хрест у трипільців символізував сонце і вічний Вогонь.

На думку В. Щербаківського, трипільці мусять нарешті отримати за заслуги те, чого вони варті. Адже саме вони створили тут, в Україні, першу хліборобську осілість. Вони побудували ще в третьому тисячолітті городи-держави й оточили їх могутніми валами; деякі з тих городів безперервно процвітали аж до князівської доби й оборонялись доброю зброєю. Вони, власне, склали фольклор, який маємо, всі наші народні обряди, вірування, майже всю усну словесність.

Як підкреслюють багато дослідників історії, в Україні Трипільська культура збереглась у пережитках і залишила по собі виразні сліди. А народ паш зберіг свою етнічну спорідненість із старожитною людяністю праУкраїни. До останніх часів сільські жінки розмальовують хати, комини, печі. У килимарстві, гончарстві, різьбленні по дереву, вишиванках, писанках багато геометричних і рослинних орнаментів нагадують орнамент палеолітичної та неолітичної доби в Україні. На Лемківщині, наприклад, ще й до цього часу зберігся спосіб розмальовувати хати .

Отже, є всі підстави вважати, що історія України починається з палеоліту. Всі послідовні великі культури в Україні слід вважати етапами формування й розвитку українського народу аж до нинішнього часу. Маючи давню історію, українська культура впливала на появу та розвиток інших світових культур, про що свідчать дослідження багатьох іноземних учених.

Українська культура, як і культура інших народів, формувалась шляхом спілкування з іншими народами. Переймаючи від них елементи побуту, культури, вірувань наші далекі предки все ж таки залишалися самі собою, вирішували свою власну культуру, яку й нині називають хліборобською. Започаткована ще в часи неоліту, ця культура ввійшла в плоть і кров українського народу, чітко виявляючись і в наші часи.

Заняття хліборобством, що вимагало тривалої осідлості, зумовлювало світогляд наших пращурів, формування стилю життя і мислення, вироблення способів орієнтації у світі та його освоєння, що органічно входило і закріплювалось в їх культурі. Багатовимірність міфологічної тематики (космологічні, антропологічні, тотемічні уявлення) вилилася у систему природної народної релігії, яку християнські автори назвали поганськими, варварськими, язичницькими віруваннями, хоча й не така вона була поганська: своїм предметом ця релігія мала сили природи, а головними її богами виступали образи природи, де те й інше мислилось та усвідомлювалось у термінах людського досвіду, а останній -у термінах космічних явищ. Множина язичницьких богів тісно прив'язувалась до природи, залежала від неї, сама ж народна релігія виливалась у своєрідний господарський календар, у якому свята збігалися зі станами природи, польовими та іншими роботами. Однак при цьому утвердженні єдності людини і природи язичницьке світорозуміння все ж таки ставило людину в залежність від природи, оскільки вона залишалась домінуючою над людиною.

Християнізація Русі Володимиром Святославичем, як одна із перших політичних та ідеологічних реформ, спрямована на зміцнення Київської держави, стала справді прогресивною для Русі. Прийнявши християнство, Русь істотно визнала своє входження до загально­європейського ландшафту, розширила економічні, політичні, культурні зв'язки зі своїми сусідами, християнськими державами Європи.

Незабаром християнство стало значною політичною та моральною силою, спричинивши великий переворот у світогляді й культурі давніх русичів утвердженням значущості людини і людства в світі.

Перемога християнства на Русі не означала повної руйнації її попередньої культури. Складаючи нижні прошарки духовного життя народу, особливо в тих іпостасях, які безпосередньо стосувались його практичної діяльності, елементи язичництва продовжували існувати і після прийняття християнства. В реальному житті новій релігії довелось утверджувати себе не лише шляхом заперечення старої, а й пристосовуватися до неї, накладати християнську модель світу на ту, що була вироблена попередньою культурою. Вписуючи свою культуру в традиційну, руська православна церква будувала храми на місці капищ, давала старим богам нові імена, приводила річний цикл язичницького календаря згідно з християнським світоглядом. Все це зворотно впливало на саме християнство, формуючи його специфічність на Русі, виробляючи в ній власне розуміння православ'я, специфічними ознаками якого стануть потім демократизм, народність, побутовість, євангелізм.

На зламі давньоруської і християнської традиції ішов розвиток духовної і світської культури Русі, філософської думки з інтенсивним засвоєнням інокультурних впливів і творчою переробкою їх відповідно до потреб руської дійсності в оригінальних творах давньоруських книжників (Іларіон, Феодосії! Печерський, Лука Жидята, Никифор, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Володимир Мономах, Данило Заточник). Уже від самих початків у ній спостерігається посилений інтерес до проблем людини, утвердження її гармонії з навколишнім світом, культу інтелекту, слова, пам'яті, громадянства, патріотизму, ідей діяльного творчого життя, своєрідне розуміння філософії як єдності знання про світ і вчення про те, як людині треба жити в ньому.

Українські мислителі, послуговуючись ренесансними ідеями, широко використовували античну спадщину, гідність людської особистості, право на задоволення її потреб, земне щастя, перебудову суспільства шляхом розвитку науки і освіти, ідеї свободи і справедливого суспільного ладу. Сенс буття вбачався ними у служінні Вітчизні, захисті рідної мови і культури.

Закони мають всезагальний характер, їм усі підпорядковуються в державі, у тому числі й королі. Останні зобов'язані захищати закони, діяти відповідно до них. Право Ст. Оріховський-Роксолан пов'язував з мораллю, де найвищою цінністю с справедливість. Вона полягає у тому, що є наданням людині всього того, що їй належить: спокою, свободи, можливості виконувати свої обов'язки і призначення згідно з істиною та вірою. Поряд із справедливістю ставив мужність, чесність, гідність. Прогрес суспільства вбачав у розвитку науки та освіти. Одним з перших він виступив з науковою критикою католицизму, захищаючи православну церкву і духовну культуру України від його нападок, поставив питання про відокремлення церкви від держави, виборність церковнослужителів усіх рангів. Постійно підкреслював своє українське походження, але й поважав інші народи, називав верхом всякого дикунства натравлювання одного народу на інший.

Не відкидаючи необхідності "злуки" (об'єднання) народів, наголошувалось, що вона може бути як добровільний союз вільних народів, але не можна йти на встановлення миру з тим, хто чинить наругу народові на його власній території, примушує переступати через батьківські закони, покривати ганьбою честь і славу предків, знищувати про них пам'ять. З пробудженням у людей голосу власної совісті, сумніву, здолання пристосовництва, користолюбства, безпам'ятства, обстоювались права на розвиток власної національної освіти, вироблення активної життєвої позиції для досягнення вищих цінностей — блага народу, рідного краю, захисту і збереження звичаїв і віри своїх предків.

Все це сприяло розвитку української культури, національної самосвідомості, згуртуванню українців, що виступали не "холопством", с народом рівним з іншим, заявивши про це під час національно-визвольної боротьби 1648-1658 рр.

Незаперечні свідчення документів стверджують, що на всіх етапах розвитку українська нація мала вражаюче високий рівень народної культури:

•  Саме в Україні було створено такі правові феномени, як "Руська
правда" Ярослава Мудрого, Конституція Пилипа Орлика (1710 р.).
Кодекс Українського права (1743 р.), Конституційні акти (1917-1920 рр.);

•  В Україні  ніколи не було "доморощеного" кріпацтва (воно було
принесене);

•  Україна "народила" світу козаччину як спосіб життя вільних
громадян;

•  Уперше в світовій історії Україна запровадила загальну пряму
виборчу систему державної влади - "гетьманщину".

Проте, з початку XVIII ст. настав темний, насильницький щодо українства період нашої історії, коли було втрачено багато здобутків, включно із власною редакцією православного християнства, усталеного традицією місцевого самоврядування, розгалуженою системою народної освіти тощо. Цей історичний період згодом буде влучно названо змарнованим часом. Цей час, до появи Тараса Шевченка та Івана Франка і подальших буремних подій, був не лише змарнований. Українці впродовж півтора століття безупинно відкочувались назад, йшли, можливо, й проти своєї волі шляхом культурного регресу й занепаду.

Поглинання України Росією, а пізніше й Радянським Союзом, викликало потребу в денаціоналізації її культурної та духовної спадщини, через підтасовування фактів і переоцінку історії відповідно до вимог часу. Імперській ідеології важливо було сфальсифікувати минувшин\. скомпрометувати культуру народу, звести її до рівня меншовартості хуторянства. На думку Л. Новиченка, В. Русанівського, П. Толочка трагізм української культури полягає в тому, що вона тривалий час розвивалась в тіні польської та російської культур. У давні часи вона двічі втрачала свою духовну еліту. Це відбувалось у часи шляхетсько-польської експансії у XVI ст. (полонізація українського боярства) і в період поступової ліквідації автономної Лівобережної України у XVIII ст. (русифікація української шляхти). Хоча щоразу ця втрата й не приводила до цілковитого зруйнування традиційної української культури (надто сильними були її народні джерела), але відсувала її на другий план. принижувала, спричиняла появу рис вторинності, провінційності.

витіснення на задній план. Нищівного удару українська культура зазнала вже у 30-50-ті роки XX ст., коли її знову було загнано у глухий кут провінційності.

Але не тільки в давню добу, айв більш близькі часи наш народ давав поштовх, підживлював розвиток багатьох культур світу, різних сфер культурної діяльності й, зокрема, мистецтв. Слід згадати, що Україна впродовж кількох останніх століть була "вокальною житницею" не лише Росії, а й Західної Європи і навіть Америки. Видатні українські співаки уславили своїм неперевершеним мистецтвом не одну сцену в світі. Хіба можна уявити Великий театр у Москві чи Марийську оперу в Петербурзі без наших співаків? А хіба без Івана Алчевського, Модеста Менцинського, Соломії Крушельницької чи Наталії Єрмоленко-Южиної можливі постановки вагнерівських та інших опер на сценах Західної Європи? Лише завдяки Іванові Стешенку, уславленому українському басу, стали можливими постановки опер на сценах Америки у 20-х роках.

Так само витоки російського театру, на думку М. Костомарова, слід шукати в українській культурі ХУІ-ХУІІ ст. Підтвердженням цього є той факт, що театральні видовища в Україні виникли більше як століття раніше ніж у Росії. Перші звістки про театр в Україні зустрічаються від кінця XVI ст. Одна з них говорить про вертеп, споруджений ще в 1551 р. у Ставищах. Умовно за початок російського театру може бути взята подія 1619 р., коли 29 серпня у Кам'янці-Струмиловій на міській площі було показано польську п'єсу -Якуба Гаватовича. Поширеним різновидом театральних п'єс того часу стали шкільні драми (інтермедії), започатковані вихованцями Києво-Могилянської колегії (пізніше академії). Набувши поширення у багатьох містах України, шкільний театр проіснував до 70-х років XVIII ст. Шкільні вистави було заборонено при митрополиті Арсені Могилянському (1761 -1768).

Заборонений в Україні, шкільний театр поширився на значну територію Росії, Українці ставили свої п'єси й утворювали свої театри в Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську та багатьох інших містах. Перша спроба створити театр у Росії відбулася у 1762р. групою вихованців Києво-Могилянської колегії на чолі із Степаном Чижинським. Трохи пізніше іншу групу студентів очолив Снмеон Полоцький. Вона стала організатором шкільного театру при вищій духовній семінарії у Москві. Поступово до початку XVIII ст. географія української драматургії охопила усю територію Росії.

Як слушно писала Ліна Костенко, що "культура українського народу - серцевина, ядро, душа і серце східного слов'янства -впродовж своєї тисячолітньої історії багаторазово піддавалась смертельній загрозі: від стихійних до планових і ретельно здійснюваних руйнацій, до викрадання та зухвалого привласнення скарбів, шедеврів і талантів, від безапеляційних заборон усього українського, волаючих до неба, але безкарних порушень автохтонно-етнічної й духовної стабільності народу до рясних нагород за успіхи у дегармонізації, русифікаторстві й споляченні нації".

Українська мова - найбагатша та найвиразніша з усіх відомих людству мов.

Є чимало переконливих свідчень, що серед понад двох тисяч мов українська за своєю милозвучністю — третя у світі, так визнав ще у 1934р. Всесвітній Конгрес лінгвістів у Парижі, її випереджають тільки староіранська та французька мови. Українська - найдавніша з усіх індоєвропейських мов: індійської, грецької, латинської.

Санскрит — давньоіндійська літературна мова, їй понад три тисячі років, але мало хто знає, що сотні слів санскриту однокорінні з українською лексикою. Наприклад, українською багато - санскрит багута: вертіти - вертіта; видіти - видіта; виліпити - виліпта; дав - давав; десятий - десати; двері - двара.

В англійській та німецькій мов^х вживають до п'яти форм слова "мама". В українській їх понад п'ятдесяти: мати, матуся, матусенька, матінка, матуня, мама, мамуся, мамусенька, мамуленька, ненька, ненашка та багато інших. Наша мова милозвучна, надзвичайно багата за фіксацією : слова, словечко, слівце, слов'ятко... У ній велика кількість слів, утворених від одного кореня. Скажімо від слова "Петро" утворилось 50 різних прізвищ (Петраш, Петренко, Петрусенко, Петрух, Петрусяк, Петрущак та інші).

Український алфавіт досконаліший від інших, він зручний. У польській потрібно чотири літери на Щ ($хсз), стільки ж у німецькій на Ч (ІзсИ) тощо.

Постійна методична розправа з рідною мовою була страшним лихом для нації. Адже саме мова індивідуалізує окремих осіб і народи. Немовби продовжуючи цю думку, О. Гончар писав, що мовою вимірюється не лише розум народу, його естетичний смак, а і його моральність. Краса української мови, її милозвучність, досконалість, виняткове синонімічне й лексичне багатство, як зазначалось, давно визнані найкомпетентнішими лінгвістами світу. Серед сотень тисяч наших народних пісень можна знайти шедеври такої чистоти і поетичності, що дізнайся про них Європа раніше, то, мабуть, не тільки видатний Л. Бетховен, а й божественний В. Моцарт захотів би написати чарівну музику на українські тексти.

Зрештою, піклування про мову, її здоров'я, розвиток і престиж -справа усієї нації. Віками відбувалася мовна селекція, з безлічі слів народ відбирав слова найповнозерніші, влучні, вагомі, де мудрість розуму, блиск думки, іронія чи гнів, ласкавість і ніжність людини, естетична її сприйнятливість виявляла себе з найбільшою силою. Спільним творенням духовності, активністю думки, вродженим тактом, делікатністю, високим розумінням чистоти й моральності людських взаємин лінгвістичний геній України витворював те, що нині нанесено на атлас багатющих діалектів нації.

Вагомість самовизначення своєї національної приналежності влучно висловив М. Бердяєв "Національність є моя національність, і вона в мені, церква - моя церква, і вона в мені, уся історія є моя історія, і вона в мені. Історична доля народів і усього людства моя доля, я в ній і вона в мені, я живу в минулому і майбутньому історії мого народу, історії людства та історії світу. І всі жертви всесвітньої історії здійснювались не лише мною, а й для мене, для мого вічного життя."

 

Лекція 11. Культура Київської Русі

1.   Історичні обставини розвитку руської культури.

2.   Християнство - фундамент досягнень культури Київської Русі.

3.   Здобутки духовної культури:    книжна справа, декоративно-ужиткове
мистецтво, архітектура, образотворче мистецтво, театр і музика.

Література

Аркас М. Історія України - Руси. - К., 1993. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988. Грушевський М.С. Історія України - Руси. - К., 1991. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. - К., 1989. Історія України. Курс лекцій. -К., 1991.

Історія української культури. - Збірник документів і матеріалів. -К.,2000.

Українська та зарубіжна культура / За ред. М. Заковича. - К., 2000.

У результаті тривалого процесу політичної, економічної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племен на рубежі УІІІ-ІХ ст. виникла Київська Русь з центром у Києві. Історичні джерела характеризують Київську Русь як одну з великих, могутніх, економічно і культурно розвинених, шанованих країн середньовічної Європи. Межі її території сягали від Балтики і Льодовитого океану до Чорного моря, і від Волги до Карпат. Знаходячись у центрі торгових шляхів, Київська Русь була контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією.

Утворення Київської Русі мало велике історичне та культурне значення як для слов'янських, так і неслов'янських народів, її економічні та культурні досягнення ставали надбанням латишів, мордви, муроми, тюркських народів, які частково етнічно і політичне консолідувались у складі Київської Русі.

Культура Київської Русі посідала значне місце в культурогенезному калейдоскопі Європи й активно впливала на процеси розвитку європейської і світової культури. З князями Київської Русі підтримували політичні, економічні, культурні та родинні зв'язки правителі Візантії. Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Польщі.

Київська Русь відкрила новий - феодальний період в історії народів Східної Європи. Вони не знали в своєму розвитку рабовласницької формації: феодалізм зароджувався в них на базі первіснообщинного ладу.

Основною категорією населення, зайнятого на відробітках, були феодальне залежні смерди. Вони мали власне господарство, проте певний час повинні були працювати на феодала. В історичних джерелах згадується й інша категорія підневільного населення: дворова челядь або холопи, які перебували в цілковитій залежності від свого господаря.

Форми феодальної експлуатації визначалися рівнем розвитку виробництва і, в свою чергу, впливали на економічне становище суспільства. Характерною особливістю Київської Русі були прискорені темпи її соціально-економічного розвитку. Провідне місце в економіці займало сільське господарство, збагачене давніми традиціями. Для обробітку грунту і вирощування врожаю використовувалися досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, рало, соха, мотика, борона, заступ, серп. Культивувалося жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, горох. У лісостеповій зоні використовувалася парова система землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій — підсічна і перелогова. Висока продуктивність праці давала змогу виробляти зерна значно більше, ніж це було необхідно для задоволення біологічних потреб населення. Це, а також наявність чудових пасовиськ і сінокосів, дозволяло утримувати в феодальних господарствах велику кількість худоби.

Важливу роль у господарському розвитку Київської Русі відігравало розвинене ремісниче виробництво, в першу чергу чорна металургія та металообробка. Асортимент виробів із заліза налічував близько 150 назв, а давньоруські ковалі опановували всіма відомими тоді технологіями його обробки: куванням, зварюванням (зокрема, сталевих лез), гартуванням, інкрустацією кольоровими металами. Стан сільськогосподарського і ремісничого виробництва визначав рівень розвитку торгівлі - як внутрішньої, так і міжнародної. Найбільшими торговельними комунікаціями були шляхи "от Грек", або "Грецький", який зв'язував Русь з балтійськими і чорноморськими ринками, "Соляний", "Залозний", котрі вели в Галичину і на Кавказ. На міжнародні ринки Русь поставляла хутро, мед, віск, шкіри, деякі види ремісничих виробів, продукцію сільського господарства, завозила ж золото, срібло, коштовні тканини, вина, посуд, предмети християнського культу, зброю.

Господарське життя міст характеризувалося високим ступенем концентрації в них ремесла і торгівлі, а також тісним зв'язком з сільським господарством.

в     Історичному    розвитку    держави реформа      князя      Володимира      -

Вирішальне    значення відігравала      далекоглядна запровадження християнства.

Доба Володимира Великого і особливо Ярослава стала визначним етапом розвитку Київської держави. Ніколи більше вона не була такою єдиною і могутньою. Київська Русь мала великий міжнародний авторитет і широкі зовнішні зв'язки, з її можновладцями ріднилися представники королівських династій Європи і навіть могутні візантійські василевси. У час християнізації Русь могла диктувати 'власні умови Візантії, державі, звідки до Києва прийшло християнство і мистецтво якої було тоді передовим у Європі. Тому й саме запровадження християнства і запозичення тих чи інших елементів культури відбувалося не механічно, вони постійно переосмислювалися в контексті дійсності, творчо перероблялися, набуваючи нового національного забарвлення.

Християнство загалом, зустрівшись з новими історичними умовами, істотно змінилося порівняно з візантійським варіантом.

Створена Володимиром Святославовичем величезна держава мала надто тривкі економічні і політичні зв'язки з різними землями. Для підтримання єдності вимагалася розвинена суспільна мораль, почуття честі, відданості, самопожертви, висока патріотична свідомість та належний рівень розвитку словесності - жанрів політичної публіцистики, жанрів, які оспівують любов до рідної землі, епічних жанрів.

Всього цього не могла дати перекладна візантійська і болгарська література, яка виникла за інших політичних обставин. Київським мислителям довелося створювати відповідні літературні форми, спираючись на народну історичну свідомість, на фольклор, який був і залишався переважно язичницьким, з деякими вкрапленнями християнства. Це багато в чому визначило таку рису давньоруської літератури, як потяг до філософського осмислення життя, мистецтва, творчої праці, їй були глибоко чужі пристрасні містичні поривання візантійських мислителів.

Другою причиною видозміни християнства на Русі було те, що християнська релігія прийшла до нас у "готовому" вигляді. Вона насаджувалася згори, зустрічаючи тривалий опір широких мас населення, яке дотримувалося віри батьків і дідів. Звідси активна взаємодія християнства і язичництва, характерна для давньоруської культури майже протягом усього його існування. Відбулося злиття народної релігії та церковного християнства при визначальній ролі першої.

Наприклад, Великдень був головним християнським святом українського народу доби Київської Русі. Воно увібрало в себе також і псрсдхристиянські обряди, що тісно пов'язувались із хліборобським господарством,   поминанням   померлих,   величанням   І   віншуванням, весільним та обрядовим  співанням  пісень.  Це  було свято радощів і веселощів, що об'єднувало весь рід спільним торжеством.

Свято Великодня збігалося в ті часи з поганським святом весняного воскресіння природи. Звідти й українські писанки зі знаками Сонця, рослин та звірів, звідти і наші гаївки (давньоукраїнські народні пісні-веснянки). Тому й утвердилися тут паралелі: воскресає вся природа і воскресає її Творець - Христос.

Святий Юрій (6 травня за ст. календарем) - ще одне весняне свято українського народу доби Київської Русі. За народним календарем Юрій -це первісна персоніфікація весни, зрілої та розвиненої. З ним було пов'язано багато народних обрядів: у цей день виганяли на пашу домашню худобу, господар мав ще зранку викачатися в росі на своєму полі - на добрий урожай. У народі побутувала тоді легенда про святого Юрія як про переможця над злом.

Зелені Свята або П'ятидесятниця, — перше за чергою літнє свято. За християнською легендою - це пам'ятка Зіслання Святого Духа на апостолів на початку Христової Церкви. Ці свята так і зберегли свою дохристиянську назву - "Зелені". В це свято "маїли" (заквітчували, клечали) хати, церкви та господарські будівлі.

Купала - в своїй основі хліборобське свято - справлялося на початку жнив. Після запровадження християнства воно локалізувалося і з'єдналося зі святом Іоана Христителя - Предтечі Христового (24 червня за ст.календарем), перебравши від нього чимало християнських рис. В уяві наших давніх предків це був святковий і чудодійний час. Предки вірили, що в цей день "сонце в воді купається", отже й вода мала очищувальну силу. Таку ж силу мав і вогонь. Тому хлопці та дівчата розводили вогнища і стрибали через них.

Свято Петра і Павла (29 червня за ст. календарем). За народними обрядами українці доби держави Київської Русі виступали як ратаї і головна господарська роль відводилась Петру. Він "зажинав" поле на озимину. День святого Петра вважався дуже великим святом. Тому всі хати чепурили, а прийшовши з церкви, розговлялися. У Петрівку обов'язково відбувалися "ярмарки на дівчат".

Жниварські звичаї та обряди групувалися навколо трьох свят: св.Іллі, Маковея та Спаса, що після запровадження християнства перебрали на себе ролі Велеса й Перуна. З особою св.Іллі (20 липня за ст. календарем) пов'язувалася віра в опікунський вплив цього святого на достигання урожаю.

Християнство в Київській Русі засвоювалося від початку переважно з боку зовнішньої обрядовості, оскільки це характерно і для язичницької релігійності. Християнізація поступово входила в усі галузі суспільного життя. Вона буквально наповнювала його. Церква та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя. При церквах та монастирях засновувалися і діяли школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи.

Християнізація Русі відіграла прогресивну роль в історичному розвиткові українського народу, сприяла зміцненню єдності держави, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню державно-політичних і культурних зв'язків Київської Русі з країнами Близького Сходу й Західної Європи. Органічно увійшовши в давню українську культуру, християнство визначало зміст і особливості становлення й утвердження українського національного духу, найхарактерніших рис нашої національної ментальності.

Русь відзначалася високим рівнем культурного розвитку. Феномен її незвичайного злету нерідко пояснюють тісними контактами Русі з Візантією - спадкоємницею традицій античної цивілізації, а також з іншими передовими країнами Європи. Безперечно, вплив іззовні, особливо з боку Візантії, позитивно позначився на розвиткові Русі, але досягнення європейських культур потрапляли на Русі в добре підготовлений грунт.

На етапі завершення формування Київської Русі її культура збагатилася новими здобутками. Найважливішим серед них була писемність. Археологічні джерела дозволяють відносити час оволодіння східними слов'янами неупорядкованим письмом до IX ст. У цьому переконує "Софійська азбука". Вона складалася з 27 літер: 23 грецьких і 4 слов'янських — б, ж, щ, ш. Запровадження на Русі християнства сприяло поширенню кирилиці - досконалої слов'янської писемності. Східні слов'яни знали й глаголичний алфавіт, однак значного розповсюдження він не набув.

З часів Володимира Святославича у Києві, Новгороді та в інших великих містах відкривалися школи грамоти, в яких вчилися діти бояр, старших дружинників, духовенства. Крім державних шкіл, на Русі практикувалося й приватне навчання. Виникнення та поширення писемності сприяли швидкому розвиткові освіти, науки й взагалі культури на Русі. У новозбудованій Софії Київській Ярослав року 1037 створює школу, яка продовжуючи кращі традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового типу. Це перший вітчизняний вищий навчальний заклад, який з'явився, до речі, на століття раніше, ніж перші вузи Західної Європи.

Які ж науки вивчали у вищій школі? Літопис називає поряд з богослов'ям, філософію, риторику, граматику, історію, грецьку мову, висловлювання античних авторів, географію та природничі науки. З її стін вийшло багато діячів української культури.

Процеси поширення освіти на Русі мали свої особливості. Найголовнішим було те, що до освіти прилучалися і опановували її діти т лише чоловічої статі. Шкільна освіта поширювалася, ХОЧ І не в таких масштабах, серед дітей жіночої статі.

Багато корисного у справу розвитку освіти вніс Києво-Печерський монастир. Вже в XI ст. тут виникає центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, каліграфістів, перекладачів.

Осердям тогочасної науки була, звичайно, теологія, часте забарвлена філософським змістом.

Успішно розвивалася історична наука. На зразок історичних хронік Візантії розроблялася й тодішня історіографія, що займалася ІСТОрієк нашої держави, наше літописання. Найстарішими з тих, що дійшли до нас. є, безумовно, "Велесова книга" та ін., що збереглися у пізніших спискаV літопис 1039 року, складений, мабуть, при дворі київського монастир? такими ченцями, як Никон Великий та славний Нестор-літописеиь, автог "Повісті временних літ".

Найстаріший слов'янський правовий кодекс ХІ-ХІІ ст. - "Руська правда" свідчить про довголітню його підготовку й порівнянь.-:: дослідження візантійського, західноєвропейського та власногс, давньоукраїнського права.

Окремо від інших наук варто згадати медицину. Першими лікарями на Русі були ворожбити і знахарі, усілякі "віщуни" та "чаклуни' -чоловіки й жінки. Лікували замовляннями і заклинаннями. Існувала отже своєрідна медицина, яка, окрім різного зілля, мазей, порошків тошс. передбачала також, водолікування, термотерапію (нагрівання, прогріванні тіла, його охолодження) тощо. Поодинокі згадки маємо про хірургічне втручання до організму хворого.

Для продовження і поглиблення освіти при храмах і монастирях, г також у князівських дворах засновувалися бібліотеки. Ярослав Мудріш створив бібліотеку Софії Київської, його син Святослав наповнив книгами комори свого палацу, князь Нікола Святоша витратив на книги всю све*:-скарбницю й подарував їх Печерському монастирю. Літописи називають волинського князя Володимира Васильовича книжником. Велн>г. книгарню мав один із учнів Феодосія Печерського Григорій.

При церковних і монастирських бібліотеках існували спеціальні майстерні, де переписувалися або перекладалися з іноземних мов книги -здебільшого церковні, але й філософські та юридичні трактати, твори, яс містили відомості зі світової історії, географії, астрономії.

На    базі     монастирських     бібліотек    розвинулися     вітчизняні літописання,   література.   В   Софії  Київській   був   укладений   першиї давньоруський літописний звід 1037-1039 рр., написане й проголошені митрополитом Іларіоном славнозвісне   "Слово о законе й благодап:^ створений    "Изборник"    1073    р.    -   фактично    перша   давньоруська енциклопедія. Славу видатного публіциста мав у XII ст. Володимир Монохах, перу якого належить широко відоме "Поучение" дітям. Вершиною давньоруської літератури стало "Слово о полку Ігоревім", у якому з особливою силою прозвучала ідея єдності Русі..

Опісля християнізації Київської Русі починає швидко розвиватись книжна справа. Готова до читання книга цінувалась дуже дорого. 8 гривень коштував один молитовник, а в той же час ціле село можна було купить за 50 гривень. Накопичення книжок дуже скоро привело до заснування при митрополії у Києві першої відомої на Русі бібліотеки, про яку згадує літопис від 1037 року. Організація бібліотеки при Софійському соборі -велика культурно-історична подія, яка свідчить про нагромадження в той час великої кількості книг. На думку вітчизняних дослідників, тільки в цій бібліотеці вже за Ярослава Мудрого налічувалося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літератури з різних галузей знань - художньої, юридичної, історичної. Усе це дає нам підстави говорити про те, що книжна справа Київської Русі була добре розвинутою.

У ній чітко виділяється два напрями: передовсім - це перекладна література, оригінали творів якої йшли на Русь з Болгарії чи Сербії, Візантії чи Риму, з інших країн Заходу та Сходу; а також - оригінальна література, яка творилася своїми авторами на місцевому, національному грунті.

Апокрифи (від грецького - таємничий, прихований) - так тоді називалися твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя і пригоди перших людей на Землі, про злигодні стародавніх народів, про народження, життя і загибель "сина Божого", про діяльність його учнів, про "кінець світу", "страшний суд" і долю людських душ у пеклі й на небесах. Це твори християнського фольклору і письменства.

Житійна література (опис чийогось життя, найчастіше святого) - це агіографічна література, яка була прямилі продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались ПОДВИГИ найвидатніших християнських діячів - святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони ніби творили з ласки Божої за життя і по смерті.

Природничо-наукова література (пов'язана з вивченням природи, природознавча література).

Історична література. Інтерес українців до подій світової історії задовольнявся перекладами Біблії та візантійських історичних хронік.

Повісті - цей жанр перекладної літератури на Русі користувався популярністю чи не найбільше, був найпоширенішим і найулюбленішим серед читачів. Порівняно з іншими перекладними творами писемності, він представлений найповніше, найбільшою кількістю книжок. Особливо це стосується повісті "Александрія", що оповідає про життя і подвиги знаменитого героя античності Олександра Македонського. Оригінальна література. Окрім багатої різножанрової перекладної літератури, писемність доби Київської Русі характеризується наявністю власної, оригінальної літератури, що формувалася і розвивалась далі на місцевому, національному грунті. В оригінальній літературі найповніше відтворено народні традиції, національну самосвідомість і прагнення володарів Київської Русі відстояти свою і державну незалежність у боротьбі як із зовнішніми ворогами (переважно кочівниками), так із внутрішньою роздробленістю та відцентровими силами.

Паломницька література. Паломництво як суспільне явище на Русі виникло відразу після запровадження та зміцнення християнства. Це -ходіння до "святої землі", до Палестини, "Гробу Господнього". Матеріали про мандри українців бачимо і в творах усної народної творчості (билина про Василя Буслаєва), і в літописах (за 1163р.), і в книжних легендах ("Києво-Печерський патерик") та ін. Пілігрими (мандрівники) розносили по світах відомості про Русь і знайомили українців з тими дивами, які їм пощастило побачити в чужих країнах.

"Слово о полку Ігоревім". Найкращим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї української культури є "Слово о полку Игореве, Игоря, сьша Святослава, внука Ольгова". Знайшов цей знаменитий твір під кінець XVIII ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі на Московщині й у 1800 році видав. Про автора "Слова" на сьогодні нічого певного нам невідомо. Очевидно, ним б> в князівський дружинник, сучасник описуваних подій і людина світська.

"Слово про погибель Руської землі" - це лірична ламентація (скарга, нарікання), плач по втраченій могутності й величі Русі, твір за жанром дуже близький до "Слова о полку Ігоревім". Наймовірнішим є припущення, що "Слово" створене між 1225 і 1238 роками. Автор його невідомий, лише є гадка, що він міг бути вихідцем з південноукраїнських земель. "Моленіє" Данила Заточника - це також один із цікавих творів доби Київської Русі на межі ХІІ-ХПІ ст. В основі твору лежить ідея сильної князівської влади. Особливим видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра. Книгу на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Найдавніша з них - "Остромирове Євангеліє", написане у 1056-1057 рр. "Виконував" цю книгу диякон Григорій. Це урочистий, великий фоліант, написаний на пергаменті гарним урочистим шрифтом - так званим уставом. Зміст книги - євангеліївські щоденні читання.

Друга книга - "Ізборник Святослава", витворена дияконом Іоаном у 1073 р., цікава зображенням сім'ї Святослава Ярославовича, а також заставками і малюнками на полях.

На     мініатюрах     латинської     книги     "Трирський     псалтир"

привертають увагу портретні зображення князя Ярополка, княгинь Ірини і Гертруди, зображення Богоматері, "Розп'яття" і "Різдво Христове".

Складовою частиною давньоруської культури була усна народна творчість - епічні пісні, перекази, билини. В них відображалися важливі історичні події та явища, прославлялися захисники вітчизни від іноземних загарбників

Княжіння Ярослава стало періодом найвищого злету давньоруського мистецтва.

Першою сакральною спорудою Києва був храм, присвячений Богоматері, на спорудження якого Володимир віддав десяту частину княжої казни, звідси й назва храму - Десятинний.

Чимало спільного з Десятинною церквою має Спасо-Преображенський собор у Чернігові, будівництво якого було завершено у 30-ті роки XI ст.

Композиція культових споруд відзначається грандіозним масштабом, яскраво вираженою пірамідальністю, що складає своєрідність зодчества доби Ярослава в цілому. Сформовані тут принципи архітектури продовжують розвиватись і вдосконалюються в Софійському соборі Києва, закладеному в 1037р. Ярославом.

Архітектура Київської Русі - це не тільки культові споруди, а й мистецтво фортифікаційних споруд та житлових будівель. Фортифікаційна архітектура - оборонні споруди для успішного ведення бою і захисту від дій ворога.

Кам'яне цивільне зодчество ширилося й поза межами Києва і сьогодні з певністю можна сказати, що пишними палацами були прикрашені Чернігів, Переяслав, Білгород та інші князівські міста. Щоправда від цих будівель у кращому разі досі залишилися лише фундаменти та уламки стін, але й вони є мовчазними свідками того, що тут за часів Київської Русі стояли пишні, оздоблені золотом та розкішними розписами князівські палаци. Монументальне будівництво викликало до життя художнє різьблення по каменю, склоробне виробництво, виготовлення керамічних, у тому числі майолікових поліхромних плиток для внутрішнього оздоблення князівських палаців і храмів.

У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в 30-40 роках XI ст. грецькими майстрами й їхніми учнями.

Для стилю мистецтва XI ст. характерне те, що зображення не маскують масив стіни, не стирають його, а органічно зливаються з поверхнею склепінь, арок, стовпів, виявляючи їх тектоніку. Наступне новаторство - сполучення фресок та мозаїк у розписах інтер 'єру. У Софії Київській застосовано прийом - протиставлення матової поверхні фресок і мерехтливих переливів мозаїки. Монументальний живопис тут нерозривно пов"язаний з архітектурою інтер'єру і його цільовим

призначенням. Мозаїки, тобто найдовговічніший і найкоштовніший вил монументального живопису, виділяють головні частини храму, в яких розгорталося богослужіння.

Розписи Софії Київської, зберігаючи всю мальовничість і лінійну вишуканість зрілого візантійського стилю, несуть відбиток демократичності, простоти, навіть простонародності давньоруського мистецтва.

Прекрасні фрески мав Михайлівський Золотоверхий собор ХІ-ХІП ст. більшість яких загинула під час його зруйнування в радянські часи. Тол: ж було втрачено фрески й інших церков ХП-ХІІІ ст., а в 1941 році загинув з його фресками й Успенський собор Києво-Печерської лаври. Дуже цінн; фрески Кирилівської церкви, будівництво якої розпочав 1136 рок;. Всеволод II, а закінчила його вдова (зокрема ті, що зображують сцени з життя св. Кирила).

Творів станкового мистецтва ХІ-ХП ст. дійшло до наших днів дуже мало. Одна з них — ікона "Борис і Гліб" з Київського музек російського мистецтва. Вона тісно пов'язана з історією Русі і з літературними джерелами, зокрема "Сказанням про Бориса і Гліба", ікони "Ярославська оранта", "Дмитрій Солунський", "Свенська (або Печерська богоматір" та деякі інші. В Києві існувало кілька іконописних майстерень Одна з них діяла у Печерському монастирі. Тут працював відомий маляг Алімпій, який пройшов школу цареградських майстрів.

Найпоширенішим видом мистецтва Київської Русі було декоративно-ужиткове мистецтво. Ще з дохристиянських часів } декоративно-ужиткове мистецтво входить язичеська й епічна тематика Це добре видно на відомому срібному окантуванні рога тура з Чорне: могили (Чернігів), де зображено сюжет чернігівської билини. З художніх ремесел найвідоміша металонластика, інші ж - кісткорізьбляне. деревообробне, ткацьке - відомі менше. Майстри працювали нг замовлення князів та бояр, а часом і широкого загалу, створюючи коштовн: й високохудожні вироби.

Майстерність давньоруських ювелірів віртуозна, особливо \ практиці виготовлення витончених предметів із золота та срібла.

Характерними виробами були широкі браслети, на яких зображувались складні орнаментальні композиції, звірі, птахи, казков: персонажі, танцюристи, музиканти.

Ювеліри широко застосовували техніку скані (орнаменти з найтоншого дроту), штампування і тиснення.

Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були вироби з перегородчастої емалі - золоті княжні діадеми. Вони прикрашалися зображеннями, серед яких найулюбленіші - русалки, "древо життя", птахи, жіночі голівки, рослинні сюжети. Унікальними мистецькими творами, виготовленими в техніці перегородчастих емалей, є дві золоті діадеми XII ст.: одна - з ликами святих (так званий "Деісус"), а інша - зі сценою вознесіння Олександра Македонського на небо.

Археологічні дослідження Києва, Новгорода, Пскова, Звенигорода та інших міст виявили велику кількість виробів з різьбленого дерева. Різьбою по дереву прикрашали фасади зрубових будівель, човни, судна, сани тощо. Далеко за межами Київської Русі були знані давньоруські різьбярі по кістці. Вони виготовляли скриньки, образки, держаки для ножів та дзеркал, шахи, шашки та ін.

Отже, якщо у часи Володимира і Ярослава нова культура, активно утверджуючи себе, прагнула промовляти мовою монументальних архітектурних образотворчих форм, то в останню третину XI— на початку XII ст. образотворча мова стає більш динамічною, здатною виражати багату асоціаціями думку. Утверджується смак до вишуканих рафінованих форм.

На Русі розвивалася й музична культура, котра сягала своїм корінням в глибоку язичницьку старовину. Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів, церковна.

Народна музика Русі складалася з вокальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні з давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їх праці, побуті та звичаях.

Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був дуже різноманітний - танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін.

З інструментів застосовувалися свої, споконвічні: гуслі, дерев'яні труби, роги, бубни і різні свирілі, пищалі та сопілки.

Починаючи з XI ст. запроваджується та поширюється українська церковна музика, що з першого вогнища церковного співу - Києво-Печерської лаври швидко поширилася на церкви й монастирі всієї Русі. Це був так званий "Київський розспів", що став основою місцевої співочої традиції на довгі сторіччя. Знаємо навіть імена тодішніх професійних знавців, творців і виконавців такої музики: Стефан у Києві, Лука у Володимир-Волинському, Дмитро у Перемишлі.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка виконувалась обов'язково по нотах зі знанням справи. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ.

Народні танці на Русі поділялися на три групи. Перша й найпоширеніша група - хороводи.

Друга група — народний танець (група виконавців поділялася на пари). Іх зміст - залицяння й пантомімічне визнання кохання. Жіночі кроки   здебільшого  були   іншими,   ніж  чоловічі,  їх  об'єднував  лише спільний ритм.

Третя група - сольні танці. За характером це танці-змагання у різнорідності кроків і жестів. У групі танцювала одна або дві особи: жінки, чоловіки або ж мішана пара.

Культура Київської Русі не стала простим продовженням культури попереднього періоду. Глибокі зміни в суспільному житті українців (виникнення держави, формування давньоукраїнської народності тощо) привели до якісних зрушень у розвиткові їх культури, в результаті чого вона за порівняно короткий історичний проміжок часу досягла високого рівня і посіла чільне місце у світовій середньовічній культурі.

Передові для свого часу політичний устрій, виробничі відносини, високопродуктивне сільське господарство, добре налагоджене ремісництво, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підкріплювана силою зброї в боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно збагаченого буття (причому не тільки з боку духовенства, князів, видатних митців, а й з боку трудящих "низів") - все це сприяло тому, що Київська Русь висунулася на провідні позиції в Європі й була шанована тогочасними найрозвинутішими країнами.

 

Лекція: Становлення української культури (ХІІІ-ХУ ст.)

1.   Включення української культури в загальноєвропейський Ренесанс.

2.   Початок поширення світської культури.

Література

Бьічко А.К. Народная мудрость Руси: (анализ философа). -К., 1988.

Крип'якевич І.П. Історія України.-Львів, 1990.

Філософія відродження на Україні. - К., 1990.

Українська та зарубіжна культура /За ред. М.М.Заковича. - К., 2000.

Друга половина ХІУ - середина ХУІІ ст. - період, коли долю України визначали спочатку Литва, а потім Польща і турки з татарами. Панівні верстви князівства литовського та Речі Посполитої не тільки здійснювали політику ліквідації залишків автономності українських земель, а й посилювали національно-релігійний та соціальний гніт. Проте політика колонізації сприяла піднесенню руху опору народу України, пробудженню його національної свідомості, духовному злету та інтелектуальному розвитку. Занепад Наддніпрянщини під натиском степовиків спричинив зростання значення земель, які лежали далеко від військових подій -передусім Галичини та Волині. Господарський розвиток і активна торгівля, які пов'язали Західну Україну та Східну, багато в чому базувались на розробці та експлуатації соляних копалень. На важливому торговельному шляху між Заходом і Києвом лежала Волинь із такими багатими і великими містами як Червень, Белз, Володимир, Луцьк, Пересопниця, Дорогобуж, Ізяславль та інші. Холмщина, так звана Україна, теж була одним із населених регіонів

У боротьбі з Угорщиною, Польщею та  київськими  князями досить рано створилась могутня державність Галичина. У XI столітті син Ярослава Мудрого Ростислав, а згодом його сини Рюрик, Володар, Василько підготували об'єднання земель, а завершив це Володимирко (1124-1153). За Ярослава Осмомисла - одного із героїв "Слова о полку Ігоревім"  -  держава  набула  справжнього  розквіту.   Роману   вдалось з'єднати Галич і Волинь в єдину державу, яка значно посилилась за І князя Данила.

У 1349 році польський король Казимир разом з уграми вирушає походом  на  західні  землі,  що  призводить  до  остаточного  занепаду Галицько-Волинського князівства. Політика обмеження прав місцевого українського   населення,   яку   проводив   король   та   його   наступники, спричинилась  до  того,   що  в   1837  році  Галичину  було   остаточно включено до Польської держави. Водночас Волинь і Наддніпрянщина І потрапили до складу Великого князівства Литовського.

Незважаючи на те, що Литовська держава проводила політику, нехтуючи автономію в будь-якій формі, вона все ж таки отримувала значну підтримку з боку українського і білоруського населення. Пояснюється це тим, що Литовське князівство надало українській та білоруській мові статус державних. Православна церква також отримала права державності. Крім того, в побут литовців увійшло багато звичаїв слов'янства.

У другій половині ХШ-ХІУ ст. дальший розвиток усної народної творчості в Південно-Західній Русі відбувався на основі давньоруських ї усно-поетичних надбань і традицій, в умовах боротьби селян і громадян проти    місцевих    феодалів    та    ординських    загарбників.    Водночас зароджувалися   нові форми народної творчості, зумовлені своєрідними історичними, соціальними та культурними умовами життя. Розвивалася, звільняючись від культових елементів, обрядова пісенність. Фольклорні жанри були репрезентовані казками, новелами, легендами, переказами та притчами. В народній мові вживалися різноманітні прислів'я та приказки. Народну пісенну творчість представляли  веснянки та гаївки, русальні, купальські, петрівочні, жнивові пісні. Поряд з цим розроблялися мотиви соціального  змісту,   що  відбивали   антифеодальні   настрої народу,  теми боротьби проти монголо-татар.

Монголо-татарська навала негативно позначилася на розвиткові освіти та писемності, проте культурний розвиток Русі не припинився. Визначним центром культури залишався Київ. У Києво-Печерському монастирі працювали переписувачі й перекладачі книг, художники-мініатюристи, іконописці. В Галицько-Волинській землі освічених людей, знавців іноземних мов залучали до роботи в князівських та єпископських канцеляріях, де вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування, зокрема латинською мовою. Серед князівсько-боярської верхівки були поширені рукописні книги. Осередками переписування книг стали, крім Києва, Львів, Володимир, Холм. У мові рукописів, церковнослов'янській у своїй основі, починає відчуватися вплив народних говорів.

Дальшого розвитку набуло літописання. В Галицько-Волинській землі в другій половині XIII ст. створений відомий галицько-волинський літопис, котрий охоплює подіїз 1201-1291 р. Головний герой цього твору-великий князь Данило Галицький. У літопису детально висвітлюється історія його життя, боротьба проти "боярської крамоли" та зовнішніх ворогів. Автори літопису виступають виразниками поглядів середнього та дрібного боярства, городян, тобто тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також проти виступів пригноблених селянських мас. У цьому проводиться ідея сильно. великокнязівської влади, єдності Русі, зміцнення оборони її від зовнішніх ворогів.

Культурні традиції Київської Русі продовжувались в таких видах письменництва, як ораторська, житійна та паломницька проза. Видатниу представником ораторської прози був архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон. У його "Словах" відтворені умови життя народу за монголо-татарського нашестя. Поряд із численними церковно-моралізаторськими творами з'являються літературні збірники "Ізмарагд". перекладні повісті "Олександрія", "Троянська історія" та ін. Все ж .=. літературі XIII ст. бракує таких яскравих творів, як за часів Київської Русі. У висвітлюваний період вона була переважно сферою релігійних та естетичних, але не суб'єктивних переживань. На відміну від Західне: Європи, на Русі не розвинулась ні рицарська, ані двірська проза і поезія Літературні твори мали переважно релігійно-моральний характер. Видатною пам'яткою письма та книжкової графіки є "Київський псалтир". написаний на замовлення єпископа Михаїла київським протодияконоу Спиридонієм у 1397 р. Рукопис оздоблений кольоровими мініатюрами, сюжети яких - не лише канонічні (запозичені з тодішнього іконопису), а й побутові, анімалістичні, історичні, пейзажні та алегоричні. В шіх мініатюрах всебічно відбиті життя і світогляд середньовічного суспільства Вони - одне з кращих надбань мистецтва Півдеино-Західної Русі ХІУ ст., яке зберігало і продовжувало традиції Київської Русі.

У післямонгольський період у Галицько-Волинській землі, під орудою князя Данила та його наступників відроджується містобудівництво, зводиться ряд нових фортець і відбудовуються старі, зруйновані ординцями. Виникає новий тип оборонних споруд - з великою кількістю башт і центральною вежею-донжоном. У другій половині XIII ст. розпочинається будівництво кам'яних замків: у Луцьку, Кременці, Олеськові, Хотині. Нові тенденції з'являються і в культовому будівництві, що відбилося у спорудженні урочистих храмів: церков Успіння та Івана Предтечі у Холмі, храмів Івана Богослова та Дмитра у Луцьку, церкви Миколая у Львові, церкви Василія у Володимирі та ін. В їхній архітектурі візантійський стиль переходить у нові форми - перероблені на місцевому грунті західне- та південноєвропейські, своєрідно переплітаються візантійсько-руський і готичний стилі.

З пам'яток київського живопису відомі ікони "Богоматір Печерська", "Микола з житієм", "Ігорівська богоматір". Вони вже значною мірою позбавлені суворого аскетизму, обличчя змальовані м'яко, майстерно виписані деталі одягу.

На другу половину XVIII ст. припадає дальший розвиток мистецтва скоморохів — народних лицедіїв, співаків, музик, танцюристів. При князівських дворах зосереджувалися співці, що складали "хвали" на честь бойових подвигів князів та їхніх дружинників.

Здобутки руської культури другої половини ХШ-початку ХІУст. відіграли важливу роль у подальший період, у часи формування культури українського народу в умовах панування на Україні польських і литовських феодалів. Культурні традиції Давньої Русі допомагали українському народові зберігати та розвивати свою національну культуру.

Усе змінилося з приходом до влади польської шляхти. Згідно з Люблінською унією (1569 р.) Польща значно розширила свої території. До неї відходили Підляшшя, Волинь та Київщина, саме з цього часу починається дуже тривалий, агресивний наступ шляхетської Польщі на українську народність. Зайнявши величезні простори України, магнатські ради установлювали свої власні закони, спрямовані на нещадне загарбання багатств України. За спинами магнатів сунула в Україну і дрібна шляхта, а також безліч різних панських агентів та посередників. Політика полонізації, яка спочатку мала економічний характер, згодом посилюється в культурній галузі. Найсуттєвішу роль у цій справі відігравало духовенство. Так у XV столітті католицькі єпископства були закладені у Львові, Перемишлі, Хелмі, Кам'янці, Луцьку, Києві. Одночасно почали активну діяльність францисканці, домініканці, єзуїти, які створювали монастирі та численні школи.

Період кінця Х1У до середини ХУІ ст. - це час дальшого формування українського народу, піднесення його визвольної боротьби проти польсько-литовського панування й турецько-татарської агресії. Іноземний гніт, постійні спустошливі напади кримчаків аж ніяк не сприяли розвиткові культури України.

Православна церква, яка була під заступництвом держави в Київській, Галицькій Русі та Литовському князівстві, втратила своє привілейоване становище. Силою історичних обставин вона змушена була наблизитись до народу і порушити не лише релігійні, а й світські справи.

Насамперед, це була діяльність, спрямована на організацію системи освіти, яка продовжувала традицію, закладену ще з часів Київської Русі. Початкові школи існували у містах, при великих церквах та монастирях, а також у маєтках магнатів.

Заможні люди наймали дяків для домашнього навчання. Навчались всі діти, незалежно від матеріального становища їхніх батьків. Наука відбувалась або в хаті дяка, або в "шкілці" при церкві, де вчили читати і писати та церковному співу. За підручники правили "Часослов" і "Псалтир".

Наприкінці XV - у першій половині XVI ст. у Польщі та Литві розпочалося культурне піднесення. Тут поширювалися передові іде; гуманізму, вчення Яна Гуса та інших діячів Реформації. Важливу роль у цьому відігравав Краківський університет, де навчалося й багато молоді з українських земель. Через Польщу прогресивні ідеї проникали в Україну. Зі свого боку, українська культура збагачувала польську. Вихідці з України навчалися також в університетах Європи. У документах паризької Сорбонни імена студентів-українців трапляються вже з другої половини XIV ст. І не лише студентів, а й бакалаврів, магістрів. Деякі залишались там працювати. Наприкінці XV ст. в Європі знали про наукову діяльність учених-українців за походженням: Юрія Дрогобича у Болонському та Павла Русина у Краківському університетах. Особливо помітний слід у науці залишив Юрій Дрогобич, ставши доктором філософії, а згодом медицини, він підтримував тісні зв'язки з ученими Дж.Манфредо і Дж.Гарцоні. В 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. Створював наукові праці з астрономії. Також значну роль у культурно-освітньому русі на Україні та в Польщі відіграв магістр Краківського університету Павло Русин. Він видавав і коментував твори Овідія, Сенеки, сприяв поширенню літератури епохи Відродження.

Цікаві свідчення про цю епоху залишив сирійський мандрівник Павло Алепський: "Починаючи з цього міста (Рашкова) і по всій земл: руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що дуже здивуваїг нас: всі вони, крім небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того. священики навчають сиріт і не лишають їх неуками блукати по вулицях ...

дітей більше, ніж трави, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні сила; чоловіки їхні були вбиті в безнастанних війнах".

Після закінчення шкіл випускники підвищували свою освіту самостійно. Насамперед, вивчали грецьку та латинську мови. Не маючи своїх власних вищих навчальних закладів, українці та білоруси, починаючи з XIV століття, отримували освіту в європейських університетах - Краківському, Паризькому, Падуанському, Болонському, Гейдельберзькому, Празькому та інших.

Внаслідок цього українська культура починає відчувати на собі могутній вплив культури світової як західної, так і східної. Насамперед, це проявляється в тому, що в Україну почала надходити різноманітна перекладацька література. Це були книги як релігійно-богословського змісту (головним чином старозаповітні біблійські тексти, які були заново перекладені зі староєврейських оригіналів), так і література на морально-етичні теми.

У перекладацькій літературі з'являються твори, котрі не вписуються в церковну традицію, стають надзвичайно популярними серед освічених кіл України та Білорусі. Це так звані "повісті духовні" - "Про трьох королів-волхвів", "Про Таундала-лицаря", світські повісті "Олександрія", "Троянська історія", "Житіє Олексія, чоловіка божого" та інші.

Таким чином, міжнародні культурні зв'язки, що зміцнювалися, сприяли взаємозбагаченню та взаємозближенню культур європейських народів і серед них - українського.

Під впливом західноєвропейської думки в Україні, де не згасала ідея боротьби за національне самоствердження, виникають цікаві процеси. Йдеться про те, що ранньогуманістичні ідеї, котрі тією чи іншою мірою були пов'язані з візантійсько-християнською догматикою, зумовили потяг до нового починання античної культури, без якої неможливе обгрунтування антропологічної світоглядно-філософської проблематики.

Ідеалом цієї епохи стає людина  "тримовна" — знавець як грецької,

так і латинської чи єврейської мови. Ці знання потрібні були не стільки для освоєння минулого, оскільки для практичного діяння. Від героя-мученика до героя-переможця прямує культура України, починаючи з XIII століття. У XV столітті ця ідея знаходить свій вияв у так званій, "житійній літературі".

Описуючи подвиги святого, автор давав читачу певний моральний взірець. Це і сказання про Бориса та Гліба, і "Житіє св. Володимира", "Чтение о жизни й о погублений страстотерпца Бориса й Глеба", "Житіє Нестора" і найвизначніший твір - "Патерик Києво-Печерської лаври".

Культурні традиції Давньої Русі продовжувалися і в літописанні. Найвизначнішими тогочасними літописами були "Короткий Київський літопис" ХІУ-ХУ ст. і так звані "литовські" або "західноруські" літописи. В XV - першій половині XVI ст. поширювалися церковно-літературні твори: послання, "слова", житія святих тощо. Видатною пам'яткою літератури був "Києво-Печерський патерик". Поряд із житіями ченців і розповідями про різні "чуда" у Києво-Печерській лаврі в ньому містилося чимало фактів з тогочасного суспільного життя, побуту ченців тощо.

Разом з ідеями гуманізму на Україну із Заходу надійшла течія реформації. Під її впливом відбувалося наближення літературної мови до народної, прагнення зробити її доступною для найширших суспільних кіл. На мову наближену до народної, перекладалися книги Священного писання, як-от "Пересопницьке євангеліє" (назва походить від монастиря в Пересопниці на Волині). Рукопис євангелія являє собою том великого розміру, оправлений у дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом. Текст написано на пергаменті високої якості чорним чорнилом, яке добре збереглося. Пам'ятка пишно оздоблена: крім чотирьох мініатюр із зображеннями євангелістів, рукопис оформлено розкішними заставками, кінцівками та ініціалами. Творці "Пересопницького євангелія" залишили нащадкам унікальну рукописну книгу, пам'ятку мови й культури, яка не втратила цінності й сьогодні.

Наприкінці XIV ст. розвиток народної творчості українців відбувався на основі давньоруських фольклорних традицій, в умовах боротьби селян і міщан проти феодального гніту та іноземних загарбників. Водночас нові історичні, суспільні умови породжували й нові форми народної творчості. Обрядова поезія значною мірою звільнялася від культових елементів. Народною мовою творилися прислів'я, приказки, казки, перекази тощо. Незважаючи на переслідування з боку церкви, зберігалися народні обряди: колядування, щедрування, свято Купала. Продовжували існувати веснянки, русальні обряди і пісні. В обрядовій поезії (йдеться про жнивні та обжинкові пісні) виникають соціальні, передусім антифеодальні мотиви і настрої.

У XV ст. зароджується епічна поезія українського народу - історичні пісні та думи. Виконували їх народні співці-кобзарі. Виникнення дум пов'язане із зародженням козацтва та епічною давньоруською традицією. Одна із найвідоміших і найстаріших - "Дума про козака Голоту". Думи та історичні пісні-балади виховували у народних масах любов до вітчизни, будили протест проти її ворогів та панського гніту, прославляли народних героїв. Усна поетична творчість відігравала значну роль у формуванні й розвитку культури українського народу.

Оскільки в містах України проживало етнічно різноманітне населення: поляки, німці, євреї, вірмени, італійці, греки, литовці, молдавани, угорці, що сприяло взаємопроникненню різних культур, українська культура поступово включалась в загальноєропейськиії процес переходу до Відродження.

Таким чином, ідеї діячів епохи Відродження все частіше знаходять свій прояв у культурному житті України. Як відображення цього процесу в мистецтві України спостерігається поступовий перехід від готичного стилю, що характеризується холодною відчуженістю від людини та суворою чіткістю форм, до ренесансно-барокового. Щоправда, провести межу між цими стилями досить важко.

Архітектура і живопис кінця XIV ст. значною мірою продовжували традиції мистецтва попередньої епохи. Разом з тим у архітектурі запроваджуються нові елементи, зумовлені змінами у тактиці ведення війни, розвитком військової техніки. Виникають замки, цілком побудовані з каменю або цегли, підсилені мурованими вежами, бійницями для обстрілу підступів до стін. Нові тенденції виявляються і в культовій архітектурі. Хоча великі феодали, як і до того, будували замки, церкви, монастирі, головними замовниками численних будівель стають шляхта та зміцнілі міські та сільські громади, чиї смаки та естетичні уподобання справили вплив на архітектуру, зокрема церковну.

У дерев'яному культовому будівництві виробляються тридільний і хрещатий типи вирішень об'ємно-просторових композицій храмів - церква Святого Духа в Потеличі і собор Благовіщення у Ковелі. В кам'яних же храмах XV - початку XVI ст. в основному наслідуються давньоруські архітектурно-будівельні традиції - Богоявленська церква в Острозі і Троїцька церква в Межиріччі.

Образотворче мистецтво розвивалося в Україні у досліджуваний період при інтенсивному проникненні в нього народних мотивів. До кращих зразків тогочасного малярства відносяться сюжети-композиції "Різдва Христового" й "Успіння Богородиці" (до яких уведено побутові й пейзажні мотиви), стінопису Кирилівської церкви в Києві, розписів вірменського собору у Львові. Поширюються ікони, намальовані на дошках, які мали багато спільного з мистецтвом Новгорода і Пскова. Найпопулярніші сюжети - зображення Юрія Змієборця і "Страшного суду". Високий рівень досконалості демонструє творчість маляра-••конописця Петра Ратенського, уродженця Волині. Йому належить ікона "Богородиця" у Володимир-Волинському соборі, так звана "Петровська" ;кона в Успенському соборі в Москві. В його творчості вже помітні впливи італійського малярства епохи Відродження.

У XIV - XV століттях у київських церквах з'являються ікони, на яких пропорції тіла дуже витягнуті: руки й ноги надзвичайно маленькі, голова непропорційно велика, округла, як земна куля, з розвиненою черепною частиною. Під впливом італійських майстрів розквітає ренесансний стиль, тісно пов'язаний із відображенням внутрішнього суперечливого і напруженого життя людської особистості. Найяскравіше цей стиль відобразився в так званому орнаментальному мистецтві. Йдеться про дерев'яне, покрите позолотою різьблення, що обрамлює ікони, вівтарі та цілі іконостаси. Поступово мистецтво різьби виходить за церковні межі, заповнюючись світськими мотивами. Насамперед, зміст малюнка постає у вигляді скомбінованих із візерунків геометричних, рослинних, тваринних, а іноді і людських голів. Найчастіше зображувались янгольські крилаті голівки та крилаті амури.

Значного розвитку досягле мистецтво книжкової мініатюри. Високу художню цінність мають мініатюри рукописних творів: "Житіє Бориса і Гліба" та "Радзивіловський літопис". Загалом у цей період в українському малярстві бачимо прагнення зображати людей, наділяти їхні образи виразністю та гідністю.

Розвиваються народні ігри та мистецтво скоморохів - виконавців і творців усної поезії, музичного й танцювального фольклору, сповнених демократичного змісту.

Як відомо, в дохристиянський період українська музична культура включала в себе багато пісень обрядових, співів епічно героїчних.

З XIV століття в Україні поширюється нова нотна грамота, яка потроху витискає стару. І хоча до поліфонічного співу було ще далеко, Україна вже знала багатоголосний спів. Життя українців прикрашали не тільки церковні мелодії, а й народні наспіви. Поступово формується новий, притаманний лише українській культурі, музично-поетичний жанр -думи. Розвиваються також народнопісенні жанри - пісні ігрові, трудові, обрядові. Кобзарі виконували думи у супроводі гри на кобзі-бандурі або лірі. Підносяться хорова музика і танцювальні жанри інструментальної музики - гопак, козачок.

>Ік уже згадувалось, українська культура постійно зазнавала впливу інших культур, що позначалося певним чином на її розвитку. Вбираючи в себе досягнення інших культур, українська культура виходила на світову арену, як одна із внутрішньо сформованих. Насамперед, це стосується визначення назви не стільки народу (як відомо, українці називали себе "русинами", "росіянами" аж до ХУШ-ХІХ століття, водночас у XVII столітті в козацьких документах і навіть у думах згадується термін "українці"), скільки назви території, етнічної спільності. У XIV столітті виникає поняття "Малої Русі" ("Малої Росії").

На думку М. Грушевського термін "Мала Русь" був штучно створений в церковних колах для визначення галицької митрополії, яка на початку XIV століття відокремилась від митрополії "всієї Росії", традиційно пов'язаної з Києвом. Через зміни політичних ситуацій поняття "Мала Росія" існувало поряд з непевним існуванням терміна "Митрополія Литовська". Ця митрополія то розширювала свої володіння, то звужувала, то охоплювала київські і турово-пінські землі, то обмежувалась до земель Галицько-Волинських.

У XV столітті термін "Мала Росія" зникає, оскільки митрополити як східні, так і західні, ігноруючи один одного, називали себе митрополитами "Київської і всія Руси".

Таким чином, починаючи з XIV - XV століття, духовна культура України все далі відходить від середньовічних теологічних настанов, розкриває шлях до розширення світської культури. "Це виразилось передусім у широкому залученні народнорозмовної мови до процесу створення духовних цінностей, у відродженні літературних традицій Київської Русі, у творчому використанні культурних надбань Західної Європи та арабо-єврейської культурної спадщини", - зазначають автори "Історії української філософії".

Отже, незважаючи на важкі умови іноземного поневолення, оригінальна та високохудожня культура українського народу, продовжуючи кращі традиції давньоруської культури, досягла високого рівня, її надбання послужилися справі боротьби українського народу за соціальне та національне визволення.

 

Лекція: Гуманізм культури України (ХУІ-ХУШ ст.)

1.   Козацьке бароко як унікальне явище української культури.

2.   Гуманістичні традиції у творчості Г. Сковороди.

3.   Значення діяльності братств для української культури.

4.   Києво-Могилянська академія - визначний осередок вітчизняної культури.

Література

Бичко А.К. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. - К., 1993.

Бьічко А.К. Народная мудрость Руси: (анализ философа).-К., 1988. Філософія Григорія Сковороди.-К., 1978.

"Козаччина, це не тільки найблискучіша, найефективніша поява української історії; вона становить ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, суспільної та культурної творчості. В козаччині, український народ з-поміж себе виділив найкращий, найбільш активний елемент, утворив своєрідну аристократію, коли приймемо, що грецьке

                                                               слово "арістос", значить - найкращий".

                                                                                      Д.Дорошенко.

          Період другої половини ХУИ-ХУІІІ ст. став переломним моментом в

історії України. Він мав неабиякий вплив на країни Центральної та Східної Європи. В цей час відбулася визвольна війна, склалася державність українського народу. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення -все це сприяло відродженню українського народу і культурній інтеграції регіонів.

Подією в історії українського народу було державне об'єднання України з Росією на основі рішення Земського собору 1653 р. і Переяславської ради 1654 р. Україна в складі Російської держави повинна була мати широку автономію. Проте, починаючи з 1654 р., велась планомірна, послідовна політика знищення української нації. Російська імперія здійснювала її багатьма шляхами: по-перше, була знищена духовна опора, оскільки в 1686 р. українська церква підпорядковувалася московському патріархату; по-друге, нехтується українська освіта; по-третє, була пограбована літературна українська (тобто руська) мова. Великоросійська літературна мова постала на базі української літературної старослов'янської мови; по-четверте, знищена українська державність. Наприкінці XVIII ст. Україна перестає бути державою, автономним об'єднанням. У політичному та національно-культурному житті України посилилась політика русифікації, репресії проти борців за національні права, а також за релігійну свободу.

Друга половина XVI - початок XVII ст. - це час пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Утверджуються відчуття рідної землі, вітчизни, нерозривності зв 'язку поколінь, історичного обов'язку сприйняти і зберегти предковічні, мистецтво, мову, народну творчість, звичаї та обрядовість, батьківську віру - тобто все те, без чого неможливе існування нації. Збереження і розвиток духовної культури, культурно-національне відродження стає історичною необхідністю.

Новий етап розвитку української культури відбувався одночасно з помітним пожвавленням суспільно-економічних процесів - збільшенням кількості ремісничих і промислових підприємств, розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі, товарно-грошових відносин. Центрами економічного і політичного життя стають міста. Зростає і зміцнюється міський стан, зацікавлений у піднесенні виробництва, а також освіти та науки. Саме це середовище сприйняло ідеї гуманізму і реформації, зокрема про необхідність поширення в народі освіти й нагромадження знань. Пробудження національної самосвідомості спричинилося до розгортання руху за націоншіьне визволення, що в свою чергу зумовило потребу в освічених ідеологах, знавцях мов, полемістах, учених-богословах.

Отже, культурно-національне відродження на Україні було тісно пов'язане із внутрішніми соціально-економічиими зрушеннями, а також із політичною та ідеологічною боротьбою, викликаною наростанням народно-визвольного руху й тих політичних і культурних процесів у Європі, що дістали назву Відродження (XIV-ХУІст.).

Культурне відродження в Україні відбувалося у надзвичайно складних умовах - переважна частина українських земель протягом XIV -XVI ст. перебувала у складі іноземних держав (Литви, Польщі та ін.). Соціальне поневолення українського народу поєднувалося з національно-луховним - принижувалися та викорінювалися місцеві культура, мова, звичаї, православне сповідання. Католицизм і унія стали тією підступною зброєю, за допомогою якої польські загарбники намагалися остаточно поневолити українців. Віра в ті часи була не лише основою світосприймання та ознакою належності людини до тієї чи іншої культури, а й складовою самої культури, ознакою певного народу. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька. Відданість православ'ю виключала польського підданого з громадського і суспільного життя. Він позбавлявся економічних і політичних привілеїв, не мав можливості захищати себе перед судом; православних ремісників навіть звільняли у ряді міст із цехів. Таким чином, релігійні мотиви тісно перепліталися з економічними, політичними, становими, а також культурними інтересами.

Сприймаючи чужу віру, а з нею й мову, зав'язуючи родинні стосунки, входячи в коло політичних і культурних інтересів польської шляхти, українське панство відмовлялося від свого історичного коріння, своєї національності. Все, що було до того рідним і дорогим - мова, віра, надбання вітчизняної освіти та культури, тепер здавалося "мужицьким", застарілим, осоружним. Згасала національна самосвідомість, "І почуття безпорадності обіймало українське громадянство. Здавалося, що перед натиском польської державності, польської культурності, польської національності виходу немає, і українству прийдеться тільки тихо коритися сьому переможному процесові", - так писав про цей час в Україні М.С.Грушевський.

Однак селяни, козаки, міщани, дрібна шляхта й православне духовенство вже починали гуртуватися на захист своїх соціальних і національних прав та інтересів. Наприкінці XVI ст. Україною прокотилася хвиля селянсько-козацьких повстань під проводом Криштофа Косинського, Северина Наливайка та інших народних ватажків, що незабаром переросла у Визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Значних успіхів у XVI - XVIII століттях досягло українське мистецтво, розвиток якого характеризувався виникненням і поширенням такого унікального явища вітчизняної культури, як "українське бароко". Започаткована в Іспанії та Південній Італії, культура бароко охопила країни романо-католицької Європи, вбираючи в себе традиції східного і західного   християнства,   античні   принципи   політики,   містичні   засад* | пізнього Відродження.

Враховуючи   всю   складність   світу   і   світу   людини,   бароко] виражає напруження, боротьбу, рух.

Головним для бароко виступає не пробудження підсиленого релігією| переживання чи естетичного почуття, а зворушення, розбурханий, сильне| враження, прагнення сили, перебільшення, гіперболізм, закоханість парадокс, антитезу, величність форми. Звідси його декоративність. І зовнішня пишність, штучність оформлення змісту, самозамилуваннї формами, прагнення до великого, безмежного, зняття страху пере; поєднанням протилежностей. Бароко - це, власне, перший стиль.! позбавлений гармонійності часу і замкнутості Всесвіту, який протиставляється осягненню порожнині буття, що надає відчуттл нестійкості, рухливості, своєрідної химерності, артистизму натури з: стремлінням переходу в усе нові й нові форми, постійного пошуку, устремління до морального самовдосконалення. У бароковій культурі "я" творить себе без зовнішніх причин, з власної ініціативи. Якщо для Ренесансу світ є таким, яким його бачать усі, то для бароко світ є театром, таким, яким його хоче бачити митець.

В умовах боротьби за незалежність, розбудову державності : культури змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів Крім уже згадуваних, це Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Петро Могила, були й інші особистості ренесансного масштабу зі силою пристрасті, розумом, мужністю, освіченістю, обдарованістю : належали вони добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко, маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське барокс виявилось співзвучним історичному часові, що переживав народ, і том;-так повно виразило і його філософію, і його психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні називають "козацьким**, адже саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку: воно виступало в ролі основного і багатого замовника, бо воно мало власне творче середовище і виступало творцем художніх цінностей Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет ікони, козацькі собори. Зокрема, в науці широко відомий літопис Самовидця, названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину ХУІІ століття: віл початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 року. У ньом\ згадуються усі визначні козацькі поводирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, сотники, польські шляхтичі, російські вельможі. Через кілька років після завершення літопису Самовидця почав писати історію козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб'янка. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних "Сказаній", які охоплюють найголовніші битви визвольної боротьби.

Паралельно з Григорієм Граб'янкою, починаючи ЗІ690 року, пише свій знаменитий літопис Самійло Величко. Він поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші події в Україні протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, прислів'я і приказки.

Спостерігаючи за особливостями барокової культури, не важко переконатися в їх співзвучності з українською ментальністю, що^пояснює доленосність бароко для України. Якщо на заході бароко трансформувались у мистецький стиль, то в Україні, синтезувавши всі форми духовного і практичного життя, бароко стало стилем життя та епохи, органічно накладаючись на світорозуміння українця. Його сприйняття розгорталося в Україні на тлі католицької експансії та агресивності польської шляхти, в безперервній боротьбі українського народу за своє визволення. В цій боротьбі сформувалася українська нація, її своєрідна свідомість, що отримала назву "українське бароко", З яким пов'язала свої злети і долю Україна. Для української нації бароко мало таке саме значення, як Ренесанс для італійців, класицизм для французів, вікторіанстволля англійської нації. Дуже показовим є й те, що носієм українського бароко стало козацтво. Козак, щось на зразок лицаря, який має схильність до авантюризму,„пошуків чогось химерного, палку жадобу до життя і загострене відчуття його скороминущості, постійну потребу у зрушеннях, змінах, пересуванням, готовності до несподіванок, відзначається надзвичайною простотою і складною чуттєво-інтелектуальною витонченістю, саме така особистість відповідала вимогам того часу, а відбиття ментальності стало стрижнем української барокової свідомості.

Оспівала козаччину українська народна пісня, звеличала українська романтична поезія, раз 'яснила її вагу в історії українська і зарубіжна історіографія.

Особливе місце в історії української культури посідаєXVIII століття, яке характеризується, насамперед, подальшим розвитком гуманістичних традицій, що знайшло, зокрема, відображення в творчості визначного українського мислителя Г.С. Сковороди, передусім у його вченні про "сродну" працю. Аналіз творчості Сковороди свідчить, що в його творах суттєва увага приділяється проблемі боротьби проти зла, що панує в суспільстві. На його думку, єдиний шлях боротьби проти цього зла -протиставлення добрих начал, закладених у природі людини. Ці добрі начала, з погляду Сковороди, необхідно всіляко розвивати. Найдієвішою формою розвитку цих начал є поширення освіти з метою пізнання людини.

Питання, пов'язані з формуванням у людини добрих начал шляхом виховання та навчання, Сковорода розглядав у таких творах, як "Благородний Еродій", "Убогий Жайворонок" та інших. На його думку, формування в людині добрих начал несумісне з прагненням до збагачення. Щастя людини, на думку Сковороди, в праці. Людина, що не працює, позбавлена можливості пережити ті почуття, які виникають у неї в процесі праці. "Шершень, - писав Сковорода, - єсть образ людей, живущих хищением чуждого й рожденньїх на то одно, чтоб єсть, пить й протч. А пчела єсть герб мудрого человека, в сродном деле трудящегося». Заслуговує на увагу, що проблему формування в людини моральних якостей український мислитель значною мірою ставив у залежність від праці.

Як відомо, Сковорода мало не перший із філософів Нового часу висунув ідею "сродна "праця - це праця за покликанням. В кожній людині закладені здібності до певних видів трудової діяльності. У процесі виховання ці здібності мають стати розвиненими, перетворитись в сутність людської особистості. Через "сродну" працю розкривається природа людини, розвиваються закладені в ній добрі начала. "Сродна" праця є ідеалом людського щастя. І навпаки, "несродна" праця, праця не за покликанням робить людину глибоко нещасною.

Гуманістичний характер творчості Сковороди сприяв розвитку прогресивних традицій в українській культурі XIX століття. Так, вплив творчості Сковороди відчувається в художніх творах Є.Гребінки через перетворення праці зі способу до життя в найпершу життєву потребу і найвищу насолоду. Проте, не всяка праця приносить людині щастя та насолоду. Такою є лише "сродна" праця, згідно з Сковородою, Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ'яненка. Гуманістичні традиції Сковороди розвивались Т.Г.Шевченком та І.Я.Франком, котрі в нову історичну епоху, спираючись на спадщину свого великого попередника, підняли на якісно новий рівень духовну культуру українського народу.

Література означеного періоду була різножанровою і різноманітною тематично. Багато писалося в ці часи мемуарно-історичних творів. Крім згадуваних вже літописів Самовидця, Г.Граб'янки в кінці XVIII ст. з'являється анонімна "Історія русів". Видатною пам 'яткою паломницької прози стали "Странствованія " В.Григоровича-Барського.

Однак козацька визвольна боротьба, а пізніше Коліївщина породили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики. Думи, пісні, плачі, панегірики, діалоги, різні драматичні форми були присвячені козацьким діянням.

Українською книжною мовою ставилися багатоактні драми різдвяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте, а також драми на історичні теми, інтермедії. Найбільш відомими виставами були драми «Олексій, чоловік Божий» невідомого автора, трагікомедія „Владимир» Ф.Прокоповича, присвячена І.Мазепі. Шкільний театр в основному виконував виховні і пропагандистські функції. У більшості його вистав пропагується головна книга - Біблія, тим більше - у містеріях, міраклях, мораліте.

Побутувала в цей час в Україні і народна драма («Цар Ірод», «Коза», <Маланка» тощо). Найоригінальнішим був народний ляльковий театр -вертеп. Цей мініатюрний театр був як маленький храм, що давав уявлення про світобудову.

З 50-х років XVIII ст. на Україні з'являються професійні театральні колективи. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами.

Значне місце в українській культурі цього часу займає пісня. На основі народнопісенних традицій, що в них вклала свій внесок і легендарна співачка та авторка Маруся Чурай, пізніше зародилася пісня-романс літературного походження ("Дивлюся на небо" - слова М.Петренка, музика В.Александрова та ін.). Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Поштовхом до вироблення оагатоголосової композиції стали західноєвропейські моделі. Барокова церковна музика синтезує глибину душевних переживань, таємничість, властиву храмам, патетику воїнських звитяг. Чарівною величчю сповнена музика А.Веделя, М.Березовського, Д.Бортнянського - композиторів, слава яких вийшла за межі України. З їх іменами пов'язаний розвиток симфонічної музики - концертів, кантат, ораторій. Твори Д.Бортнянського виконувалися в різних країнах світу. Один із сучасників композитора писав, що серед найзнаменитіших в Росії є Дмитро Бортнянський. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свого співвітчизника Артема Веделя.

На відміну від інших видів мистецтв, що у ХУІІ-ХУШ ст. несли в собі яскраву і мальовничу естетику бароко, українські маляри ще довго трималися традицій візантійського, давньоруського, давньоукраїнського живопису і тому стримано ставилися до патетики та пишних і динамічних форм. Одним з найяскравіших представ/шків бароко в українському живопису на зламі XVII і XVIII століть був Іван Руткович із Жовкви. Твори Рутковича відзначаються багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П'ятидесятниці. Творчість його молодшого сучасника Йова Кодзелевича більш класична. Основне місце в творчості художника посідає образ людини, сповнений глибокого внутрішнього життя і благородної краси. Високі, прекрасного силуету постаті, стримані, виразні і граціозні рухи, самозаглибленість, поєднана із складними переживаннями - такі його апостоли з «Таємної вечері» богородчанського іконостаса.

У розглядуваний період набуває розвитку український портретний живопис. Портрет, поруч з гербом, став однією з важливих ознак приналежності до суспільних верхів ще у Польсько-Литовській державі, до якої досить довго входили українські землі. Ця ж традиція збереглася у наступні століття, коли Україна пережила своє визволення і нове поневолення - Росією. Шляхетський репрезентативний портрет, що склався значною мірою на західноукраїнських землях, - це. передусім, підкреслення суспільного престижу, виразна станова характеристика, що однак, поєднується з гуманістичними уявленнями про гідність людини. Дещо пізніше різновидом репрезентативного портрету стає домовинний (посмертний). На звороті портрета Констянтина Корнякта з братської Успенської церкви у Львові подано довгий латинський текст з основними біографічними відомостями про небіжчика.

З кінця XVII ст. систематично поповнюється портретна галерея церковних ієрархів. Для них характерна та ж монументальна репрезентативність, хоча атрибути вже не світської, а духовної влади. Серед найстаріших - портрет Петра Могили.

З другої половини XVII ст., як самостійний жанр виокремлюється гравюра. Гравери (більшість з яких навчалась у Західній Європі) вміли оздоблювати книги в різноманітних техніках: ксилографія, гравюра на міді, офорт. Друкували також тематичні аркуші - так звані «тези», дарчі адреси, гравійовані панегірики. Майстром різноманітних за жанром гравюр був І.Щирський. Заслужили визнання і панегіричні гравюри І.Мігури - серед них найвідоміші на честь гетьмана Івана Мазепи і Варлаама Ясинського.

Скульптуру, яка була елементом монументально-декоративних композицій іконостасів і декору в архітектурі, відзначають теж пафос і рух. Найвідоміший майстер цієї доби - Пінзель, скульптурними роботами якого прикрашені собор Юра у Львові, ратуша в Бучачі.

У XVIII ст. посилюються контакти українського живопису з російським. У Києві працює над розписом Андріївської церкви художник В.Антропов. З України виїжджають до Петербурга і стають там уславленими художниками Д.Левицький, В.Боровиковський, А.Лосенко. К.Головачевський.

Найвищі мистецькі шедеври козацької доби втілено в архітектурі. Україна будувала, тримаючи в одній руці меч, а в другій - орало. Вона не мала ні часу, ні коштів будувати з міцних і надійних матеріалів. Під руками було дерево, ним і користалися. Найхарактерніша особливість, що вирізняє українські дерев'яні храми, - та, що церковне приміщення перекрите не плоскою стелею, а високим, вежеподібним зрубом. Храми ззовні мають вигляд кількох веж, згрупованих за певною системою (три. п'ять, сім і дев'ять веж, "бань").

Ще у XV ст. українські народні зодчі винайшли особливий конструктивний прийом - залом, відомий лише в українській архітектурі. Не комбінація похилих і вертикальних частин верху української дерев 'яної -.Іеркви. Друга особливість: храми не мають ні головних, ні другорядних засадів. Вони, як скульптура, мають розглядатися з усіх боків. Тому красу українських барокових храмів важко збагнути на малюнку, їх треба бачити з натурі, обійти навколо. Вони вражають дивною гармонією, зачаровують інтимністю і задушевністю. Третьою особливістю дерев'яних храмів є зелика кількість сполучень і варіацій нижніх, середніх і верхніх частин споруди. Це породжує багатоманітність і неповторність храмів у різних легіонах України.

Дуже оригінальними є інтер'єри дерев'яних храмів, часто незвичної і вишуканої форми. Інтер'єрам приділялася така увага, бо храм - це місце спілкування людей з Богом і поміж собою. Досконалі художні форми начебто випромінювали духовну енергію.

Блискучими пам'ятками козацького бароко в архітектурі стали кам'яні церкви. Пафос боротьби й перемоги викликав до життя справжні архітектурні шедеври. Гармонійність і пишність, подеколи бундючність форм, розмаїття мальовничих композицій найкраще відповідали естетичним смакам українців. Приваблювала в бароковому стилі динаамічність, експресивність, внутрішня напруга, що були покликані вразити, збудити уяву. Піднесеність, схвильованість, фольклорна життєрадісність, але й загадковість, незрозумілість характерні для таких Іледєврів барокової архітектури, як Спасо-Преображенська церква у Сорочинцях, Катеришнська церква У Чернігові, Покровський Собор у Харкові. Національні риси українського бароко виявилися не лише у типах споруд, а й у віртуозному опануванні прийомів цегляної кладки, соковитому декорі.

У 1747 р. починається будівництво у Києві Андріївської церкви - архітектурного шедевру світового значення. Вибір місця для спорудження не випадковий. На пагорбі, що домінує над Подолом, ще на початку XVIII ст. була побудована церква, що завершувала перспективу головної вулиці Києва. Центрична об'ємна композиція нового храму визначалась вже тим, то цю споруду було видно з усіх боків. Проект церкви виконаний видатним архітектором Растреллі. Андріївська церква - один із ранніх творів великого митця, в якому він вперше звернувся до місцевих національних композиційних особливостей. Стрункий силует хрестової у плані церкви із стрімко злітаючим вгору високим куполом, що завершується бароковою главкою і чотирма тонкими вежками, з усіх сторін "прочитується" на фоні неба. Храм казково гарний у панорамі київських придніпровських пагорбів. Ошатність його підкреслена багатством пластики, світлою гамою бірюзових стін, білих колон і золотих капітелей та деталей декору. Культурне піднесення на Україні значно посилюється на початку XVII ст. з появою братств - громадських православних організацій міського населення. Прогресивні сили, що гуртувалися навколо них, рішуче вступали у боротьбу за розвиток вітчизняної культури, вбачаючи у цьому запоруку визволення народу від соціального, національного та релігійного гніту. Найстарішим і найвпливовішим було Львівське братство (виникло в 1439 р.), коштом якого утримувалися школа, шпиталь, друкарня, бібліотека. На початку XVII ст. виникають Рогатинське, Острозьке, Галицьке, Кам 'янець-Подільське, Красноставське, Симбірське, Луцьке, Вінницьке та інші братства. Вони засновували друкарні, школи, забезпечували їх підручниками, утримували вчителів та неімущих учнів, надавали кращим учням допомогу для продовження навчання за кордоном. Навколо братств гуртувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі, котрі підтримували зв'язки з іншими культурними осередками України. Одним із напрямів діяльності братств були видавнича справа й книгодрукування, що сприяли поширенню в народі знань і прогресивних ідей. Найпершою на українських землях стала друкарня, заснована в 1573 р. Іваном Федоровим у Львові. У1574р. тут вийшов друком славнозвісний "Апостол". У 1575 р. І.Федорова, який виявив себе неперевершеним знавцем друкарської справи, запросив до себе князь В.К.Острозький. Маючи намір налагодити видання вітчизняної Біблії, князь створив тут науково-культурний осередок. "Острозька Біблія", видана в 1581 р., - перше повне видання Біблії слов'янською мовою.

Розвиток книгодрукування на Україні значною мірою зумовлювався і швидким зростанням мережі шкіл, гострою потребою в навчальних посібниках. Слідом за "Апостолом" І. Федоров видав "Букварі" - у Львові (для навчання дітей "слов'янської грамоти, читанню й печаткам граматики") і в Острозі. Острозький "Буквар" - це посібник для паралельного вивчення слов'янської та грецької мов. Букварі Федорова неодноразово перевидавалися у різних варіантах на Україні та в Білорусі.

Українські друкарі приділяли велику увагу й виданню творів світського характеру - віршів, драм, перекладної та полемічної літератури. Твори Л.Зизанія, П. Беринди, М.Смотрицького, /.Борецького. П. Могили, а згодом й інших авторів були відомі далеко за межами України.

Особливе місце серед українських видань займала полемічна література, яка виникла у 80-ті роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католицизму - ідеологічної зброї польсько-шляхетських поневолювачів. Хоча літературна полеміка велась у царині релігійної ідеології, вона мала гостру соціальну й політичну спрямованість. Найяскравішими полемістами того часу були Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Клірик Острозький, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Стефан і Лаврентій Зизаніїта інші, котрих по-праву можна поставити в один ряд із провідними західно-європейськими письменниками і філософами гуманістично-ренесансного напряму. За своєю суттю світогляд українських полемістів був аналогічним реформаційному світогляду Заходу, однак виник він на національному фунті в рамках християнсько-православних принципів. У полеміці з церковними магнатами визрівала гуманістично-демократична ідея рівності всіх людей перед Богом. Українські полемісти надзвичайно високо цінували свободу совісті, вважаючи її найважливішою ознакою вільної людини.

Розвиток шкільної науки в Україні наприкінці XVI ст. базувався на досягненні шкільництва попередніх часів. Школи існували на Волині, Києві, Львові та в інших містах. Розташовувалися вони здебільшого при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки навчали дітей письму старослов'янською мовою, печаткам арифметики, молитвам, співу. Найчислєннішими серед неправославних шкіл були католицькі. Добре організовані, з новітньою європейською програмою навчання, з пишними диспутами і театральними виставами, католицькі школи й колегіуми швидко набирали учнів, їхні двері були відкриті і для православних українців.

В Україні майже до кінця XVI ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Українська молодь прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Число українських студентів у вищих навчальних закладах Європи поступово зростало. Так, в найстарішому Болонському університеті здобув вищу освіту і став його ректором Юрій Дрогобич (Котермак). Він народився в м. Дрогобичі і на честь рідного міста взяв собі псевдонім, з особливою гордістю підкреслюючи своє походження. Юрій Дрогобич - перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відома в багатьох країнах Європи. Інший славетний український поет-гуманіст, педагог Павло Процелер (Русин) також з особливою гордістю підкреслював своє слов'янське походження, навіть взяв собі псевдонім - Русин. До цієї славетної когорти українських гуманістів належить і Станіслав Оріховський-Роксолан. Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом. Переважна більшість вчених вважає саме Станіслава Оріховського засновником полемічної літератури.

У 1576 р. в Острозі - старовинному культурному центрі Волині -виник культурно-освітній осередок, що складався з письменників, учених, знавців книговидавничої справи, освітніх діячів. Його засновником був князь В.Острозький - представник старовинного українського православного роду. Людина патріотичних переконань, князь згуртував у своєму маєтку однодумців, їхня мета полягала у відродженні та розвитку національної культури й освіти, вихованні свідомих захисників інтересів вітчизни в умовах наступу католицизму та унії. Складовою частиною культурно-освітнього осередку стала школа, заснована не пізніше 1578 р. Вона поклала початок новому етапові в розвитку шкільної освіти на Україні. Велика увага в Острозькій школі приділялась слов'янській ; грецькій мовам. Разом з тим запроваджуються латина і так звані "сім вільних наук" - граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. За змістом навчання Острозька школа започаткувала "слов'яно-греко-латинський" тип шкіл на Україні.

Випускником Острозької школи, а потім її ректором був Мелетій Смотрицький, який дістав блискучу гуманітарну освіту, мав ступінь доктора медицини, відомий як педагог, письменник-полеміст.

Нову сторінку в історії вітчизняної освіти відкрили братські школи В 1585 р. виникла перша в Україні у Львові братська школа. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. школи з'являються в Рогатині, Городку. Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Києві та інших містах (загалом близько ЗОЇ. Братські школи були народними, відрізняючись від усіх інших передусім демократичністю своїх внутрішніх засад - тут мали навчатися діти всіх станів, а також сироти. Утримувалися школи на кошти братств, бідні та сироти навчалися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливість. Від педагогів вимагалося "навчати і любити всіх дітей однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих і тих, хто ходить по вулицях, просячи милостиню".

Офіційні кола Речі Посполитої, не без підстав убачаючи в братських школах серйозну перешкоду своїм експансіоністським спрямуванням, вели проти них уперту боротьбу, всіма засобами звужуючи їхні можливості. У 20-х роках XVII ст. занепала Львівська школа, не витримавши нерівної боротьби з католицьким духовенством. А в 1627 р. студенти католицьке" колегії розгромили Луцьку школу і вона перейшла до рук уніатів. Острозька школа припинила свою діяльність зі смертю князя Острозького, внучка котрого Анна-Алоїза Ходкевич, вихованка єзуїтів, відкрила замість неї єзуїтську колегію.

У 1615 р. Київським братством було засновано школу, що стала родоначальницею першої вищої школи України - Києво-Могилянської академії. Спливають роки, та інтерес до Києво-Могилянської академії, цієї перлини української культури, не спадає. Про це говорять численні публікації - від популярних нарисів і розвідок з окремих питань, пов'язаних з академією, до наукових досліджень і монографій. Все це закономірно, бо Києво-Могилянська академія була й залишається символом української культури, української духовності. Тільки народ з давніми культурними національними традиціями міг створити першу, так. саме першу, вищу школу східного слов'янства, яка майже 200 років виконувала роль освітнього, наукового й мистецького центру, осередку духовності українського народу й всієї Східної Європи. Але Києво- Могилянська академія мала й іншу історичну цінність. Вона заклала основи наступного інтелектуального й культурного життя другої половини ХУІІ-ХІХ ст. Численні школи, колегії, Харківський і Київський університети хоч і не були прямими спадкоємцями Академії, але живились її здобутками. Києво-Могилянська академія дійсно була Аіта Маїег української освіти.

У культурі XVII - XVIII століть знайшли відображення кращі риси українського національного характеру - прагнення до свободи, осудження зла, соціальної несправедливості, прагнення до розвитку в людині добрих начал. Гуманістична спрямованість української культури XVI - XVIII століття свідчила про прихильність національних митців до формування і поширення загальнолюдських цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми.

 

Лекція: Здобутки духовної культури України XIX ст.

1.          Формування української національної самосвідомості. Шкільна освіта.

2.    Особливості розвитку мистецтва XIX ст. в Україні.

3.          Література- визначальний вид мистецтва культури XIX ст.

Література

Історія української культури / За ред. І. Крип'якевича. - К., 1994.

Історія української культури. Збірник матеріалів і документів /За ред. В.Ф.Остафійчука і С.М.Клапчука. -К.,2000.

Лобановський Б.Б. Українське мистецтво другої половини XIX ст. -поч.ХХст.-К., 1989.

Українська та зарубіжна культура / За ред. М.М.Заковича. - К., 2000.

Епоха Просвітництва в Україні охоплює період з кінця XVIII - до середини XIX ст. Розвиток української культури, її стан та головні культуротворчі завдання багато в чому спричинені соціально-політичними подіями другої половини XVIII ст. Ренесансно-барокова (козацька) культура вмирала, породивши барокове розмаїття та перехід до рококових та класичних форм. Втрачалися рештки української державності. Україна перетворювалася в провінцію великої імперії з деякими етнографічними особливостями. У політичному та національно-культурному житті України посилилась політика русифікації, репресії проти борців за національні, громадянські права. Складні суспільно-економічні відносини та політичні процеси, зумовлені розкладом кріпосницької системи і розвитком капіталістичних відносин, боротьба народних мас проти кріпацтва, Вітчизняна війна 1812 р., повстання декабристів - все це наклало свій відбиток на культурне життя в Україні. Водночас посилюється гноблення царизмом неросійських народів, фактично відкидається право на розвиток їх національних культур.

Ідеологи царизму не визнавали української мови, виступали проти видання українських книжок. Так один із українських літераторів М. Греч заявляв, що "малороссийское наречие" — це не що інше як суржик російської та польської мов". Розвиток української літератури, мистецтва, культури всіляко гальмувався.

У зазначених умовах поглиблення кризи кріпацтва та формування української нації виникає рух за розвиток національної культури, посилюється процес пробудження національної самосвідомості, інтерес суспільства до свого історичного минулого, усної народної творчості, етнографії, мови. Духовна культура українського народу досліджуваного періоду у XIX ст. досягла у важких умовах гноблення значних здобутків. Саме в цей час було закладено міцний фундамент для дальшого розвитку української культури як непересічного утворення, а кращі мистецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього певним чином як про класичну добу, коли риси національного характеру знайшли своє цілковите втілення у творчості видатних представників народу.

Значний вплив на розвиток соціальної самосвідомості українського народу справила діяльність декабристських організацій, зокрема їх виступ 14 грудня 1825 року. Творчість письменників-декабристів, їх погляди на завдання літератури, мистецтва залишили глибокий слід в історії вітчизняної культури. Ідеї декабристів найвиразніше відбилися в творчості Пушкіна і Грибоєдова. Волелюбна патріотична муза письменників-декабристів відчутна в творчості Лєрмонтова, Герцена, Шевченка, Полежаєва, Огарьова, Міцкевича, багатьох інших передових письменників першої половини XIX ст. До декабристських кіл близько стояв й /.Котляревський, який був у тісних зв'язках з членами "Союзу Благоденства", зокрема з М. Новиковим.

У 40-х роках поступово формуються два ідейно-політичних спрямування, котрі відображали різні класові інтереси українського суспільства. Боротьба цих угруповань знайшла свій вияв у Кирило-Мефодіївському товаристві. Суперечка точилась щодо шляхів вирішення основного завдання - звільнення від рабства слов'янських народів. Одні з членів товариства, на чолі з Т. Шевченком, відстоювали революційний шлях ліквідації кріпацтва і об'єднання слов'ян в одній державі, інші ( М. Костомаров, М. Маркевич, В. Білозерський) - шлях пропаганди та реформ.

Суттєвим чинником розвитку духовного життя в Україні була система середньої та вищої освіти . У культурній сфері, як і в інших, існувала класова поляризація: культурні надбання зосереджу валися в руках панівного класу, який тримав монополію і на освіту, що давало йому можливість займатися інтелектуальною діяльністю. Це значно затримувало духовний розвиток мільйонів трудового населення. Так, система шкіл на Україні, що підпорядковувалася різним державним відомствам (міністерству народної освіти, військовому, духовному та ін.), не охоплювала початковим навчанням усіх дітей шкільного віку. Нестача приміщень, підручників, навчального приладдя, низька матеріальна забезпеченість не сприяли нормальному функціонуванню початкових шкіл. Система загальної освіти в основному орієнтувалася на релігійне виховання дітей. Загалом у дореформений період народна освіта здійснювалася рутинними засобами. Учителювали, зокрема у парафіяльних школах, священики, іноді нижчі служителі культу, які не мали спеціальної підготовки, а часто моральних підстав і навіть бажання навчати дітей.

Водночас для представників привілейованих верств створювалися всі умови для одержання не лише середньої, а й вищої освіти. Києво-Могилянська академія, яка на початку XIX ст. була перетворена в духовний навчальний заклад, певною мірою втратила своє минуле культурно-історичне значення. У першій половині XIX століття відкривається Харківський (1805р.) та Київський (1834) університети. Крім цього, в Україні діяли Ніжинський та Одеський ліцеї, котрі поширювали освіту, сприяли підвищенню інтересу до проблеми своєї вітчизняної культури і філософії. У Західній Україні центром вищої освіти був Львівський університет, заснований ще в 1661 році.

Значну роль у координації творчих пошуків між ученими відігравали численні наукові товариства, які виникли у 70-90-х роках: Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне товариство, історичне товариство Нестора Літописця, історико-філологічні товариства при Харківському університеті та ін. Усі вони друкували свої періодичні видання, які читали не лише науковці, а й широкі кола громадськості.

Визначне місце у розвитку демократичної думки в Україні посідав М.П. Драгоманов (1841-1895), видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик.

На початку XIX століття розвиваються українська професійна музика, живопис, архітектура, театр. Утворення постійних театрів у Києві (1805), Одесі (1804), Полтаві (1810), Харкові (1826), Катеринославі (1847), Чернігові (1835) сприяло піднесенню театрального мистецтва. З приватної справи окремих поміщиків, які подекуди мали у своїх маєтках театральні трупи з кріпаків, театральне мистецтво дедалі більше перетворювалося у важливий фактор розвитку культури. Виникають колективи артистів, у середовищі яких виховуються видатні діячі сцени. В 1882 році М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали й аматори К.Стоян-Максимавич, 1.Бурлака, М.Садовський, Н.Жаркова, О.Маркова, М.Заньковецька. Л.Максимович. До її репертуару увійшли "Наталка Полтавка" І.Котляревського, "Назар Стодоля" Т.Шевченка, "Чорноморці" М.Старицького, "Сватання на Гончарівці" й "Шельменко-денщик" Г.Квітки-Основ'яненка та ін. З 1818 по 1921 роки в Україні постійно працював знаменитий артист-демократ М.С. Щепкін (1788-1863), а в 20-30-их роках тут розгорнув свою діяльність видатний український артист К.Т. Соленик (1811-1851). У розвитку драматургії і театру в Україні все більшого значення набували п'єси Гоголя, Котляревського, Квітки-Основ'яненка, опери Глінки. Формування нової української музики також було тісно пов'язане з активізацією фольклористичної діяльності,

Обробкою  ПІсенНОЇ Народної ТВОРЧОСТІ.  Ціпу епоху в музичному житті

України становить творчість М.В.Лисенка (1841-1912) — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики. Починаючи з 70-х років М.Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл "Музики до "Кобзаря" Т.Г.Шевченка", який включає понад 80 творів різних жанрів і форм.

Визначну роль в українській фольклористиці в 20-40-их роках відіграв професор Московського, а потім Київського університетів М.О. Максимович і видав три збірки українських народних пісень: "Малороссийские песни" (1827), "Украинские народньїе песни" (1834), "Сборник украинских песен" (1849). Розглядаючи народну творчість як дорогоцінне надбання української культури, Максимович залюбки збирав і вивчав її. У народних піснях, писав він, "звучить душа, сповнена почуття", а в казках "освідчується фантазія народна".

У першій половині XIX ст. з'являється ряд праць з історії України. Тривалий час поширювалась у рукописах, а в 1846 р. була вперше надрукована "История Русов". Багатство фактичного матеріалу, спрямованість проти турецьких, татарських, польських загарбників, емоційно піднесений виклад забезпечили цій книжці неабияку популярність, її вплив позначився на другому виданні "Истории Малой России" (1830) Бантиш-Каменського та "Истории Малороссии" (1842-1943) М.Маркевича.

Поряд з історіографією дістала розвиток археологія. Проводяться археологічні розкопки, описуються та зарисовуються різні стародавні пам'ятки української матеріальної культури. Ця робота зосереджувалася в "Тимчасовій комісії для розбору стародавніх актів", в якій деякий час працював Т.Г. Шевченко.

Найвизначніші досягнення української культури цього періоду пов'язані з розвитком літератури. Услід за творами І. Котляревського на арені літературного життя з'являються твори П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, а на Західній Україні -М. Шашкевича, І Вагилевича, Я. Головацького та ін. Найвищим досягненням української літератури XIX століття була творчість Т.Г. Шевченка.

У новій національно-самобутній українській літературі, а згодом у театрі, музиці, живопису, які поступово утверджуються на позиціях реалізму та народності, знаходять все більш повне відображення різноманітні сторони побуту, культури, праці, історії й сучасного життя України.

У 30-их роках вийшли у світ славнозвісні "Вечера на хуторе близ Диканьки", "Тарас Бульба" та інші твори Гоголя на теми українського життя. Творчість Гоголя надихала українських письменників на глибоке вивчення життя народу, відображення його патріотичних почуттів, мужності в боротьбі з ворогами.

Безперечно цінним у творчості перших класиків української літератури є показ життя селянства, міського простолюду, людей праці. І.П. Котляревський перший в українській літературі створив справді народні, національні образи (Наталка, Микола, Терпелиха), втіливши в них такі високі моральні якості, як чесність, працьовитість, вірність у коханні й дружбі, глибока людяність і огида до всього підлого, аморального. Значною мірою такими ж благородними рисами наділені й образи селян у творчості Квітки-Основ'яненка. Водночас ці письменники піддавали критиці, хоч і не завжди прямій і сміливій, сваволю, зловживання чиновників, духовну обмеженість панства.

Українські письменники того часу виступали як художники-новатори. Так, заслуга Котляревського полягала в тому, що він перший з українських письменників у своїй творчості звернувся до народної мови, застосувавши її як мову літературну. Щедро використавши багатства полтавської говірки, яка є складовою полтавсько-київського діалекту (основи національної української мови ), Котляревський відіграв визначну роль у розвитку української літературної мови, його приклад наслідували Квітка-Основ'яненко, Гулак-Артемовський, Гребінка, Шашкевич та інші.

Гребінка зробив перший переклад українською мовою поеми Пушкіна "Полтава", виступив як видатний байкар, написав ряд високопоетичних ліричних поезій ("Ні, мамо, не можна нелюба любити").

Використовуючи багатства народної розмовної мови, художні засоби усної народної творчості - пісень, дум, легенд, казок, приказок, анекдотів -Котляревський, Квітка-Основ'яненко, Гулак-Артемовський, Гребінка написали чимало визначних творів, котрі свідчать про оригінальність нової української літератури вже в період її становлення, про її яскраво виявлену національну самобутність. Наприклад, оптимістичний погляд на явища навколишньої дійсності, життєрадісний і волелюбний характер українського народу з великою художньою силою відобразив у своїй поемі "Енеїда" Котляревський. Іскристий народний гумор, влучний дотеп (то лагідно-доброзичливий, то різко-дошкульний) надали творові Котляревського національного українського забарвлення, яке й досі чарує читача і викликає його захоплення. Те ж саме можна сказати і про "Наталку Полтавку" Котляревського, "Марусю" і "Конотопську відьму" Квітки-Основ'яненка, байку "Пан та собака" Гулака-Артемовського, кращі байки і поеми Гребінки тощо.

Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, виший етап у розвитку української літератури. Саме Кобзар ствердив критичний реалізм в українській літературі, започаткував її революційно-демократичний напрям. У творчості Шевченка органічно поєднано нещадне викриття самодержавно-кріпосницького ладу, тиранії, паразитизму поміщиків з оспівуванням визвольних прагнень народу, героїв-борців за його інтереси. Шевченко обстоював ідеї єднання всіх слов'янських народів. З появою "Кобзаря" (1840) почалась нова доба в розвитку української літератури. В центрі уваги її передових діячів, що наслідували традиції Шевченка, стала непримиренна боротьба за інтереси народу.

У 30-40-их роках XIX століття в Україні виникає такий літературний напрям, як романтизм. Характерною ознакою останнього було розходження між суб'єктивними мріями художника і об'єктивною дійсністю. Проте суб'єктивний підхід, що випливає з різного відношення мрії художника до дійсності, має неоднакове ідейне спрямування. Від ставлення мрії до дійсного історичного розвитку залежить суть романтизму. Соціальна суть творчості цього часу визначалась їх ставленням, з одного боку, до феодально-кріпосницької системи, з іншого - до буржуазних відносин, що розвивалися в надрах феодалізму та антикріпацької боротьби.

Визначним досягненням романтизму Шевченка є створення ним образів позитивних героїв, що втілюють у собі волелюбність, мужність, незламність у боротьбі проти будь-яких форм гніту. Поема "Гайдамаки" правдиво зображує історичне минуле, в ній подані типові образи учасників подій 1768 року. Водночас у поемі мають місце елементи романтизму, зокрема в характеристиці гайдамаків, у змалюванні їх розправ над шляхтою.

Елементи романтизму властиві й періоду пізнішої творчості поета. У період написання циклу "Три літа" він створив романтичні поеми "Лілея", "Русалка", "Княжна", "Марина", "Іржавець".

Багатогранний геній Шевченка також дуже різносторонньо виявився і в пластичному мистецтві. Тут творчість Шевченка яскраво виявилася в різних галузях малярства: портретній, жанровій, пейзажній. Крім того, Шевченко успішно пробував свої сили у скульптурі та гравюрі. Як гравер Шевченко досконало володів технікою гравюри на металі -офорт, а також на камені - літографія. -Як майстер останньої доби класичності Шевченко уникав великих академічних полотен, а його творчість найкраще виявлялася у невеликих інтимних живописних творах.

З романтизмом тісно пов'язана творчість М.І.Костомарова (1817-1885), у літературній діяльності якого поєднується критика кріпосницької дійсності з проповіддю класового миру на основі християнського "братолюбства".

Микола Костомаров - історик, письменник, літературознавець і критик, публіцист, філософ, етнограф, фольклорист, видавець, редактор, політичний і громадський діяч.

Костомаров - засновник Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмних документів, прокламацій і відозв до українського, польського і російського народів, прихильник демократичного республіканського правління, захисник і провідник ідеї незалежної української держави.

В українську літературу М. Костомаров увійшов не тільки як поет, історик, філософ та критик, а й як перекладач творів Байрона, Шекспіра і інших письменників.

Культура українського народу не розвивалася ізольовано від культур інших народів. Саме в першій половині XIX століття значно посилюються зв'язки української культури не лише з російською, а й культурою польською, чеською, болгарською та інших слов'янських народів.

Величезну роль у зміцненні зв'язків української літератури з літературами слов'янських народів відіграла творчість Т. Шевченка. Ще за життя поета його твори з'явилися у перекладах російською мовою і стали відомі у всіх слов'янських країнах. Крім того, рядки його безсмертних творів залунали також французькою, румунською, італійською, угорською, англійською та іншими мовами. Прогресивна творчість Шевченка вивела українську літературу на світову арену.

У 1857 році із заслання повернувся Т. Шевченко. Ще могутніше залунало його полум'яне слово. Розгорнула свою творчість видатна письменниця Марко Вовчок.

У цей період виникають окремі дослідження в галузі української мови, етнографії, історії літератури, збираються цінні етнографічні матеріали, зокрема в журналі "Основа" публікуються записки Свидницького, Руданського, Білика та ін.

Розвивається українська класична музика та реалістичне образотворче мистецтво. Під впливом М. Глінки протікає творчість видатного українського композитора і співака С. Гулака-Артемовського, який 1863 року написав класичну оперу "Запорожець за Дунаєм". У кінці 60-х років починає свою діяльність геніальний український композитор М.Лисенко (1842-1912), творчість якого дістала найбільшого розвитку в наступні десятиріччя. На ці ж роки припадає творчість кобзаря Остапа Вересая. У 50-60-ті роки стає відомим ім'я українського художника М. Ярошенка - одного з керівників "передвижників". Чимало творів з життя українського народу написали тоді російські класики.

У другій половині XIX століття високого рівня досягає український реалістичний театр. Незважаючи на гоніння царизму та тяжкі матеріальні умови, діяльність театрів не припиняється. У цей період з'являється трупа відомих режисерів та акторів, які починали свою діяльність в аматорських гуртках. Це, насамперед, Кропивницький, Карпенко-Карий. Саксаганський, Садовський, Заньковецька, Садовська-Барілотті. Затиркевич-Карпінська, Марков.

Передові діячі українського театру ставили п'єси Котляревського. Шевченка, Грибоєдова, Гоголя, Островського, Карпенка-Карого, Франка. Панаса Мирного. Кращі театральні трупи виступали в багатьох містах України, а також в Москві, Рязані, Саратові, Ростові-на-Дону, Тифлісі, Варшаві. У цей час в Україні створюються три визначні українські театральні колективи, якими керують Кропивницький, Саксаганський. Карпенко-Карий і Садовський.

У 70-90-их роках з'являються нові визначні зразки української національної музичної драми, опери. Відомий український композитор М.В. Лисенко створює такі опери як "Тарас Бульба", "Утоплена". "Різдвяна ніч", "Наталка Полтавка", опери для дітей - "Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима й весна". Музичний супровід драми "Назар Стодоля" і сцену "Вечорниці" написав композитор П. Ніщинський. Велике значення для розвитку музичної театральної культури українського і російського народів мали твори видатних російських композиторів, зокрема їх опери з життя України: "Сорочинський ярмарок" Мусоргського, "Майська ніч". "Ніч перед Різдвом " Римського-Корсакова, "Черевички " Чайковського.

Значний вклад у розвиток культури українського народу внесли відомі художники-живописці С.Васильківський (1854-1917), М.Пимоненко (1862-1912), А. Куїнджі (1841-1910), продовжував свою творчу діяльність М.Ярошенко (1846-1898).

На початку 1861 року українська громадськість отримує перший національний журнал "Основа", що виходив до кінця 1862 року. Очолювали його Костомаров, Куліш, Білозерський. У ньом> друкувались і твори демократичних письменників: ряд творів Т.Г.Шевченка ("Назар Стодоля", уривки із "Щоденника", багато поезій, а також матеріали та спогади, пов'язані з шануванням пам'яті великогс поета), деякі твори Марка Вовчка, Глібова, Руданського та інші.

Чимало прогресивних журналів, які за своїм змістом, ідейнну спрямуванням протистояли офіційним виданням, виходили в ці роки у Львові. Передусім це журнали "Друг", "Громадський друг", "Дзвін". "Молот", "Світ", "Життя і слово". Провідне місце в усіх цих журналах займали твори І. Франка, М. Павлика та їх однодумців. З 1882 рон~\ протягом 25 років у Києві виходив російською і частково українською мовою щомісячник "Киевская старина". На його сторінках друкувались художні твори, матеріали з історії, фольклору, етнографії.

70-90-ті роки в історії української літератури були періодом нового піднесення реалізму. В цей час з'явилось багато творів Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Франка, Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького, Манжури, Грабовського. Суттєвою особливістю української літератури цього періоду було її жанрове збагачення. У галузі прози письменники-реалісти створили повісті й романи світового значення. Серед них романи Панаса Мирного "Хіба ревуть воли як ясла повні?", "Повія"; повісті І.Франка "Захар Беркут", "Борислав сміється"; Нечуя Левицького "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я" та інші.

Розвивається українська поезія, поширюється політична, психологічна лірика, з'являється ряд нових історичних, соціально-політичних, філософських поем. Значно підноситься драматургія, пожвавлюється театральне життя. Блискучими зразками тогочасної класичної драматургії були драми і комедії І.Франка, Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького.

Визначальним досягненням української літератури другої половини XIX століття було створення галереї різноманітних глибоко узагальнених соціальних типів. Письменники створили правдиві, великої викривальної сили та художньої довершеності образи поміщиків, капіталістів, лібералів, земців. Наприклад, Калитка, Пузир, Михайло Окунь, Цоколь із драм Карпенка-Карого; Йосип Бичко з п'єси Кропивницького "Глитай, або ж павук", Грицько Супрун, Загнибіда, Колісник, Лошаков, Проценко, Рубець із романів і повістей П.Мирного; Гермам Гольдкремер, Леон Гаммершляг із повістей І.Франка та інші. Значну увагу письменники приділяли створенню глибоко психологічних жіночих образів, таких, як, наприклад, Христя та Мотря з романів П. Мирного; Софія, Харитина з драм Карпенка-Карого, Анна з п'єси І. Франка. Показ життя жінок - це одне із значних досягнень реалізму 70-90-их років.

Загалом українська духовна культура цього періоду продемонструвала свої високі можливості у відображенні найскладніших соціально-економічних процесів у суспільстві, показі духовної величі народу, його боротьби за соціальне й національне визволення, в зображенні наіі тонших переживань і почуттів людини, її психології тощо.

 

Лекція: Українська культура у XX столітті

1.          Розбудова освіти і науки у 20-х рр.

2.    Здобутки літератури і театру першої половини XX ст.

3.          Характерні риси духовної культури воєнних часів.

4.          Початок українського відродження у 80 - 90-х рр.

Література

Жулинський М. Із забуття в безсмертя: сторінки призабутої спадщини. - К., 1990.

Жулинський М. Із фаланги вибули найкращі. - Ж. "Райдуга", 1990, №8.

Минуле України: відновленні сторінки. - К., 1991. Попович М.В. Нарис історії культури України. - К., 1998.

З часу утворення Центральної Ради розпочалась активна державна підтримка розвитку української культури. Однак громадянська війна, що розгорталась в Україні, перешкодила дальшому зростанню цієї підтримки. Ні Директорія, ні радянський уряд УРСР не мали у цій царині значних заслуг.

У січні-квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов'язковість шкільної освіти. Одним із величезних досягнень освітянської справи у перше пореволюційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою. Рідною мовою могли навчатися і поляки, і євреї, і росіяни, і болгари, і угорці й інші національні меншини на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Українська мова, що зазвучала в школі, в установі, в державних документах і офіційних промовах, повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності, давала імпульс їх сміливим життєвим планам. Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти усіх рівнів. Кадри української інтелігенції швидко зростають - і не лише у сфері господарській чи політичній. У 1925-1927 роках українська молодь, за висловом письменника Антоненка-Давидовича, "як на Січ, валом валила в літературу".

Незважаючи на те, що багато українських письменників у перші пореволюційні роки пройшли складний і суперечливий шлях ідейного становлення, уже на кінець 1920 р. формується ціла когорта майстрів слова, які оволоділи, хоч кожен по-різному і не однаковою мірою,, революційним світоглядом. Це була яскрава революційно-романтична течія, до якої належали П.Тичина, М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара та інші. Плідно працювали митці старшого віку, що сформувались в дореволюційний час, - А.Крнмськші, Х.Алчевська, П.Капельгородськин, М.Вороний. Помітними явищами в літературному житті України були памфлети М.Хвильового, сонети М.Зерова, сатира і гумор Остапа Вишні, драматургія і проза М.Куліша, І.Дніпровського, М.Ірчана, І.Микитенка, А.Головка.

Нове життя народжувало молоді культурні сили - письменників, художників, композиторів, переповнені жагою пошуків та творчих відкриттів. Піднесення народної ініціативи і творчості знайшло свос втілення у бурхливому видавничо-публіцистичному житті республіки: у   20-ті   роки   в   ній   видавалось   понад   20   літературно-художніх альманахів і збірників, 10 республіканських газет і 55 журналів.

Розвивалось українське сценічне мистецтво. У Києві, Полтаві, Одесі, Харкові утворилися робітничі та селянські театри. У драматичному театрі ім. Т.Шевченка, заснованому в 1919 році, працювали корифеї української сцени П.Саксаганський, М.Садовський; на зміну їм прийшла ціла плеяда нових майстрів сцени - О.Сердюк, Н.Ужвій, О.Ватуля, П.Нятко, Г.Борисоглібська, Ф.Барвінська, А.Бучма, Ю.Шумський, В.Добровольський, О.Юра-Юрський, оперні співаки М.Лнтвиненко-Вольгемуг, І.Паторжинський, О.Петрусенко, Б.Гмиря, М.Гришко, З.Гайдай та багато інших.

Становлення і розвиток українського театру нерозривно пов'язаний з акторською та режисерською діяльністю Г. Юри, який у 20-рр. керував драматичним театром ім. І.Франка. Видатним діячем "Молодого театру" був Лесь Курбас (1887-1942), енциклопедичне освічений, високообдаровании автор-новатор. Його творчість - яскрава і водночас драматична сторінка в історії вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи вивести український національний театр із провінціального тупика, Курбас у 1922 році створив "Березіль" - своєрідний експериментальний центр, що мав на меті синтетичне об'єднати слово, рух, жест, музику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в одну театральну мову. Нові принципи організації спектаклю були покладені в основу праці над п'єсами світового й українського репертуару - "Макбет" В.Шекспіра, "Жакерія" П.Меріме, "Хазяїн" Тобілевича, "За двома зайцями" Старицького. Особливим успіхом відзначались постановки п'єс М.Куліша "Народний Малахій", "Мина Мазайло". Березіль об'єднав чимало визначних акторів, серед них М.Крушельницький, Й.Гірняк, Н.ТІІтаренко, С.Шагайда, Л.Сердюк, Д.Антонович, О.Добровольська.

Чималий доробок мало образотворче мистецтво. З відкриттям у 1917 р. Української Академії мистецтв у Києві активізувалась велика група молодих художників, яких приваблювали ідеали соціалізму. В академії працюють М.Бойчук, М.Бурачок, В.Кричевський, О.Мурашко, Ф.Кричевський, запрошений з Галичини О.Новаківський. Невдовзі академію було перейменовано в Художній інститут і підпорядковано завданням комуністичної пропаганди. Митці створювали плакати, лаконічні, виразні, сповнені полум'яного заклику; у містах споруджувалися пам'ятники на честь революційних подій, видатних діячів революції і культури, створювалися монументальні розписи. Чимало майстрів старшого і середнього поколінь, які сформувались у передреволюційний період, продовжували працювати у властивій їм реалістичній манері, разом з молодими художниками розвивали мистецтво нової доби. Одним з найвидатніших художників був Анатолій Петрицький (1895-1964). В його особі органічно поєднувались живописець і графік, театральний художник І педагог. Протягом 1922-1932 рр. А.Петрицький виконав серію портретів діячів культури - художників, письменників, акторів, режисерів, музикантів.

У галузі музичного мистецтва в 20-30-х рр. розвивались такі жанри, як обробка народних пісень, естрадна пісня. У цих напрямах працювали композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький, СЛюдкевич. Значних масштабів набрала концертна діяльність професійних та самодіяльних виконавських колективів. Серед них виділялась хорова капела "Думка ", концерти якої збирали повні зали не лише на Україні, а й по всіх республіках СРСР. Помітними віхами у розвитку симфонічної музики стали друга симфонія Л. Ревуцького, перша симфонія Б. Лятошинського, симфонічні поеми Г. Майбороди "Лілея" та "Каменярі". Серед надбань оперної музики виділялась музична драма Б. Лятошинського "Золотий обруч" на лібрето Я. Мамонтова за повістю І. Франка "Захар Беркут".

Українські митці плідно працювали і в галузі архітектури та скульптури. Найбільш значними спорудами, створеними у цей час, стали Канівський музей-заповідник "Могила Т.Г.Шевченка" (1936-1938. архітектори В. Кричевський, П. Костирко), будинки Верховної Ради Української РСР (1936-1939, архітектор В. Заболотний), Раднаркому УРСР (1936-1938, архітектори І.Фомін, П.Абросимов), Інженерно-будівельного інституту (1938, архітектор Д.Дяченко). Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам'ятниками Т.Шевченка в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) роботи М.Манізера, скульптурними портретами І.Франка, Т.Шевченка, О.Довженка, автором яких був Г.Пивоваров.

Бурхливо розвивалося кіномистецтво. Екранізувалися літературні твори, ставились фільми про громадянську війну (звичайно, виходячи з офіційних оцінок подій та її учасників). Кінострічки донесли до нас гру відомих українських акторів М.Заньковецької ("Остап Бандура", режисер В.Гардін), А.Бучми ("Укразія", режисер П.Чардинін) та інших. Певними здобутками українського кіно можна вважати фільми П.Чардиніна "Тарас Трясило" (1927) і "Тарас Шевченко" (1926). В останньому знімались А.Бучма та І. Замичковський; фільм користувався популярністю не лише на Україні, а й за межами СРСР - в Чехословаччині, Нідерландах, Канаді. Режисер І Кавалерідзе вперше у вітчизняному кіно створив кіноопери "Запорожець за Дунаєм" (1938) та "Наталка Полтавка' (1936). Перший етап розвитку українського кіномистецтва пов'язаний з творчістю О.Довженка, фільми якого "Звенигора" (1928), "Арсенал" (1929) "Земля" (1930), а згодом звукові картини "Іван", "Аерограл". "Щорс", створені у 30-х роках, займають почесне місце в історії світового кіномистецтва. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм "Земля" включено до почесного списку двадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів.

Ідейну спрямованість творчості художньої інтелігенції 20-х і початку 30-х років великою мірою визначали ідеологічні установки та світоглядні орієнтації Пролеткульту - організації, яка виступала безпосередньо від імені революційних мас і вважала себе породженням творчої діяльності робітничого класу, що переміг в соціалістичній революції.

У 1925 році виникла Вільна академія пролетарської літератури, (ВАПЛІТЕ), до якої увійшло понад два десятки письменників, серед них П.Тичина, П.Панч, Ю. Смолич, М.Бажан, Ю.Яновський. ідейним керівником її був М.Хвильовий, а першим президентом - відомий прозаїк, поет і драматург М.Яловий. Це була літературно-мистецька організація письменників, які прагнули протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи.

Уже в 1926 році Й.Сталін та його підручний на Україні Л.Каганович поклали край курсу на відродження української національної культури. Незабаром, як і слід було чекати, розпочалися переслідування, а далі й фізичне знищення кращих сил творчої інтелігенції. В 30-х роках українська культура крок за кроком втрачала залишки національної незалежності, а ті суспільно-політичні процеси, що відбувались на Україні, певним чином змусили частину інтелігенції прилаштуватись до нових умов тоталітарного буття.

Розстріляне українське відродження 30-х років, низка гучних політичних процесів, політичні заслання, етноцид і штучний голодомор, керований урядом, спотворили національну свідомість народу.

Організований Й.Сталіним голодомор на Україні супроводжувався новою хвилею розправ з письменниками республіки. Після арешту М.Ялового почалися репресії серед письменників Харкова. Ці події послужили сигналом до справжнього цькування М.Хвильового, і він, не знаходячи пояснень того, що відбувалося навколо, покінчив життя самогубством. Тоді ж було ув 'язнено О.Вишню, якого чекали довгі роки поневірянь у таборах. У 1934 році було заарештовано і розстріляно Г.Косинку, О.Близька, Д.фальківського та інших. Трагічна доля спіткала М.Зерова, одного з найяскравіших творців післяжовтневої революції, заарештований у 1935 році, він загинув на засланні. Усього тільки в 1934-1938 роках репресовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України.

Буремний воєнний час сколихнув глибинні патріотичні почуття українського народу, що знайшли відображення в поезії та прозових творах П.Тичини, М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, Ю.Яновського, СКДовженка. Видатними явищами в українській музиці стали симфонія "Україно моя", написана в 1943 році А.Штогаренком на слова А.Малишка та М.Рильського, кантата "Клятва" (1941) на слова М.Бажана і четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю.Мейтуса. Набутками української культури стали твори воєнних років художників О.Шовкуненка, К.ТрохІІменка, М.Дерегуса, М.Гпущенка, В Касіяна. Розвивається мистецтво плаката, який посідає у цей час провідне місце серед інших видів образотворчого мистецтва. Великою виразністю і переконливістю відзначались твори В.Касіяна "На бій ідуть слов'яни" (1942) та оригінальна за задумом серія "Гнів Шевченка - зброя перемоги" (1942). На тексти Шевченка створив серію плакатів "Вражою злою кров'ю волю окропіте!" (1942) О.Довгаль. Кращі актори, співаки і музиканти виступали у військових частинах, госпіталях, на призовних пунктах, вокзалах. Так, Київський театр опери та балету ім.Т.Г.Шевченка направив на фронт понад два десятки бригад, які дали близько тисячі концертів, театр української драми ім. І.Франка показав на фронті більше 200 вистав і концертів.

Значного розвитку в роки війни набуває документальне кіно. Кінохроніка в цей час зробила, можливо, навіть більше, ніж ігровий кінематограф. І в цьому теж значна заслуга О.Довженка, який, очолюючи Київську кіностудію, спрямовував роботу фронтових операторів, давав їм поради, індивідуальні завдання, та й сам займався кінопубліцистикою, створивши у співдружності з Ю.Солнцевою документальні фільми "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні" (1943).

На кінець 1940-х - початок 1950-х років припадає далеко не кращий період у розвитку української культури. Поетичні, прозові, драматичні, театральні, кінематографічні, образотворчі здравиці на адресу "батька всіх народів" - характерна риса мистецьких творів того часу. У 1947 році нещадній критиці за "український буржуазний націоналізм" піддаються О.Довженко, Ю.Яновський, М.Рильський, І.Сенченко, в 1951 році -В.Сосюра за поезією "Любіть Україну", написану ще до війни, а також А.Малишко, Є.Кирилюк, О.Білецький, Л.Первомайський та багато інших.

Надзвичайно важким було становище церкви на Україні. У зв'язку з негативним ставленням більшовиків до релігії й духовенства на початку 20-х років стали вдаватися до руйнування церков, знищення творів релігійного мистецтва, конфіскації церковного майна. „Багато храмів було перетворено в архіви, клуби, склади. Інтелігенція й духовенство всіляко намагалися зберегти архітектурну спадщину.

З 32-х українських єпископів живим залишився тільки Іван Огієнко, який дуже багато зробив для відродження української культури. Але й він змушений був емігрувати за кордон. Таким чином, українська автокефалія перестала існувати.

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги (1956-1959), який був використаний на Україні для висунення національно-культурних вимог.

Атмосфера 50-х років сприяла формуванню молодої генерації, так званих "шестидесятників", які у змінених обставинах і новими методами продовжили працю на культурному і національному полі.

"Шестидесятників" представляють письменники: Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, Є.Гуцало, літературні критики І.Дзюба, І. Світличний, Є.Сверстюк, публіцисти В.Мороз, В.Чорновіл, М.Осадчий, митці П.Заливаха, А.Горська та багато інших. Після їхнього короткого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув'язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув'язненні О.Тихий, В.Марченко, Ю.Литвин, В.Стус.

Зростання національної самосвідомості неросійських народів під час десталінізації налякало центральну владу в Москві, було взято політичний курс на злиття націй і посилену русифікацію. Цю шовіністичну ідею підтримали власті України, очолювані В.Щербицьким.

На зламі 60-70 років в умовах застою, який починає визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва. Огляд доробку українських митців радянського періоду засвідчує, що вони міцно пгали на грунті кращих традицій минулого, відображаючи побут і ШІТГЯ свого народу, і зайняли належне місце у вітчизняній культурі.

Таким чином відколи Україна втратила свою державність, усі, хто приходив владарювати на її землях, ставили перед адміністрацією вимогу вести таку політику, аби зникла мова, пісня, релігія, щоб українці асимілювалися і врешті-решт занепали як нація. Але український народ жив, працював, творив, і навіть в нелегких умовах утисків та шереслідувань жила й розвивалась українська культура.

Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, українська культура продовжує розвиватися.

Однією з найважливіших проблем розвитку культури незалежної України є спрямування її на утвердження національної самосвідомості, національного відродження українців і представників 110 інших національностей у нашій країні. Хибна політика, яка багато років проводилася в дусі злиття націй, перекрученого і деформованого інтернаціоналізму, призвела до поступового зменшення питомої ваги українського населення. Все наклало свій відбиток на розвиток української культури і в першу чергу мови. Саме з метою вирішення цієї нагальної проблеми при Київському університеті було створено Інститут українознавства, а з 1991 року - перший національний гуманітарний ліцей. По-новому ведеться викладання суспільних наук. Замість "Історії КПРС" у вузах читається курс "Історії України", введено інші сучасні програми, зокрема "Української та зарубіжної культури".

Складними і суперечливими є нині і шляхи розвитку української літератури. Набуває всебільшої сили публіцистика, яка дає можливість майстру слова чітко висловити свою громадянську позицію. Саме завдяки цьому жанру особливо гостро порушують болючі проблеми сьогодення І.Дзюба, Л.Костенко, Д.Павличко, Р.Іваничук, В.Яворівський. Після Чорнобильської катастрофи з'явилися публіцистичні поеми "Вибух" С.Йовето, "Сім" Б.Олійника, повісті "Чорнобиль" Ю.Щербака, "Марія з полином у кінці століття " В.Яворівського та ін. Не обминали публіцисти і трагічну тему Афганістану, який забрав життя тисяч синів України, а також тему голодомору 1932-33 рр.

На книжкових полицях з'явилися забуті твори письменників розстріляного українського відродження: М.Зерова, М.Хвильового, Є.Плужника, Г. Косинки та ін. Побачили світ і твори жертв часів Брежнєва-Щербицького - поезії і проза В.Стуса, І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Рубана, М.Руденка та інших.

Певні здобутки мало й українське мистецтво, зокрема, кіно. Режисер Ю.Іллєнко зняв фільм "Лебедине озеро. Зона", присвячений С.Параджанову. Страшні і трагічні картини початку 30-х років відтворив фільм "Голод-33"режисера О.Янчука за сценарієм С.Дяченка іЛ.Танюка. В той же час відбувався трагічний процес відторгнення українського кіно від національних проблем. Натомість екрани України заполонила низькопробна відеопродукція Заходу, на якій сучасна молодь оволодіває наукою насильства людини над людиною.

Є свої проблеми в українського театру, який дедалі більше втрачас національну специфіку. За останні роки в Україні створено понад 70 театрів-студій, з яких лише 13 - українські. Всі театри музкомедії -російськомовні, оперні, крім Київського та Львівського, - теж.

На жаль, творчість українського музичного мистецтва, за всіх її досягнень, не стала надбанням широкого кола слухачів. Художні смаки молоді формуються, насамперед, під впливом масових західних і вітчизняних музичних жанрів. Тому справжнім відкриттям став республіканський фестиваль української сучасної пісні та музики "Червонарута" (Чернівці, 1989 р.), який збагатив нашу естраду, надав їй національного колориту.

В Україні діють шість театрів опери і балету, 25 філармоній, 25 музично-драматичних театрів, близько 70-ти концертних ансамблів, симфонічних, хорових колективів. Далеко за межами України відомі заслужений академічний український хор ім. Г.Верьовки, заслужена академічна капела "Думка", Черкаський заслужений народний хор, Закарпатський народний хор. Крім цього, створено 275 тис. самодіяльних та інших музичних колективів, які об'єднують 7 млн. чоловік.

Процеси демократизації торкнулися й образотворчого мистецтва. Розширюється виставочна діяльність різних художніх напрямів. Особливо вражає сучасників книжкова гравюра художників Г.Якутовича, О.Базилевича, Г.Гавриленка, О.Донченка та ін. їхні цикли ліногравюр до творів О.Гончара, Т.Шевченка, 1.Котляревського засвідчують високий рівень українського графічного мистецтва та багатьох інших художників.

В Україні сьогодні працюють понад 200 і понад 7 тисяч народни: музеїв, у яких зібрано біля 10 млн. пам'яток матеріальної і духовно культури українського народу. Популярними стали картини С.Григор 'єва В.Барського, В.Зарецького, Ю.Кттенка.

Проте в культурі і науці України поряд із безперечними здобутками і нині залишаються нерозв'язаними чимало проблем, які чекають свого часу.

 

Лекція: Проблеми культурного відродження України

1.   Етапи фізичного і морального нищення вітчизняної культури.

2. Шляхи відродження, становлення і розквіту української культури.

Література

Бромлей Ю.   Человечество - зто народи. - М., 1990.

Горбач Н.Я. Культура міжнаціонального спілкування. - Львів, 1996.

Наука і культура. Україна. (Щорічник), вип. 24,25.

Перш ніж розкривати проблеми культурного відродження України, важливо зрозуміти історичні корені цього питання. Цікавими є думки українського мислителя XIX ст. М.П. Драгоманова (1841-1895), які за умов самодержавного деспотизму та радянського тоталітаризму були взагалі заборонені.

Мабуть тому, що він услід за Шевченком вказав на перспективи історичного розвитку України, на шлях до самостійного політичного існування на терені Європейського континенту. Ще століття тому Драгоманов визначив головні завдання суспільної боротьби не лише українського, а й інших народів Російської імперії, де одним із найважливіших завдань було розв'язання національного питання. Він, зокрема, вважав, що вирішити національні проблеми усіх народів можливо тільки при демократизації суспільства, запровадженні політичних свобод, забезпеченні повної децентралізації управління економічного та культурного життя.

Крім того, ці проблеми розуміли І кращі представники російської нації минулого століття — Добролюбов, Чернишевський, Лев Толстой, педагоги Корф, Водовозов, УшинськшІ і, особливо, письменник-демократ Герцен: «... Украйна, помнящая все притеснения москалей, й крепостное состояние, й побори, й бесправие, й грабеж, й кнут, с одной сторони, й, не забнвая с другой, каково ей било й за Речью Посполитой с жолнерами, не захочет бить ни польской, ни русской. По-моєму, вопрос решается очень просто. Украйну следует в таком случае признать свободной и независимой страной. У нас... не должно бить й речи о том, кому должна принадлежать та или другая часть населенной земли».

Шкода, звичайно, що ці слова і думки ще не знаходять розуміння у нинішніх поколінь російських письменників. А втім становище культурного розвитку українського народу за останні століття погіршилося. Згадаймо, якими були тяжкими і ганебними злочини царизму проти українського народу:

1720 рік - Петро І видає указ про заборону на Україні друкувати книги "украинским наречием";

1753 рік - Катерина II видає циркуляр про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії - найпрестижнішому навчальному закладі східних слов'ян;

1769 рік - синод російської православної церкви видав розпорядження про вилучення у населення українських букварів;

1775 рік-знищення Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях;

1847 рік - розгром Кирило-Мефодіївського товариства і посилення переслідування української мови та культури;

1862рік - закриття недільних українських шкіл - безплатних, для
навчання     дорослих,  які  були  організовані  передовою  інтелігенцією
України;

1863рік - виданий Валуєвський циркуляр,  за яким  "никакого
малороссийского язьїка не бьіло,  нет й бьіть  не может",  забороняв
видавання книг українською мовою;

1876 рік - вихід Емського указу про заборону друкування українською мовою в імперії та ввезення українських книг із-за кордону;

1895 рік - заборона українських книг для дітей;

1908 рік — сенат Російської імперії визнав українську культуру і освітню діяльність в Україні шкідливою.

Залишилось видати указ про заборону розмовляти українською мовою у побуті... Проте, не дивлячись на пряму заборону, Т.Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Лисенко та інші митці своїми творами збагачували культуру українського народу.

В одному з найперших документів Радянського уряду, підписаних В.І. Леніним, - "Декларація прав народів Росії" проголошувалось:

1.   Рівність і суверенітет народів Росії.

2. Право народів Росії на дальше самовизначення, аж до відокремлення
і створення самостійної держави.

3. Відміна всіх і всіляких національних та релігійних привілеїв і
обмежень.

4. Вільний розвиток національних меншостей і етнічних груп, що
населяють територію Росії.

Але, на жаль, це залишилось тільки словами. Сталінсько-брежнівсна доба виявилась найбезсоромнішим придушенням української та інших національних культур. У 1926-1953 роках сталінський терор бу» спрямований на знищення національного життя в республіках, що прозвело до занепаду національних культур народів, їх науки, освіти тощо.

.Набагато менше знає широка громадськість про "задушене відродження" кінця 50-бО-х років. Арешти 1965 і 1972 років та "тихі" репресії наступних літ призвели до сумних наслідків: покалічені долі, вилучені або невидані книжки, ненадруковані твори, занепад творчої думки, загрозливе зростання конформізму.

Прикриваючись марксистською фразеологією, гаслами про утвердасення соціалізму, бюрократична партійно-адміністративна система видавала зразки небаченої в світі рівноправності та свободи народів: винищення національної інтелігенції за боротьбу з ворогами народу, тотальну денаціоналізацію - за бурхливий розквіт національних мов і культур.

1972-1986 роки відзначились тотальною брежнівсько-сусловською денаціоналізацією, дискримінаційними законами та інструкціями. Був проголошений курс на формування "новоисторической общности - советского нарада". Вдаючись до підступних маніпуляцій, серед народів культивувало ствердження, що в першій державі робітників та селян раз і назавжди розв'язане національне питання, яке був неспроможний розв'язати капіталізм. Для цієї аргументації використовувались певні здобутки нації у галузі культури. Нав'язувались висновки про "вирівнювання рівнів розвитку республік та регіонів", створення у багатьох народів національного робітничого класу і соціалістичної інтелігенції, розвиток національних мов і культур, утвердження у суспільній свідомості народів ідей дружби, соціалістичного інтернаціоналізму та радянського патріотизму.

Насправді у багатьох республіках та регіонах, хоч і будувалися нові промислові підприємства, та вже із застарілими і недосконалими технологіями, хоч і розвивались культурні центри - вони вже були спотворені. Тому, в той час, всупереч офіційній пропаганді про розквіт націй і досягнення у галузі міжнаціональних відносин, звужувалась сфера вживання національних мов у республіках, занепадала культура, замовчувались і обминалися гострі життєві проблеми. Мільйони людей жили (живуть за межею бідності. І, що найжахливіше, протягом 1926-1959 років все це призвело до зникнення майже 90 етнічних спільностей.

У ті часи національне розглядалось як своєрідна екзотика, позбавлена історичної перспективи, майбутнього. Справжнім інтернаціоналістом вважався той, хто зрікся своєї мови та культури і перейшов на російську. А кожному, хто вболівав за стан національної мови та культури, навішували ярлик націоналіста.

Але український народ вистояв, хоча й ціною величезних матеріальних і духовних втрат, інтелектуального зубожіння. Звичайно, необхідно було змінювати таке становище, щоб стати справжніми людьми. Допомогти в цьому і має відродження культури. Бо без підвищення

загальнокультурного рівня нам ніколи не подолати соціально-економічної кризи, не стати цивілізованою країною.

Сьогодні ми володіємо лише частиною того, що напрацьовано зусиллями багатьох поколінь трудівників у нашій національній культурі. Ми можемо тільки намагатися уявити собі, якою могла б бути наша культура, розвиваючись нормально, в міру творчих сил народу. Хоча й уявити це неможливо, не кажучи про реконструкцію цього гіпотетичного стану. Але в нашій спромозі інше: принаймні відновити, повернути народові те, що все-таки було створене, що об'єктивно існує, але відчужене різною мірою і в різній формі. Робота ця вже розпочата, але потребує того, щоб їй було надано воістину державний розмах і цілеспрямованість.

Та повернення спадщини - це лише перший етап її освоєння. Треба ще, щоб вона була адекватно сприйнята суспільством, щоб духовний попит на неї був достатньо активний. Далі, необхідне глибоке наукове і критичне вивчення того, що повертається. По-перше, з погляду його місця в інтелектуальному житті та культурному процесі свого часу, а по-друге, з погляду його здатності і сьогодні жити в нашій свідомості, діставати нове значення, брати участь у нашому духовному самостворенні.

Освоєння відновлюваної спадщини змінить образ нашої культури і в наших власних очах, і в очах інших народів, в очах культурного світу. І, зокрема, допоможе нам подолати комплекс неповноцінності, який у різні часи насаджували нам політично, економічно, духовно.

Отримавши свободу, звільнившись від пут унітаризму і одноманітності, всім нам потрібно ставати на шлях гуманістичних орієнтацій, загальнолюдських цінностей, відроджувати традиції нашого народу: духовні, наукові, культурні та національні.

Збереження духовності, плекання духовних джерел життя все більше усвідомлюється людьми. Очевидною стає правота біблейської заповіді: "Бережіть душу, а все інше додається". Правота не в смислі, що все інше "додається" само собою, а розумінні, що без духовності взагалі нічого не додається". Не лише матеріальних благ - ні, йдеться про те, що бездуховний народ має мало шансів вижити фізично. Чорнобиль - знак, кара і попередження.

Отже, починати треба перш за все із свідомості. Якнайшвидше треба звільнитися від низки пов'язаних і глибоко закоренілих стереотипів, таких як: непрестижності, провінціоналізму, вторинності, меншовартості, консервативності, сільськості тощо. Відродження культури сьогодні, безумовно, ускладнюється багатьма факторами. Перш за все, йде процес формування ринкових відносин, який перетворює культурні цінності в товари. Повертаються до життя творчі зразки раніше забороненої культури. Невідповідність між цінами і можливостями простого народу користуватися благами культури відкинула саму культуру на другий план духовного життя.

На жаль, інтелектуальні професії нині не ціняться. Проте, без розвитку науки, освіти, культури, суспільства немає майбутнього. У цьому плані потрібна допомога держави. Розвиваючи державу, слід створювати і висококласні приватні культурноосвітні навчальні заклади тощо.

Як відомо, кожна нація передає та відновлює свою культуру через освіту. Тому слід рішуче посилювати національно-культурний характер всієї системи освіти.

Якщо держава хоче мати високоосвічену і культурну націю, вона повинна лицем повернутися до матеріальних проблем, без чого неможливе справжнє відродження. Життя показує, що потрібно рішуче йти шляхом заохочення відкритості української культури, максимального розширення міжнаціональних і світових зв'язків, вести активну державну політику, спрямовану на захист, гарантування, пріоритетний розвиток культури.

Держава має вжити невідкладних заходів для розвитку особливо тих галузей української культури, які сьогодні драматично відстають від запитів часу: кіно, телебачення, різні форми відеокультури, грамзапис, естрада, дитячий театр, історичні та інші фільми для дітей, оперета тощо. Надбанням українського народу повинні стати всі наукові та мистецькі цінності, створені українцями в цілому світі.

Найближчим часом потрібно вивести із архаїчного стану бібліотеки, архіви, музеї. Модернізувати всі сфери української культури сучасними системами інформації, електронними комунікаційними системами, комп’ютерами, досконалою розмножувальною технікою.

Складною залишається проблема реабілітації національних культур. Вони мають відроджуватись на принципах свободи, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності всіх етнічних груп, що проживають на території України.

Ставши на мирний шлях незалежного розвитку, народ України може І повинен досягти вершин цивілізованого життя європейських народів. Про це мріяли і Гердер, який у свій час говорив, що Україна стане новою Елладою, Шевченко "В сім'ї вольній...", і проповідники національного відродження початку XX століття, які вірили, що Україна стане иайгуманнішою демократією Землі, вірять і сподіваються на це й прості люди XX століття.

Звичайно, відродження культури повинно пронизувати всі ланки суспільного життя, починаючи від кожної людини, сім'ї і до державного управління, тобто всієї спільноти людей, народу. Можна передбачити, що майбутній розвиток української національної культури визначатиметься, насамперед, поглибленням історичного та культурного самопізнання, За умов демократизації суспільного та духовного життя, утвердження свободи творчості буде забезпечена змагальність різних напрямів, тенденцій, шкіл.

Отже, можна сподіватися піднесення і розквіту української національної культури, Певна річ, важко передбачити її конкретні форми в майбутньому, напрями художніх пошуків та характер здобутків. Але вже сьогодні спостерігається розкріпачення творчої уяви, збагачення творчого арсеналу, розширення діапазону художньої умовності і водночас звертання до багатств фольклору не як до джерела запозичень, а як др школи художнього мислення. Все це разом узяте має підняти рівень нашої національної культури, а отже, збільшувати її "працездатність", готувати її новий історичний злет. Треба вірити в це всупереч незліченним труднощам, складностям і перешкодам.

Підсумовуючи сказане, згадаємо рядки із вірша Дмитра Павличка, написаного в листопаді 1991 року:

"... Вставай, народе, в єдину лаву,

Шикуй братерство всіх наших мов,

Вставай, твори свою державу,

Вставай, народе, твій час прийшов...

 

Лекція: Культура і глобальні проблеми сучасності

1.         Загострення доленосних проблем цивілізації.

2.    Причини виникнення загрози загибелі культури.

3.    Формування екологічної свідомості - шлях до запобігання катастрофи.

Література

Гаврилишин Б. Дороговказ у майбутнє. - К., 1990.

Глобальньїе проблеми й общечеловеческие ценности. - М., 1990.

Кузьменко Л.В.   На порозі надцивілізації.-Львів, 1991.

' Криза цивілізації, що настала в кінці XIX й на початку XX ст., знайшла своє завершення у двох страхітливих світових війнах, революційних потрясіннях, виникненні тоталітарних режимів світового масштабу. .

. Кінець XX ст. виявився чи не найбільш критичним періодом в історії людства: і вкрай загострилася вся сукупність життєво важливих проблем, від яких залежить дальша доля цивілізації на планеті. До них належать: відвернення загрози термоядерної війни і збереження миру на землі; врятування навколишнього середовища від екологічної катастрофи; врегулювання динаміки демографічних процесів; подолання тоталітаризму як на рівні інститутів влади, так і на рівні свідомості людей.   Причому, проблеми ці взаємопов'язані, і успішне їх вирішення залежить від колективних зусиль людства.

Війни, цей засіб насильницького, збройного вирішення тих чи інших суспільних проблем, з глибокої давнини привертали пильну увагу філософів. Погляд Геракліта (520-460 рр.. до н.е.) на війну як вселенське начало справив суттєвий вплив на розвиток багатьох філософських течій. Т. Гоббс (1588-1679) вважав війну "всіх проти всіх" вихідним природним етапом людства. Тільки в кінці XVIII ст. у свідомості багатьох мислителів сформувалося розуміння війни як явища, несумісного з моральними принципами. Велика заслуга у виробленні цього розуміння належить французькому абату Сен-П'єру (1658-1743), який висунув ідею створення конфедерації європейських держав, у рамках якої стало б можливим урегулювати конфлікти між державами та їх урядами.

Для Й.Г.Гердера мир є природним станом людського роду, війна ж -наслідок глибоких соціальних суперечностей суспільства.

Завдяки досягненням науково-технічного прогресу багато держав володіють термоядерною, бактеріологічною й хімічною зброєю, а також значно збільшеними потужностями звичайної зброї. Гонка озброєнь веде до прогресуючого забруднення навколишнього середовища та його збіднення.

Сьогодні вже ні в кого не викликає сумніву те, що ядерна війна неминуче призвела б до екологічної катастрофи - так званої "термоядерної иочі" і вимерзання всього живого на нашій планеті. Хоча свідоме розв'язання ядерної війни сьогодні малоймовірне, однак існує небезпека взаємного знищення в результаті трагічної помилки у роботі комп'ютерів, автоматики.

Вірус війни, породжений жорстоким протиборством між двома суспільними системами ("реальним соціалізмом" і капіталізмом), глибоко •коренився у свідомості всіх рівнів, і військова перевага сприймшіася як єдиний засіб відстоювання національних інтересів.

У міру посилення кризи соціалізму та загострення глобальних проблем почало брати гору нове політичне мислення, яке поступово стає визначальною рисою соціального і культурного прогресу. Його характеризують такі ознаки: усвідомлення органічної єдності світової цивілізації, незважаючи на економічні, політичні, ідеологічні та культурні відмінності окремих регіонів і народів; деідеологізація міжнародних відносин і внутрінаціональних сфер суспільного життя; надання пріоритету міжнародному праву над національним; розуміння свободи і демократії як вищої гуманістичної цінності; відмова від військової сили як способу вирішення будь-яких проблем на міжнародному і внутрінаціональному рівнях; визнання права на національне самовизначення як одного з основних пріоритетів міжнародної політики; міжнародний захист прав національних меншин у будь-якій точці земної кулі; визнання допустимості втручання у внутрішні справи будь-якої країни з приводу захисту прав людини; усвідомлення необхідності створення загальносвітових і загальноєвропейських структур колективної безпеки для контролю над процесом роззброєння, а також приборкання всякої агресії, врегулювання міжнародних конфліктів.

1 Не менш важливою глобальною проблемою є врятування людства від екологічної катастрофи. Якщо сучасні темпи зростання населення світу, індустріалізації, мілітаризації, забруднення навколишнього середовища і виснаження ресурсів будуть зберігатися, то в певний момент наступного сторіччя станеться екологічний апокаліпсис.

Отже, людина все більше вступає у суперечність з природою і, гублячи її, сама морально деградує. В цьому процесі можна виділити три аспекти: постійне зростання психічних депресій і стресів, які викликають негативні мутагенні наслідки; наявність вільного часу при розвинутій індустрії, розваг робить людину пасивним споживачем масового мистецтва, а невміння заповнити своє дозвілля творчою діяльністю спонукає її до пошуку різноманітних форм антигуманного і антисуспільного самовираження через наркотики і алкоголізм; спільне проживання великої маси людей в умовах однотипних, монотонних міських кварталів сприяє знеособленню людини, атрофії її почуттів.

Альтернативою екологічній катастрофі може стати лише екологізація свідомості людей, що передбачає вироблення у кожному твердих понять, уявлень і переконань про взаємодію людини з природою. Основною ознакою екологічної свідомості є розуміння того, що природа і суспільство еволюціонують спільно^ процес коеволюції). Це означає, що не тільки людина перетворює природу, пристосовується до неї, але й природа, перш за все біосфера, пристосовується до людини, до техносфери, що в цьому процесі не лише зникають, а й з'являються нові види рослин і тварин.1

Екологічна свідомість на основі нових загальнолюдських цінностей, які виконуватимуть роль регулятора у взаємодії людини і природи, стане суттєвою складовою частиною сучасного культурного прогресу. "Л

Екологічна свідомість сягнула високого рівня при міфологічному типі світосприйняття. У міфах, цих найбільш ранніх формах екологічного світогляду, природа і людина сприймаються як єдине ціле. Багато міфологічних систем фіксують родинні зв'язки людини з навколишнім середовищем, виражаючи це через різні мотиви та образи, в тому числі уявлення про походження всесвіту (космогонічні міфи), походження людини (антропологічні міфи). Так, походження зірок стародавні народи пов'язували з переміщенням людей на небо, (наприклад, сузір'я Близнюків, Діви); перекази про походження людини з глини також носять чіткий екологічний характер.

Якщо у міфах утверджується тотожність людини і природи, то в монотеїстичних релігіях спостерігається їх протиставлення. Іудаїзм проголосив ідею панування людини над землею з усім, що на ній є: як представник Бога на землі Людина в Ісламі також уповноважується бути господарем над природою, мати владу над нею; у християнстві людина, як найвище Боже творіння, має право робити з природою все, що хоче. Проте християнська ідея любові до ближнього набуває у теперішніх умовах дещо іншого звучання, оскільки людина, завдаючи шкоди природі, чинить зло і своєму ближньому. На противагу цим релігіям у буддизмі ідея гармонійної єдності людини і природи виступає центральною, чистота природного середовища проголошується одним із провідних принципів.

І Сьогодні важливо знайти культурологічні орієнтири у використанні досягнень біотехніки й інформатики. Провідним складником біотехніки є генна інженерія, яка, переписуючи ''спадкову інформацію, шляхом рекомбінації елементів молекул створює нові гени, що відкриває можливості для появи нових живих істот;, а тут криється небезпека виникнення організмів, небезпечних для людей. / Враховуючи те, що розвиток біотехніки має необоротний процес, необхідно шукати такі гуманні наукові підходи, які мінімізували б можливі шкідливі наслідки. Великий вплив на свідомість людей справляє інформаційна технологія, особливо у високорозвинутих країнах. Вчені далеко просунулись у дослідженнях, спрямованих на створення штучного інтелекту, автономних роботів третього покоління. Ці роботи зможуть самостійно рухатися, обминаючи перешкоди, виконувати запрограмовані дії, володіти багатоколірним зором, сприймати людську мову і за допомогою синтезаторів спілкуватися з людиною на зрозумілій їй мові. Створення роботів третього покоління дасть змогу скоротити витрати природних ресурсів, підняти інтелектуальний рівень людства. Однак тут з особливою гостротою постає проблема гармонізації взаємодії природи, людини й інформаційних систем на принципово новій культурно-духовніи парадигмі.

До числа важливих проблем належить проблема швидкого збільшення кількості і зміни структури населення. Складність демографічної проблеми помітив ще англійський економіст Т.Мальтус (1766-1834), прийшовши до висновку, що при зростанні населення в геометричній прогресії, засоби для проживання збільшуються в арифметичній. Ці фактори, на думку вченого, обумовлені природними механізмами: перша тенденція визначається загальним законом розмноження живих організмів, друга- зменшенням родючості грунтів. На сучасному етапі швидкий приріст населення спостерігається у країнах Азії, Африки і Латинської Америки.

Ця проблема не зможе бути вирішена без повноцінного діалогу культур Сходу і Заходу.

Причини названих глобальних проблем криються, по-перше, у зростаючій диспропорції між науково-технічним і культурно-духовним розвитком людства як єдиного цілого; по-друге, у невідповідності політичних систем вимогам соціального прогресу.

В першому випадку йдеться про те, що людство внаслідок значного відставання духовно-морального розвитку від науково-технічного' виявилося не готовим розумно використовувати досягнення останнього і завдало великих збитків середовищу і культурі. В другому випадку маємо на увазі, що виникнення на початку нинішнього століття тоталітарних режимів штовхнуло світ до шаленої гонки озброєнь, прискореного розвитку важкої індустрії з невиправдано великими енергетичними затратами, призвело до тотального відчуження людини від духовно-культурних цінностей.

Найбільш небезпечної стадії тоталітаризм досяг у фашистській і комуністичній суспільних системах; у першій системі він мав своєю ідеологічною основою національну винятковість, у другому - класову.

Небезпеку для розвитку світової цивілізації складають також існуючі в деяких країнах Азії й Африки тоталітарні теократичні режими, що базуються на принципах ісламського фундаменталізму і мають виразну тенденцію до поширення.

Подолання тоталітаризму у світовому масштабі у будь-якій формі вияву (комуністичній, фашистській, теократичній) є необхідною умовою відвернення ядерної й екологічної катастрофи. Тому уряди та громадськість розвинутих країн Заходу намагаються надати технологічну, фінансову, консультативну та іншу допомогу тим народам, які вже скинули ярмо тоталітаризму і стають на шлях побудови демократичного суспільства.