Самостоятельная работа 1.

Задание:

1. Прочитайте сообщение на тему: О роли Крыма в истории.

2. Обратите внимание на следующие вопросы:

- Крым, Кавказ и Черное море всегда находились в одной геополитической связке.

- Роль Крыма в великой Отечественной войне.

- Что изучает геополитика.

- Принципиальные отличия в отношениях общества и человека на

Востоке и на Западе.

Самостоятельная работа 2

Задание: Прочитайте предложенный материал ( Учитесь властвовать собой: Победа над стрессом; Урегулирование конфликтов) и ответьте на вопросы:

1. Как сохранить спокойствие в любых условиях?

2. Как вести себя в стрессовой ситуации?

3. Чем полезны конфликты?

4. Как улаживать конфликты с сотрудниками?

5. Как улаживать конфликты с руководством?

6. Как урегулировать конфликт, если Вы руководитель ?

Самостоятельная работа 3.

Сельскохозяйственное освоение Крыма.

Задание:

Охарактеризуйте современную специализацию с\х Крыма: Степной Крым, Предгорье, ЮБК.

Найдите сходства и различия в специализации. Определите причины, влияющие на

специализацию

Самостоятельная работа 4.

Творческое задание.

1. Разработайте предложения по экологизации сельского хозяйства.

2.Разработайте методы , которые будут стимулировать природоохранную деятельность в с\х.

Самостоятельная работа 5.

Задание: Изучить основные международные нормы и законодательство Украины о свободе совести и вероисповедания.

ОСНОВНЫЕ МЕЖДУНАРОДНЫЕ НОРМЫ И ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВО УКРАИНЫ

О СВОБОДЕ СОВЕСТИ И ВЕРОИСПОВЕДАНИЯ.

1. Всеобщая декларация прав человека.

2. международный пакт об экономических, социальных и культурных правах.

3. Международный пакт о гражданских и политических правах.

4. декларация о правах лиц, принадлежащих к национальным или этническим, религиозным и языковым меньшинствам.

5. Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод.

6. Конвенция содружества независимых государств о правах и основных свободах человека.

7. Конституция Украины.

8. Закон Украины о свободе совести и религиозных организаций.

Самостоятельная работа 6

Национальный фольклор как индикатор групповой установки на общий стиль поведения. Язык фольклора. Пословица как языковой и фольклорный феномен.

Задание. Приведите примеры пословиц и поговорок и укажите наиболее типичные источники их происхождения.

Самостоятельная работа 7.

Украинские легенды.

Задание. Прочитайте украинские легенды и перескажите наиболее запомнившуюся.

Самостоятельная работа 1.

Вопрос: О роли Крыма в истории.

Следует отметить, что Крым, Кавказ и Черное море всегда находились в одной геополитической связке. Крымские и кавказские войны велись по единому замыслу, в рамках общей стратегии уничтожения России. И цель западных держав и в прошлом, и в настоящем заключалась в том, чтобы воспрепятствовать укреплению позиций России на Черном море и в Средиземноморье. Для России же отстаивание своих позиций в Черном море, поистине, было вопросом жизни и смерти. Героическая оборона Севастополя в Крымской войне 1853—1856 года сорвала планы европейских держав отнять у России Крым и все принадлежавшие ей берега Черного моря.

Подчеркивая роль Крыма уже в великой Отечественной войне 1941 — 1945 годов, выдающийся советский полководец Маршал Советского Союза А. М. Василевский писал:

«Огромное военно-политическое и стратегическое значение Крыма объясняет ожесточенный характер борьбы за него на протяжении почти всей Великой Отечественной войны. Враг цеплялся за Крым до последней возможности. Владея им, гитлеровцы могли держать под постоянной угрозой все Черноморское побережье и оказывать давление на политику Румынии Болгарии и Турции. Крым также служил фашистам плацдармом для вторжения на территорию Советского Кавказа и стабилизации южного крыла всего фронта. Как известно, в ноябре 1941 г. мы вынуждены были оставить большую часть Крыма. Но сражение за Главную военно-морскую базу Черноморского флота-Севастополь продолжалось. Верный боевым традициям, Севастополь, с именем которого тесно связаны многие славные страницы исторического прошлого Родины, отрезанный врагом от суши и в значительной степени блокированный с моря, в течение восьми месяцев героически боролся с многократно превосходящими силами противника. И только в июле 1942 г. по приказу Верховного Главнокомандующего войска Приморской армии и корабли Черноморского флота оставили Севастополь.

С потерей Севастополя и всего Крыма резко ухудшилась стратегическая обстановка для наших войск на юге советско-германского фронта и в бассейне Черного моря. Враг угрожал теперь захватом Кавказа, мог развивать наступательные действия с ближайшей целью выйти на нижнее течение реки Волги. Все это не могло не сказаться на настроениях правящих кругов Турции, королевской Румынии и царской Болгарии.

Если взглянуть на карты боевых действий 1855, 1920, 1942, 1944 гг., легко заметить, что во всех четырех случаях оборона Севастополя строилась примерно одинаково. Это объясняется важнейшей ролью, которую играл тут природный фактор: расположение гор, наличие моря, характер местности.

Прошел год. Обстановка изменилась. Началось освобождение территории Советского Союза от фашистских захватчиков. Крымская наступательная операция Советских войск закончилась 12 мая 1944 г. сокрушительным разгромом 200-тысячной 17-й немецкой армии.

Пять раз салютовала Москва воинам армии и флота, освобождавшим Крым от немецко-фашистских захватчиков. Многим соединениям и частям были присвоены почетные наименования Перекопских, Сивашских, Керченских, Феодосийских, Симферопольских и Севастопольских» (Василевский А.М. Дело всей жизни. М. Политиздат, 1973)

3) К вопросу о теории геополитики.

Геополитика изучает политические явления в их пространственном взаимоотношении, в их влиянии на Землю, на культурные факторы. Это географически интерпретированная политика, промежуточная наука, не имеющая независимого поля исследования. Больше тяготея к политике, она концентрирует внимание на политических явлениях и стремится дать географическую интерпретацию и анализ географических аспектов этих явлений.

Политолог Э.А. Поздняков утверждает, что геополитика главное внимание направляет на раскрытие и изучение возможностей активного использования политикой факторов физической среды и воздействия на нее в интересах военно-политической, экономической и экологической безопасности государства. Практическая геополитика изучает все, что связано с территориальными проблемами государства, его границами, с рациональным использованием и распределение ем ресурсов, включая и людские.

Итак, можно сформулировать краткое определение: геополитика — наука, система знаний о контроле над пространством.

Геополитика рассматривает пространство с точки зрения политики (государства). Она более динамична по сравнению с политической географией. В рамках этой науки выделяются два направления: геополитика предписывающая, или доктринально-нормативная, и геополитика оценочно-концептуальная. К первому течению можно причислить немецкую школу Хаусхофера, ко второму — англо-американскую школу (Макиндер, Спайкмен, Коэн), хотя четкие разграничительные линии между этими школами провести очень трудно.

Геополитика все больше обогащается и наполняется конкретным содержанием, все активнее способствует изменениям в современном мире. Конечно, это становится возможным потому, что она опирается на научную базу многих дисциплин. Геополитика, как большинство дисциплин, появившихся на стыке веков, возникла на базе трех научных подходов: цивилизационного, военно-стратегического и теорий географического детерминизма. Она стала не только реальным инструментом изменения мира, но все больше служит ключом к прогнозированию политики ведущих стран и континентов. (Нартов Н.А. Геополитика. М.ЮНИТИ,2000)

4) Термины Восток и Запад — не географические, а культурологические и философские. Восток можно определить как доиндустриальное или традиционное общество. Запад же — это новационное общество, техническая цивилизация. В отношениях общества и человека на Западе и на Востоке можно выделить целый ряд принципиальных отличий.

1. Если для Востока характерны замедленные темпы исторического развития, доминирование традиций, то на Западе преобладало новаторство и существовали высокие темпы исторического развития.

2. Восток — это традиционное общество с закрытой и немобильной социальной структурой. Человек не может изменить своего социального положения, он принадлежит к той социальной группе, в которую был включен самим фактом рождения. Для Востока характерна деспотия как форма правления. Западное общество — это общество нетрадиционного типа: открытое и мобильное. Человек имеет возможности для изменения своего статуса, через образование, карьеру, бизнес. Именно на Западе возникают такие формы правления, как демократия и республика.

3. На Востоке преобладает образное мышление, а картину мира формируют религиозно-мифологические системы. На Западе развивается рациональное мышление, высшим выражением которого становится наука, претендующая на то, чтобы формировать собственную картину мира.

4.На Востоке общественное и природное воспринималось как единое. Человек весьма гармонично сосуществовал как с окружающей природой, так и со своей собственной телесной природой. На Западе природа рассматривалась как объект воздействия общества, результатом чего и стали экологические проблемы XX в.

Запад и Восток как цивилизационные типы являются теоретической абстракцией, во многом помогающей понять различие путей развития общества. Безусловно, что в начале XXI в. Восток претерпевает огромные изменения, которые осмысляются в рамках теорий модернизации и глобализации.

VIII. Список литературы.

1. Ильин В.В. Философия: Учебник для вузов. – М. 1999. – 386 с

2. Николко В.Н. Краткий курс философии. – Симферополь, 2001. – 177 с.

3. Кара-Мурза С.Г. Манипуляция сознанием. – М., 2000. – 688 с.

4. Корсак К. Глобалізація? Не тільки – є десятки інших процесів // Директор школи. Україна. - 2003. - №11. – С. 64-72.

5. Уткин А.И. XXI век в прогнозах и предвидениях// История. – 2000. - №17. – май – С. 1-9.

6. Присняков В. Третья мировая война уже идет между цивилизациями // Зеркало недели. – 2004. – 23 окт. – с 14.

7. Панарин А.С.Глобальное политическое прогнозирование. Учебник для студентов вузов. – М.:Алгоритм,2002.-352с.

8. Травушкин Г.Г. К вопросу о роли образования в эпоху цивилизационных войн // Инновации в образовании. – 2005. - № 2.-С.54-65

9. Нартов Н.А. Геополитика: учебник для вузов. – М, 2000.-359 с.
10. Топчієв О.Г. Основи суспільної географії. -Одеса, 2001.- 560 с.
11. Дугин А. Основи геополитики. – М, 1997. – 600 с.

Самостоятельная работа 2.

Задание: Прочитайте предложенный материал. ( Учитесь властвовать собой: Победа над стрессом; Урегулирование конфликтов) и ответьте на вопросы:

7. Как сохранить спокойствие в любых условиях?

8. Как вести себя в стрессовой ситуации?

9. Чем полезны конфликты?

10. Как улаживать конфликты с сотрудниками?

11. Как улаживать конфликты с руководством?

12. Как урегулировать конфликт, если Вы руководитель

Самостоятельная работа 3.

Сельскохозяйственное освоение Крыма.

Задание:

Охарактеризуйте современную специализацию с\х Крыма: Степной Крым, Предгорье, ЮБК.

Найдите сходства и различия в специализации. Определите причины, влияющие на

специализацию.

Термины: способы хозяйственной деятельности, террасное земледелие, селекция, трудоемкость, механизация.

с\х – одна из главнейших отраслей материального пр-ва человечества, к-я обеспечивает его продуктами питания растительного и животного происхождения. А многие отрасли пр-сти – сырьем.

Это интересно.

Когда в период неолитической революции земледельцы начали выращивать первые одомашненные раст. культуры ( 7-8 тыс. до н. э.) население Земли было 4 млн. чел. Сегодня такое кол-во людей рождается за 10 дней. И если подобные темпы увеличения населения сохранятся и в будущем, то с\х работникам мира, чтобы накормить население Земли, за первые два десятилетия 21 века нужно будет произвести столько продуктов питания, сколько их было произведено за предыдущие 10000 лет. Из этого следует, что единственным способом удовлетворения растущих потребностей в продуктах питания является интенсификация с\х.

. В течение длительного периода, со времен заселения Крыма неоднократно изменялись способы хоз. деятельности человека, менялся и характер антропогенных воздействий на окружающую среду. Начальный период освоения сопровождался малоощутимыми изменениями в природе, т.к. первобытные люди занимались собирательством «даров» природы, рыболовством, охотой. С появлением греч. колоний изменилась культура ведения хоз. Имея богатый опыт и профессиональные навыки, греки на сухом каменистом плато Гераклейского п-ва возделывали виноградники и сады, а на Керченском полуострове - пшеницу, просо, чечевицу, разводили мелкий рогатый скот и птицу. Земледелие было террасным, для этого использовали подпорки, плантажные и межевые стенки, впервые стали обрабатывать почву с помощью плуга. В Грецию эллины продавали зерно, продукты скотоводства, рыбу, соль, мед, воск.

В дальнейшем на протяжении длительного истор. периода осн. черты хозяйства сохранялись: в степном Крыму господствовало скотоводство (коневодство и овцеводство), в Предгорье, горах и на ЮБК – садоводство, виноградарство, зерноводство.

С 14 по 19 век этнический состав Крыма стал довольно пестрым. Каждый из народов, проживающих на полуострове, внес свою лепту в развитие с\х. Основой с\х стало земледелие и скотоводство. Так, армяне занимались шелководством, садоводство, крымские татары- огородничеством(татарское просо, волошский горох, баклажаны, арбузы, дыни), греки – льноводством, виноградарством, караимы – табаководством, русские впервые стали разводить картофель и капусту, болгары – казанлыкскую розу. В животноводстве повсеместно преобладало разведение крупного рогатого скота, лошадей, овец и верблюдов.

В конце 18 в., после присоединения Крыма к России, оживляется экономика. На землях раздаваемых русским поселенцам и немецким колонистам, строятся дворцы, усадьбы, фермы, дороги.

С 19 в. начался процесс специализации с\х. Большой спрос на шерсть на внутреннем и мировом рынке обусловил развитие в степи крупных овцеводческих хозяйств промышленного типа. В первой половине 19 в. стада тонкорунных овец насчитывали несколько десятков тысяч. С древнейших времен выращивали виноград. После присоединения Крыма к России большой вклад в виноградарство внес Г. Потемкин. Он активно приглашает в Крым различных специалистов в этой области, выписывает лучшие сорта виноградных лоз и всячески поощряет помещиков и предпринимателей, занимающихся развитием виноградарства. В 1804 г. в Судаке появляется казенное училище виноделия и виноградарства, а в 1812г.- магарачское училище виноделия. Об успехах развития виноделия свидетельствуют такие данные:

в 20-е г. 19в. произрастало 5800000 кустов винограда,

а в 40-е г. 19 в. -35000000 кустов. Льготные условия (бесплатное пользование и личное потомственное владение) предоставляли тем, кто занимался садоводством и виноградарством. Так губернатор Воронцов раздал 200 десятин земли на ЮБК тем, кто обязался заниматься садоводством на этих землях. В пригородных районах развивали огородничество товарного типа. Так в районе Евпатории, выращивали лук, который продавали не только в Крыму , но и вывозили в Одессу и Константинополь. Все эти особенности привели к тому , что с\х Крыма стало на капиталистический путь развития, значительно опережая центральные губернии России. В 19 в. были заложены основы территориальной специализации хозяйства. Скотоводство и зерноводство развивалось на равнинной части пол-ва. Вокруг городов выращивали овощи, в предгорной части - садоводство, на ЮБК – стали культивировать субтропические культуры. ЮБК стал основным производителем винограда, табака, и пряностей.

В 20 в. в с\х произошли такие изменения:

- в 30-е годы получили развитие коллективные хоз., расширились пахотные площади, уменьшились площади пастбищ;

- в 50-60-е годы увеличились площади под виноградниками и садами;

- в 60-е годы после строительства Северо-Крымского канала увеличились площади орошаемых земель.

Многоотраслевое с\х Крыма сегодня.

С\х – важнейшая составная часть хоз. комплекса Крыма, его удельный вес в нац. доходе – 35%. По стоимости производимой продукции и эффективности производства выделяется растениеводство. В растениеводстве ведущие позиции занимает зерноводство. Отличительной особенностью растениеводства является использование орошения при выращивании различных культур. С орошаемых земель, а это 1\5 всех с\х площадей получают 1\2 всей с\х продукции п-ва. В Крыму зерно стало главной с\х культурой в середине 19 в, вытеснив овцеводство, когда на полуострове были проложены ж\д, а зерно превратилось в один из главных экспортных товаров России. Главная зерновая культура- это пшеница твердых сортов, кроме нее выращивают ячмень, кукурузу, просо, рис. Из бобовых культур – горох, люпин, сою.

Технические культуры представлены в основном подсолнечником и рапсом. Среди специфических направлений развития с\х производства в Крыму получило широкое развитие овощеводство. На полях и в закрытом грунте выращивается 38 культур (помидоры, огурцы, баклажаны, перец и др.), большая часть на орошаемых землях.

Сады возделывают в предгорье и на ЮБК. Эта отрасль имеет давнюю культуру и является наиболее приемлемой и экологически безопасной отраслью с\х.

Виноградарство - старейшая отрасль с\х. В Крыму выращивают в основном технические сорта винограда, которые используют для производства высококачественных вин, коньяков, соков.

Однако в результате антиалкогольной кампании в 80-е годы площадь виноградников резко сократилась.

В 1969 г. На полуострове виноградники занимали 112 тыс. га,

а в 2000 г. – 42,4 тыс. га.

Сейчас для того, чтобы сохранить эту важную отрасль, надо ежегодно закладывать 4 тыс. га новых виноградников.

Наибольшую ценность для с\х Крыма представляют эфиромасличные культуры – роза, шалфей, лаванда. Но в последнее время площади под ними сокращаются.

Животноводство по стоимости производимой продукции почти не уступало растениеводству. Однако на сегодняшний день из-за слабой кормовой базы, недостаточной механизации, высокой трудоемкости животноводство убыточно. Одним из путей повышения рентабельности животноводства является укрепление кормовой базы и масштабное развертывание селекционной работы. С 2003 г. увеличился удельный вес бройлерного птицеводства. В последнее время все большое значение приобретает рыболовство. В степной зоне – разведение карпов и толстолобиков, а в горной – форели.

В перспективе для развития с\х потребуется совершенствование структуры с\х производства . Для Крыма приоритетным было бы развитие плодоовощного сектора, направленного на обеспечение туристической отрасли ( к тому же это прибыльней выращивания зерновых культур), эфиромасличных культур, лекарственных трав.

Творческое задание.

Охарактеризуйте современную специализацию с\х Крыма: Степной Крым, Предгорье, ЮБК. Найдите сходства и различия в специализации. Определите причины, влияющие на специализацию.

Самостоятельная работа 4.

Экология

Термины: агроландшафты, агроценозы, земельные ресурсы, эрозия, слитизация, ирригация.

Современное состояние с\х Крыма – это результат тысячелетнего природопользования и не всегда продуманных хоз. решений. С\х является мощным преобразователем окружающей среды: изменяет состояние почв, водный режим, растительность, формирует агроландшафты – особые с\х ландшафты, где естественная растительность заменена агроценозами. Например, в равнинном Крыму практически не осталось естественной растительности: 50% территории занято с\х полями, 20 -30 % используются под пастбища, 10-12% занято под сады и виноградники, 4 – 5% - населенные пункты и транспортные пути.

Особенностью с\х является его площадное распространение, что и определило специфику воздействия на природу. По сведениям Республиканского комитета по земельным ресурсам АРК насчитывалось 2608,1 тыс.га земель, из них 1801,6 тыс. га занимают с\х земли, таким образом, более 2\3 территории Крыма используется в с\х целях. На одного крымского жителя приходится 1,24 га земли, в том числе с\х угодий – 0,86 га.

Для сравнения в Нидерландах -0,13 га, в Германии – 0,2 га, в Великобритании – 0,3 га. Однако, у нас нет такого уровня производства и потребления основных продуктов питания как в этих европейских странах. Такой парадоксальный факт объясняется отсутствием выполнения мероприятий по охране и воссозданию земельных ресурсов.

С 1961 г. происходит уменьшение гумуса в почвах Крыма.

За годы с\х освоения содержание гумуса в почвах уменьшилось на 0,5%.

Основными причинами уменьшения мощности гумусового горизонта, снижения содержания перегноя в плодородном слое считаются водная и ветровая эрозии, связанные с распаханностью крутых склонов, слабой защищенностью полей лесополосами, а также орошение.

Лесополосы, посаженные в 50-е г., за последние 15 лет подверглись значительному уничтожению из-за подтопления орошаемых земель и вырубки.

Наиболее интенсивно ветровая эрозия протекает на севере и западе Крыма. Известны случаи, когда пыльные бури уносили до 20-30 см плодородного гумусового слоя распаханных черноземов. В степных районах в среднем за год может сдуваться 22,7 т. почвы с гектара, что со всей площади пашни составляет 2 млн.га.

Водной эрозии наиболее подвержены Бахчисарайский, Белогорский, Ленинский, Симферопольский Черноморский районы и ЮБК. В связи с происходящими эрозионными процессами площадь оврагов составляет 13,7 тыс. га, а площадь деградируемых и малопродуктивных земель – 200 тыс. га.

По условиям влагообеспеченности Крым находится в рискованной зоне земледелия. В связи этим климатическим фактором в 60-е г. 20 в. был проложен Северо-Крымский канал. Искусственное орошение полей (ирригация),хотя и повысило урожайность с\х культур, но на больших площадях проводится не должном уровне: примерно половина воды теряется, загрязняя поверхностные и подземные воды, из-за неумеренного полива на некоторых территориях развиваются негативные процессы: вторичное засоление, подтопление, слитизация, дегумификация почвы.

Существенной проблемой остается загрязненность почвы ядохимикатами и избыточным внесением удобрений. При невысокой культуре земледелия часть их попадает в подземные воды, загрязняет с\х продукцию, убивает живые организмы, нарушая равновесие в природной среде. Их в большом количестве применяли в 70-80-е г. Сейчас объемы снизились(из-за отсутствия средств). Однако одновременно снизился контроль за состоянием земель, что создает опасность использования запрещенных к применению ядохимикатов ( некоторые западные фирмы нелегально продают по невысокой цене ядохимикаты, которые запрещены в странах Европы).

Широкое использование механических приемов обработки почвы: глубокая и многократная вспашка, культивирование, использование тяжелых с\х машин и тракторов приводит к разрушению естественной структуры почвы, ухудшает ее качество.

На сегодняшний день на полях выращивается ограниченный набор культур. А это усиливает ( особенно при небольшой площади сохранившихся естественных участков) неблагоприятные эффекты: значительно чаще наблюдается массовое размножение вредителей. Именно при господстве монокультур у большинства вредителей нет врагов из-за отсутствия конкуренции.

Развитие неблагоприятных процессов приводит к общей деградации почвы, изменению структуры почвенного покрова и безвозвратной потере их для с\х. Совершенно очевидно, что почва нуждается в рациональном использовании и охране. На государственном уровне это юридически закреплено в экологическом законодательстве и Земельном кодексе Украины.

Творческое задание.

2. Разработайте предложения по экологизации сельского хозяйства.

2.Разработайте методы , которые будут стимулировать природоохранную деятельность в с\х.

Самостоятельная работа 5.

ОСНОВНЫЕ МЕЖДУНАРОДНЫЕ НОРМЫ И ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВО УКРАИНЫ

О СВОБОДЕ СОВЕСТИ И ВЕРОИСПОВЕДАНИЯ.

ВСЕОБЩАЯ ДЕКЛАРАЦИЯ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА

Принята и провозглашена резолюцией 217 А (III) Генеральной Ассамблеей ОООН 10 декабря 1948 г.

Статья 18.

Каждый человек имеет право на свободу мысли, совести и религии; это включает свободу менять свою религию или убеждения и свободу исповедовать свою религию или убеждения как единолично, так и сообща с другими, публичным или частным порядком в учении, богослужении и выполнении религиозных и ритуальных порядков.

Статья 19.

Каждый человек имеет право на свободу убеждений и на свободное выражение их; это право включает свободу беспрепятственно придерживаться своих убеждений и свободу искать, получать и распространять информацию и идеи любыми средствами и независимо от государственных границ.

Статья 26.

2. Образование должно быть направлено к полному развитию человеческой личности и к увеличению уважения к правам человека и основным свободам. Образование должно содействовать взаимопониманию, терпимости и дружбе между всеми народами, расовыми и религиозными гркппами и должно содействовать деятельности Организации Объединенных Наций по поддержанию мира.

3. Родители имеют право приоритета в выборе вида образования для своих малолетних детей.

Статья 29

2. При осуществлении прав и свобод каждый человек должен подвергаться только таким ограничениям, какие установлены законом исключительно с целью обеспечения должного признанияи уважения прав и свобод жругих и ужовлетворения справежливых требований морали, общественного порядка и общего благосостояния в демократическом обществе.

МЕЖДУНАРОДНЫЙ ПАКТ ОБ ЭКОНОМИЧЕСКИХ, СОЦИАЛЬНЫХ И

КУЛЬТУРНЫХ ПРАВАХ

от 16 декабря 1966 года

Принят и открыт для подписания, ратификации и присоединения резолюцией 2200 А (XXI)

Генеральной Ассамблеей ООН 16 декабря 1966 г.

Статья 13.

3. Участвующие в настоящем пакте государства обязуются уважать свободу родителей и в соответствующих случаях законных опекунов выбирать для своих детей не только учрежденные государственными властями школы, но и другие школы, отвечающие тому минимуму требований для образования, который может быть установлен или утвержден государством, и обеспечивать религиозное и нравственное воспитание своих детей в соответствии со своими собственными убеждениями.

МЕЖДУНАРОДНЫЙ ПАКТ О ГРАЖДАНСКИХ И ПОЛИТИЧЕСКИХ ПРАВАХ

от 16 декабря 1966 года.

Открыт для подписания, ратификации и присоединения 19 декабря 1966 г. резолюцией 2200 А (XXI

Генеральной Ассамблеи ООН.

Статья 18

1. Каждый человек имеет право на свободу мысли, совести и религии. Это право включает свободу иметь или принимать религию или убеждения по своему выбору и свободу исповедовать свою религию и убеждения как единолично, так и сообща с другими, публичным или частным порядком, в отправлении культа, выполнении религиозных и ритуальных обрядов и учений.

2. Никто не должен подвергаться принуждению, умаляющему его свободу иметь или принимать религию или убеждения по своему выбору.

3. Свобода исповедовать религию или убеждения подлежит лишь ограничениям, установленным законом и необходимым для охраны общественной безопасности, порядка, здоровья и морали, равно как и основных прав и свобод других лиц.

4. Участвующие в настоящем Пакте государства обязуются уважать свободу родителей и в соответствующих случаях законных опекунов обеспечивать религиозное и нравственное воспитание своих детей в соответствии со своими собственными убеждениями.

Статья 19

1. Каждый человек имеет право беспрепятственно придерживаться своих мнений.

2. Каждый человек имеет право на свободное выражение своего мнения; это раво включает свободу искать, получать и распространять всякого рода информацию и идеи, независимо от государственных границ, устно, письменно или посредством печати или художественных форм выражения, или иными способами по своему выбору.

3. Пользование предусмотренными в пункте 2 настоящей статьи правами налагает особые обязанности и особую ответственность. Оно может быть, следовательно, сопряжено с некоторыми ограничениями, которые, однако, должны быть установлены законом и являться необходимыми:

а) для уважения прав и репутации других лиц,

б) для охраны государственной безопасности, общественного порядка, здоровья или нравственности населения.

Статья 20

2. Всякое выступление в пользу национальной, расовой или религиозной ненависти, представляющее собой подстрекательство к дискриминации, вражде или насилию, должно быть запрещено законом.

Статья 26

Все люди равны перед законом и имеют право без всякой дискриминации на равную защиту закона. В этом отношении всякого рода дискриминация должна быть запрещена законом, и закон должен гарантировать всем лицам равную и эффективную защиту против дискриминации по какому бы то ни было признаку, как-то: расы, цвета кожи, пола, языка, религии, политических или иных убеждений, национального или социального происхождения, имущественного положения, рождения или иного обстоятельства.

Статья 27

В тех странах, где существуют этнические, религиозные и языковые меньшинства, лицам, принадлежащим к таким меньшинствам, не может быть отказано в праве совместно с другими членами той же группы пользоваться своей культурой, исповедовать свою религию и исполнять ее обряды, а также пользоваться родным языком.

ДЕКЛАРАЦИЯ О ПРАВАХ ЛИЦ, ПРИНАДЛЕЖАЩИХ К НАЦИОНАЛЬНЫМ ИЛИ

ЭТНИЧЕСКИМ, РЕЛИГИОЗНЫМ И ЯЗЫКОВЫМ МЕНЬШИНСТВАМ

Принята резолюцией 17/135 Генеральной Ассамблеи 18 декабря 1992 г.

Генеральная Ассамблея, вновь подтверждая, что одной из основных целей Организации Объединенных Наций, как провозглашено в Уставе, является поощрение и развитие уважения к правам человека и основным свободам для всех, без различия расы, пола, языка или религии, вновь подтверждает веру в основные права человека, достоинство и ценность человеческой личности, равноправие мужчин и женщин и равенство больших или малых наций, стремясь способствовать реализации принципов, содержащихся в Уставе, Всеобщей декларации прав человека, Конвенции о предупреждении геноцида и наказании за него, Международной конвенции о ликвидации всех форм расовой дискриминации, Международном пакте об экономических, социальных и культурных правах, Декларации о ликвидации всех форм нетерпимости и дискриминации на основе религии или убеждений и Конвенции о правах ребенка, а также в других соответствующих международных документах, которые были приняты на всемирном или региональном уровне, и международных документах, заключенных между отдельными государствами-членами Организации Объединенных Наций, руководствуясь положениями статьи 27 Международного пакта о гражданских и политических правах, касающимся прав лиц, принадлежащих к национальным или этническим, религиозным и языковым меньшинствам, способствуют политической и социальной стабильности государств, в которых они проживают, подчеркивая, что постоянное поощрение и осуществление прав лиц, принадлежащих к национальным или этническим, религиозным или языковым меньшинствам, в качестве неотъемлемой части развития общества в целом и в демократических рамках на основе верховенства закона способствовало бы укреплению дружбы и сотрудничества между народами и государствами, считая, что Организация Объединенных Наций, в частности Комиссией по правам человека, Подкомиссией по предупреждению дискриминации и защите меньшинств и органами, созданными во исполнение Международных пактов о правах человека и других соответствующих международных документов в области прав человека, по поощрению и защите прав лиц, принадлежащих к национальным или этническим, религиозным и языковым меньшинствам, учитывая значительную работу, проделанную межправительственными и неправительственными организациями по защите меньшинств, а также по поощрению и защите прав лиц, принадлежащих к национальным или этническим, религиозным и языковым меньшинствам, признавая необходимость обеспечения еще более эффективного претворения в жизнь международных документов по правам человека применительно к правам лиц, принадлежащим к национальным или этническим, религиозным и языковым меньшинствам, провозглашает настоящую Декларацию о правах лиц, принадлежащих к национальным или этническим, религиозным и языковым меньшинствам:

Статья 1

1. Государства охраняют на их соответствующих территориях существование и самобытность национальных или этничных, культурных, религиозных и языковых меньшинств и поощряют создание условий для развития этой самобытности.

2. Государства принимают надлежащие законодательные и другие меры для достижения этих целей.

Статья 2

1. Лица, принадлежащие к национальным или этническим, религиозным и языковым меньшинствам (в дальнейшем именуемые лицами, принадлежащими к меньшинствам), имеют право пользоваться достоянием своей культуры, исповедовать свою религию и отправлять религиозные обряды, а также использовать свой язык в частной жизни и публично, свободно и без вмешательства или дискриминации в какой бы то ни было форме.

2. Лица, принадлежащие к меньшинствам, имеют право активно участвовать в принятии на национальном и, где то необходимо, региональном уровне решений, касающихся того меньшинства, к которому они принадлежат, или тех регионов, в которых они проживают, в порядке, не противоречащем национальному законодательству.

3. Лица, принадлежащие к меньшинствам, имеют право создавать свои собственные ассоциации и обеспечивать их функционирование.

4. Лица, принадлежащие к меньшинствам, имеют право устанавливать и поддерживать без какой-либо дискриминации свободные и мирные контакты с другими членами своей группы и с лицами, принадлежащими к другим меньшинствам, а также контакты через границы с гражданами других государств, с которыми они связаны национальными, этническими, религиозными или языковыми узами.

Статья 3

1. Лица, принадлежащие к меньшинствам, могут осуществлять свои права, в том числе права, изложенные в настоящей Декларации, как индивидуально, так и совместно с другими членами своей группы, без какой бы то ни было дискриминации.

2. Использование или не использование прав, изложенных в настоящей Декларации, не приводит к каким бы то ни было отрицательным последствиям для положения любого лица, принадлежащего к меньшинству.

Статья 4

1. Государства принимают при необходимости меры для обеспечения того, чтобы лица, принадлежащие к меньшинствам, могли в полной мере и эффективно осуществлять все свои права человека и основные свободы без какой бы то ни было дискриминации и на основе полного равенства перед законом.

2. Государства принимают меры для создания благоприятных условий, позволяющих лицам, принадлежащих к меньшинствам, выражать свои особенности и развивать свою культуру, язык, религию, традиции и обычаи, за исключением тех случаев, когда конкретная деятельность осуществляется в нарушение национального законодательства и противоречит международным нормам.

3. Государства принимают соответствующие меры к тому, чтобы там, где это осуществимо, лица, принадлежащие к меньшинствам, имели надлежащие возможности для изучения своего родного языка или обучения на своем родном языке.

4. Государства при необходимости принимают меры в области образования с целью стимулирования изучения истории, традиций, языка и культуры меньшинств, проживающих на их территории. Лица, принадлежащие к меньшинствам, должны иметь надлежащие возможности для получения знаний, необходимых для жизни в обществе в целом.

5. Государство рассматривает вопрос о принятии надлежащим мер к тому, чтобы лица, принадлежащие к меньшинствам, могли в полной мере участвовать в обеспечении экономического прогресса и развития своей страны.

Статья 5

1. Национальная политика и программы планируются и осуществляются при должном учете законных интересов лиц, принадлежащих к меньшинствам.

2. Программы сотрудничества и помощи между государствами планируются и осуществляются при должном учете законных интересов лиц, принадлежащих к меньшинствам.

Статья 6

Государствам следует сотрудничать в вопросах, касающихся лиц, принадлежащих к меньшинствам, в том числе в обмене информацией и опытом, с целью развития взаимопонимания и доверия.

Статья 7

Государствам следует сотрудничать с целью поощрения уважения прав, изложенных в настоящей Декларации.

Статья 8

1. Ничего в настоящей Декларации не препятствует выполнению государствами их международных обязательств в отношении лиц, принадлежащих к меньшинствам. В частности, государствам следует добросовестно выполнять обязанности и обязательства, которые они приняли на себя в соответствии с международными договорами и соглашениями, участниками которых они являются.

2. Осуществление прав, изложенных в настоящей Декларации, не наносит ущерба осуществлению всеми лицами общепризнанных прав человека и основных свобод.

3. Меры, принимаемые государствами с целью обеспечения эффективного осуществления прав, изложенных в настоящей Декларации, не считаются prima facie противоречащими принципу равенства, закрепленному во Всеобщей декларации прав человека.

4. Ничто в настоящей Декларации не может быть истолковано как допускающее какую бы то ни было деятельность, противоречащую целям и принципам Организации Объединенных Наций, включая принципы уважения суверенного равенства, территориальной целостности и политической независимости государств.

Статья 9

Специализированные учреждения Организации Объединенных Наций и другие организации содействуют полному осуществлению прав и принципов, изложенных в настоящей Декларации, в рамках их соответствующих сфер компетенции.

ЕВРОПЕЙСКАЯ КОНВЕНЦИЯ О ЗАЩИТЕ ПРАВ ЧЕЛОВЕКА

И ОСНОВНЫХ СВОБОД

Принята 4 ноября 1950 г.

Статья 9

Свобода мысли, совести и религии

1. Каждый человек имеет право на свободу мысли, совести и религии; это право включает свободу менять свою религию или убеждения и свободу исповедовать свою религию или придерживаться убеждений как индивидуально, так и сообща с другими, публичным или частным образом, в богослужении, учении и выполнении религиозных и ритуальных порядков.

2. Свобода исповедовать религию или придерживаться убеждений подлежит лишь ограничениям, установленным законом и необходимым в демократическом обществе в интересах общественного спокойствия, для охраны общественного порядка, здоровья или нравственности или защиты прав свобод других лиц.

КОНВЕНЦИЯ СОДРУЖЕСТВА НЕЗАВИСИМЫХ ГОСУДАРСТВ

О ПРАВАХ И ОСНОВНЫХ СВОБОДАХ ЧЕЛОВЕКА

Принята 26 мая 1995 г.

Статья 10

1. Каждый человек имеет право на свободу мысли, совести и вероисповедания. Это право включает свободу выбирать свою религию или убеждения и свободу исповедовать свою религию и убеждения как индивидуально, так и совместно с другими, отправлять религиозный культ, следовать и выполнять религиозные и ритуальные обряды и действовать в соответствии с ними.

2. Свобода исповедовать религию или убеждения подлежит лишь ограничениям, предусмотренным законом и необходимым в демократическом обществе в интересах государственной и общественной безопасности, общественного порядка, охраны здоровья и нравственности населения или для защиты прав и свобод других лиц.

Статья 20

1. Все люди равны перед законом и имеют право без всякой дискриминации на равную защиту закона.

2. Пользование правами и свободами, изложенными в настоящей Конвенции, гарантируется без дискриминации по какому бы то ни было признаку, как то: пола, расы, цвета кожи, языка, религии, политических или иных убеждений, национального или социального происхождения, принадлежности к национальному меньшинству, имущественного и должностного положения, места рождения или иного обстоятельства.

Статья 21

Лицам, принадлежащим к национальным меньшинствам, не может быть отказано в праве индивидуально, совместно и беспрепятственно выражать, сохранять и развивать свою этническую, языковую, культурную или религиозную самобытность.

Статья 27

1. Никому не может быть отказано в праве на образование. При осуществлении любых функций, которые Договаривающаяся Сторона приняла на себя в отношении образования и обучения, она должна уважать право родителей обеспечивать своим детям такое образование и обучение, которое соответствует их собственным убеждениям и национальным традициям.

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р

Стаття 3. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. ...

Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

ЗАКОН УКРАЇНИ

ПРО СВОБОДУ СОВІСТІ ТА РЕЛИГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

23 квітня 1991 року

(с дополнениями и изменениями внесенными в 1993-2003 рр.)

Розділ I. Загальні положення

Стаття 1. Завдання Закону

Завданнями цього Закону є:

- гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права;

- забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справеливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії;

- визначення обов’язків держави щодо релігійних організацій;

- визначення обов’язків релігійних організацій перед державою і суспільством;

- подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви;

- гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання.

Стаття 2. Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації

В Україні усі правовідносини, пов’язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України.

Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації складається з цього Закону та інших законодавчих актів України, виданих відповідно до нього.

Стаття 3. Право на свободу совісті

Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.

Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.

Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров’я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов’язанням України.

Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих.

Стаття 4. Рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії

Громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується.

Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі й ненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.

Ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов’язків. Заміна виконання одного обов’язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Стаття 5. Відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави

В Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України.

Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.

Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.

Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.

Релігійні організації не виконують державних функцій.

Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об’єднаннями засоби масової інформації.

Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.

Релігійна організація зобов’язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.

Стаття 6. Відокремлення школи від церкви (релігійних організацій)

Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії.

Не допускається обмеження на ведення наукових досліджень, у тому числі фінансованих державою, пропаганду їх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії або атеїзму.

Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання.

Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування.

Викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов’язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань.

Розділ II. Религійні організації в Україні

Стаття 7. Релігійні організації

Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями).

На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширюється.

Стаття 8. Релігійна громада

Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.

Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим.

Стаття 9. Релігійні управління і центри

Релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Релігійні організації, керівні центри яких знаходяться за межами України, можуть керуватись у своїй діяльності настановами цих центрів, якщо при цьому не порушується законодавство України.

Не регламентовані законом відносини держави з релігійними управліннями і центрами, в тому числі й тими, що знаходяться за межами України, регулюються відповідно до домовленостей між ними і державними органами.

Стаття 10. Монастирі, релігійні братства і місії

Релігійні управління і центри мають право відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), які діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Монастирі та релігійні братства можуть бути утворені також у порядку, передбаченому цим Законом для утворення релігійних громад, з реєстрацією їх статутів (положень).

Стаття 11. Духовні навчальні заклади

Релігійні управління і центри відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) мають право створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей. Духовні навчальні заклади діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Громадяни, які навчаються у вищих і середніх духовних навчальних закладах, користуються правами і пільгами щодо відстрочення проходження військової служби, оподаткування, включення часу навчання до трудового стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів та учнів державних навчальних закладів.

Стаття 12. Статути (положення) релігійних організацій

Статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з’їздах, конференціях.

Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про:

1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження;

2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об’єднання;

3) майновий стан релігійної організації;

4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів;

5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення)

релігійної організації;

6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації.

Статут (положення) може містити й інші відомості, пов’язані з особливостями діяльності даної релігійної організації.

Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.

Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах.

Стаття 13. Релігійна організація — юридична особа

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення).

Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов’язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Стаття 14. Реєстрація статутів (положень) релігійних організацій

Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим — до Уряду Республіки Крим.

Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій.

Орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву, статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам.

У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, може зажадати висновок місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської Рад народних депутатів, а також спеціалістів. У цьому разі рішення про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій приймається у тримісячний термін.

Перевищення встановленого цим Законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.

Зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень).

У разі необхідності в розгляді питання про реєстрацію статуту (положення) можуть брати участь з дорадчим голосом представники релігійної організації.

Стаття 15. Відмова в реєстрації статуту (положення) релігійної організації

У реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.

Рішення про відмову в реєстрації статуту (положення)

релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.

Стаття 16. Припинення діяльності релігійної організації

Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов. Реєстрація статутів (положень) новоутворених після реорганізації релігійних організацій здійснюється в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, положень цього Закону та інших законодавчих актів України її діяльність може бути припинено також за рішенням суду.

У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється лише у випадках:

1) вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачена статтями 3, 5 і 17 цього Закону;

2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров’я, свободу і гідність особи;

3) систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);

4) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій.

Суд розглядає справу про припинення діяльності релігійної організації порядком позовного провадження, передбаченого Цивільним процесуальним кодексом України, за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної організації, або прокурора.

Розділ III. Майновий стан релігійних організацій

Стаття 17. Користування майном, яке є власністю держави,

громадських організацій або громадян

Релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами.

Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим — Уряду Республіки Крим.

Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам’яток історії та культури.

Клопотання про передачу релігійним організаціям культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування розглядається в місячний термін з письмовим повідомленням про це заявників.

Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель.

Користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України.

Договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України.

Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається.

Рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.

Стаття 18. Власність релігійних організацій

Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності.

У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності.

Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом.

У власності релігійних організацій може бути також майно, що знаходиться за межами України.

Релігійні організації мають право звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями і одержувати їх.

Фінансові та майнові пожертвування, як і інші доходи релігійних організацій, не оподатковуються.

Релігійні організації не мають права проводити примусове обкладання віруючих.

Право власності релігійних організацій охороняється законом.

Стаття 19. Виробнича і господарська діяльність релігійних організацій

Релігійні організації у порядку, визначеному чинним законодавством, мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають право юридичної особи.

(Дію частини другої статті 19 зупинено в частині звільнення від оподаткування прибутку згідно з Декретом N 12-92 від 26.12.92) Прибуток від виробничої діяльності та інші доходи підприємств релігійних організацій оподатковуються відповідно до чинного законодавства в порядку і розмірах, установлених для підприємств громадських організацій. Суми їх прибутку, які використовуються в добродійних цілях, не оподатковуються.

Будівництво культових та інших будівель релігійними організаціями здійснюється в порядку, встановленому чинним законодавством для об’єктів цивільного призначення.

Реставрація і ремонт культових будівель — пам’яток історії та культури здійснюються з додержанням установлених правил охорони і використання пам’яток історії та культури.

Стаття 20. Розпорядження майном релігійних організацій, що припинили свою діяльність

У разі припинення діяльності релігійної організації майнові питання вирішуються відповідно до її статуту (положення) і чинного законодавства.

Після припинення діяльності релігійних організацій майно, надане їм у користування державними, громадськими організаціями або громадянами, повертається його колишньому власнику.

На майно культового призначення, що належить релегійним організаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.

При відсутності правонаступників майно релігійної організації, що припинила свою діяльність, переходить у власність держави.

У разі припинення діяльності релігійної організації у зв’язку з порушенням цього Закону та інших законодавчих актів України майно, що перебуває в її власності, за винятком культового, може безоплатно переходити у власність держави. Культове майно передається іншим релігійним організаціям.

Розділ IV. Права релігійних організацій та громадян пов'язані зі свободою віросповідання

Стаття 21. Релігійні обряди і церемонії

Релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва).

Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації.

Командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів.

Богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, місцях попереднього ув’язнення і відбування покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії.

В інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської Рад народних депутатів. Клопотання про видачу вказаного дозволу подається не пізніш як за десять днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, які не терплять зволікання.

Стаття 22. Література і предмети релігійного призначення

Громадяни та релігійні організації мають право на придбання, володіння і використання релігійної літератури мовою на свій вибір, а також інших предметів й матеріалів релігійного призначення.

Релігійні організації мають право виготовляти, експортувати, імпортувати і розповсюджувати предмети релігійного призначення, релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту.

Релігійні організації користуються виключним правом заснування підприємств для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення.

Стаття 23. Добродійна і культурно-освітня діяльність релігійних організацій

При релігійних організаціях можуть утворюватися товариства, братства, асоціації, інші об’єднання громадян для здійснення добродійництва, вивчення та розповсюдження релігійної літератури та іншої культурно-освітньої діяльності. Вони можуть мати свої статути, що реєструються в порядку, встановленому для громадських об’єднань.

Релігійні організації мають право здійснювати добродійну діяльність і милосердя як самостійно, так і через громадські фонди. Суми витрат на цю мету оподаткуванню не підлягають.

Стаття 24. Міжнародні зв’язки та контакти релігійних організацій і віруючих

Релігійні організації і віруючі, одноосібно або разом з іншими, мають право встановлювати і підтримувати міжнародні зв’язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участі в зборах та релігійних заходах.

Учасники цих контактів і заходів можуть в порядку, встановленому чинним законодавством, придбавати, одержувати і везти з собою релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту.

Релігійні організації можуть направляти громадян за кордон для навчання в духовних навчальних закладах і приймати з цією метою іноземних громадян.

Священнослужителі, релігійні проповідники, наставники, інші представники зарубіжних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні, можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких вони прибули, і за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації.

Розділ V. Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їх підриємствах

Стаття 25. Трудові правовідносини у релігійних організаціях

Релігійна організація має право приймати на роботу громадян.

Умови праці встановлюються за угодою між релігійною організацією та працівником і визначаються трудовим договором, який укладається у письмовій формі.

Релігійна організація зобов’язана в установленому порядку зареєструвати трудовий договір.

У такому ж порядку реєструються документи, що визначають умови оплати праці священнослужителів, церковнослужителів і осіб, які працюють у релігійній організації на виборних посадах.

Громадяни, які працюють у релігійній організації за трудовим договором, можуть бути членами профспілки.

Стаття 26. Трудові права громадян, які працюють у релігійних організаціях

та створених ними підприємствах і закладах

На громадян, які працюють у релігійних організаціях та створених ними підприємствах, добродійних закладах на умовах трудового договору, поширюється дія законодавства про працю, загальнообов’язкове державне соціальне страхування, оподаткування.

(Статтю 27 виключено на підставі Закону N 429-IV від 16.01.2003)

Стаття 28. Право на соціальний захист громадян, які працюють у релігійних організаціях

та створених ними підприємствах і закладах

Громадяни, які працюють у релігійних організаціях, створених ними підприємствах, закладах на умовах трудового договору, а також священнослужителі, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах, підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню на умовах і в порядку, встановлених законодавством про загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Релігійні організації, їх підприємства та заклади, а у випадках, передбачених законом, також і працівники цих організацій, підприємств, закладів сплачують страхові внески до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, а також збір на обов’язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, установлених законодавством.

Усім громадянам, які працюють у релігійних організаціях, їх підприємствах і закладах, державна пенсія призначається і виплачується на загальних підставах відповідно до законодавства.

Розділ VI. Державні органи та релігійні організації

Стаття 29. Державний контроль за додержанням законодавства про свободу совісті

та релігійні організації

Державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі комітети.

Стаття 30. Державний орган України у справах релігій

Державний орган України у справах релігій покликаний забезпечувати проведення державної політики щодо релігій і церкви. З цією метою він:

- на прохання релігійних організацій сприяє досягненню домовленості з державними органами та подає необхідну допомогу у питаннях, що потребують вирішення цих органів;

- сприяє зміцненню взаєморозуміння і терпимості між релігійними організаціями різних віросповідань;

- здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, зазначених у частині другій статті 14 цього Закону, а також змін і доповнень до них;

- подає консультативну допомогу державним органам у застосуванні законодавства про свободу совісті та релігійні організації;

- здійснює контакти і координаційні зв’язки з відповідними органами інших держав;

- сприяє участі релігійних організацій у міжнародних релігійних рухах, форумах, ділових контактах з міжнародними релігійними центрами й зарубіжними релігійними організаціями;

- забезпечує релігієзнавчу експертизу за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів.

Державний орган України у справах релігії утворюється Кабінетом Міністрів України.

Голова державного органу України у справах релігій призначається Верховною Радою України, а керівники відповідних органів на місцях — обласними, Київською міською Радами народних депутатів, у Кримській АРСР — Верховною Радою Кримської АРСР.

Стаття 31. Відповідальність за порушення законодавства про свободу совісті

та релігійні організації

Службові особи і громадяни, винні в порушенні законодавства про свободу совісті та релігійні організації, несуть відповідальність, встановлену законодавством України.

Стаття 32. Міжнародні договори

Якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство про свободу совісті та релігійні організації, то застосовуються правила міжнародного договору.

Использованная литература

1. Конституция Украины.

2. Закон Украины «О свободе совести и вероисповедания» 1991 г.

3. Григорьянц В. Исламский фактор в Крыму. О некоторых особенностях процесса "возрождения ислама" (1989-1999 гг.) // Крымская правда. № 229 от 14 декабря 2000 г. С. 3.

4. Могилевский А.А. Правосознание и религия. Ашхабад, 1977.

5. Основы религиоведения / Ред. Яблокова И.Н. - М., 1994.

6. Познышев С.В. Религиозные преступления с точки зрения религиозной свободы. - М., 1906.

7. Тихонравов Ю.В. Судебное религиоведение. Фундаментальный курс. М.: ЗАО "Бизнес-школа "Интел-Синтез", 1998.

8. Тур В.Г Влияние религии на правовые отношения в обществе // Материалы научно-практической конференции Крымского юридического института НУВД. В 2 ч. – Симферополь, 2003. – Часть 2. – С. 65-82.

Самостоятельная работа 6

Национальный фольклор как индикатор групповой установки на общий стиль поведения. Язык фольклора. Пословица как языковой и фольклорный феномен.

В настоящее время мысль о неразрывной связи языка и культуры этноса ни у кого не вызывает сомнения, как и идея о том, что эту связь нельзя признать однонаправленной: язык и культура взаимообусловлены. Язык формирует и поддерживает представление индивидуума и общества о культуре, хранит информацию о ней, равным образом как культура народа определяет характер развития его языка.

Отражение национального сознания в системе языка особенно отчетливо проявляется на уровне языковых знаков. Благодатный материал в этом плане представляют собой системы вторичных языковых знаков - фразеологических единиц в классическом понимании термина и устойчивых фраз - пословиц и поговорок.

Наряду с фольклористским, литературоведческим, собственно лингвистическим подходами, в XIX в. возник еще один, лингвокультурологический. Пословицы и поговорки оказались интересны исследователям в аспекте воплощения в них, как устойчивых фразах, народной психологии и философии, того, что В. Гумбольдт в своё время назвал народным духом, “духовной самобытностью”. Тенденцию исследования пословично-поговорочного фонда как своеобразного хранилища сведений о народной жизни, некоего зеркала, отражающего не только быт, но и историю, верования, обычаи, обряды русского народа, можно проследить по работам учёных именно XIX в. – И.М. Снегирёва, А. Леопольдова, П. Рыбникова, Ф.И. Буслаева, П.С. Иващенко, И.Д. Белова, А.И. Желобовского, И.М. Сирот и др.

Очень важно, что уже в первой половине XIX в. в общем хоре голосов, считавших пословицы жанром народного творчества, прозвучало мнение о том, что их следует считать единицами языка, несущими в себе заряд культурно значимой информации и по большей части не имеющими точных эквивалентов в системах других языков. Это убеждение высказал И.М. Снегирёв.

Элементы картины мира в обыденном сознании носителей языка можно разделить на два больших класса: то, что реально либо предположительно существует (существовало, может или могло бы, должно было бы существовать и т.п.), и то, что из перечисленного относится к ценностям, т.е. таким вещам, которые играют значительную роль в жизни человеческих сообществ (земля, семья, дети, любовь, добро, счастье, смелость и т.п.). Такое деление обеспечивается неоднородностью функций человеческого сознания. Каждая ценность формируется как продукт человеческой заинтересованности в преобразовании окружающей действительности.

Пословицы по своей сути предназначены для выражения мыслей о ценностях мира. Они должны служить системой ориентиров, помогающих человеку выбрать наиболее рациональный тип поведения в самых разнообразных жизненных ситуациях, предостеречь его от ошибок, определить правила взаимоотношений с другими людьми. Поэтому и понятия, вокруг которых возникают пословично-поговорочные объединения, носят именно ценностный характер.

Учёт типов ценностей, которые называют отечественные философы, позволил разделить пословицы на девять групп. Это соответственно пословицы, связанные с осмыслением 1) бытийных (благо, человек, индивидуальность, воля, жизнь, молодость, время, судьба, счастье, надежда, обычай), 2) экономических (деньги, имущество, своё, пища), 3) утилитарно-практических (природа, труд, ремесло, толк, здоровье, опыт, рассудительность, память, языковое общение, помощь, прочность, сила, сноровка, ловкость, качество, порядок, дом), 4) познавательных (ум, образование, знание, истина), 5) психологических (радость, активность, смелость, лидерство, покой), 6) морально-нравственных (добро, благодарность, щедрость, терпение, правда, честность, совесть, ответственность, твёрдость духа, мужество, смирение, сострадание, милосердие, согласие, солидарность, любовь, дружба, семья, Родина, гостеприимство, безгрешность, уважение, закон), 7) общественно-политических (иерархия, мир), 8) религиозных (Бог, вера), 9) эстетических (красота) ценностей.

Так как основу познания мира человеком составляет сравнение, при объединении пословиц и поговорок в семантико-логические комплексы учитывается, что наряду с ценностью, как правило, существует её антипод – “антиценность”. Кроме того, познанию любой вещи способствует получение информации о других вещах, так или иначе логически связанных с ней. Следовательно, в рамках микросистем пословиц, обращённых к восприятию и осмыслению какой-либо ценности, необходимо рассматривать и пословицы, которые нацелены на характеристику понятий, выступающих в роли спутников ценностного понятия. При этом сами понятия-спутники не обязательно относятся к кругу ценностных.

Известно, что отличительные признаки любого объекта изучения нагляднее всего обнаруживаются при сопоставлении с другим, сходным с ним объектом. Одним из следствий реализации этого принципа является обращение к контрастивной лингвистике.

Думается, особого внимания заслуживает исследование оригинальных языковых картин мира этносов, соседствующих друг с другом на протяжении столетий и тем не менее не утративших своеобычия национальных культур. Пример подобного сосуществования представляют русский народ и народы Северного Кавказа.

Высказанное положение можно проиллюстрировать путем сопоставления фрагментов языковых систем, обнаруживающих тематическую общность, но не тождественных по сути.

По выражению В.И. Даля, пословицы представляют собой “ходячий ум народа”, т.к. в них выражен традиционный уклад его жизни, сформулированы основные правила общежития, а в некотором смысле и требования к “идеальному человеку”.

В настоящем исследовании в качестве анализируемых фрагментов систем языковых знаков выбраны пословицы и поговорки русского и кавказских народов, характеризующие взаимоотношения между мужчиной и женщиной, в частности между мужем и женой.

Анализ материала показывает, что оценочные характеристики мужчины и женщины в обеих группах пословиц и поговорок могут быть противоположными: оба сопоставляемых объекта могут характеризоваться как хорошие (ценные) или нехорошие (неценные), ср.: “Мужчина исполняет обещания в срок” (осет.) - мужчина хорош; Имеющий двух жен не нуждается в собаке” (чеч.) - женщина плоха; “Вдовец разбрасывает детей, а вдова собирает” (каб.- черк.) - мужчина плох, женщина хороша; “Муж в поле пахать, а жена руками махать” (рус.) - муж хорош, жена плоха; “Был у меня муж Иван - не приведи Бог и вам” (рус.) - муж плох; “Без жены как без шапки” (рус.) - жена хороша и т.д.

Равным образом в обеих группах пословиц можно обнаружить мысли как о том, что опорой семьи является мужчина (“Женщина без мужа - сарай без крыши” (лак.); “Худой муж умрет - добрая жена по дворам пойдет” (рус.) ), так и о том, что основная роль в семье принадлежит женщине, ср.: “У хорошей жены муж в дороге не останется без воды” (каб.-черк.); “Муж возом не навозит, что жена горшком наносит” (рус.) ).

Кроме того, и северокавказские, и русские пословицы подчеркивают взаимную связь мужа и жены, ср.: “У мужа и жены общие зубы” (осет.), “Муж и жена - одна сатана” (рус.).

Однако на уровне семантики сходство русских и северокавказских пословиц далеко не так очевидно. К примеру, значительная группа русских устойчивых фраз посвящена проблеме выбора - жениться или оставаться холостым. С одной стороны, “Одна голова не бедна, а и бедна, так одна”, с другой - “В семье и кашка гуще кипит”. Хотя в целом нелегко и женатому и холостому: “Одинокому - хоть утопиться, женатому - хоть удавиться”. Насколько позволяет судить имеющийся в распоряжении исследования материал, пословицы и поговорки Северного Кавказа такого вопроса вообще не ставят. Можно предположить, что при относительной самостоятельности русского жениха в решении обзаводиться семьей или нет такой самостоятельности молодые люди на Северном Кавказе традиционно были лишены: за них выбор делали старшие родственники.

Справедливости ради надо отметить, что в обеих группах пословиц даются аналогичные советы по выбору жены. От невесты требовался покладистый характер (“Если в девушках ругалась, выйдя замуж, будет драться” (лак.); “Сварливая жена в доме пожар” (рус.) ), доброе сердце (“Хозяйка в доме должна быть маленьким солнцем и согревать всю семью” (осет.); “Красна пава перьем, а жена нравом” (рус.) ); умение вести хозяйство (“Если хозяйка дома неэкономна, то достаток ветер уносит” (осет.); “Была б невестка хоть дура, лишь бы огонь пораньше дула” (рус.) ). Вдобавок к этому она должна зависеть от мужа, в том числе и материально (“Не женись на дочери богача” (каб.-черк.); “Женино добро колом в глотке стоит” (рус.) ).

В описании распределения обязанностей в семье северокавказские и русские пословицы разнятся. Первые ограничиваются самыми общими формулировками, подчеркивающими общую значимость мужчины в семье: “Дом без мужчины сиротлив”(каб.-черк.); “Мужчина дом держит, а женщина - разрушает” (осет.), которая, вероятно, сводится к поддержанию материального достатка: “Мужчина - гость, а женщина - основа дома” (каб.-черк.). Вторые наряду с этим четко очерчивают круг обязанностей: “Мужик да собака - на дворе, кошка да баба - в избе”.

В поведении семейной пары пословицы народов Северного Кавказа делают акцент на роли мужчины. Женщина рассматривается лишь в плане ее соответствия или несоответствия требованиям, выдвигаемым мужчиной. При этом не исключается, а напротив, культивируется доброе отношение мужа к жене, уважение ее мнения, но как бы само собой предполагается, что она должна отвечать определенному эталону. Среди недостатков жены отмечается ее неспособность хранить тайны: “Не рассказывай жене то, чего нельзя рассказать на годекане” (авар.), недалекость: “Среди пророков не было женщины” (лезг.), неспособность измениться в лучшую сторону: “Нищенка и после выхода замуж за падишаха попросила милостыню” (инг.). Жена может быть хорошей (соответствующей образцу) или нехорошей (не соответствующей), но у нее отсутствует личностное начало.

Русские пословицы часто заостряют внимание на том, о чем северокавказские говорят крайне редко: мужчина в русской семье стремится к лидерству, но не всегда достигает его или достигает в отчаянной борьбе. Ему постоянно приходится напоминать жене, что главная роль должна отводиться ему: “Не быть курице петухом, не владеть бабе мужиком!”. Пословицы советуют почаще наказывать жену: “Люби жену, как душу, тряси ее, как грушу”; “Жена с сердцем, муж с перцем - натирай ей нос!” При этом в русских пословицах женщина часто выступает как существо, претендующее на свободу от мужниной опеки: “Муж в Тверь, а жена в дверь”; “Муж по дрова, а жена со двора”, более того - как существо, ведущее легкомысленную и далеко не праведную жизнь, ср.: “Жена мужу всей правды не скажет”, “Муж не знает, где жена гуляет”, “Муж задурит - половина двора горит; а жена задурит - и весь сгорит”, “Не верь ветру в поле, а жене в воле”. В пословицах Северного Кавказа мысль о неверности женщины открыто допускается только по отношению к вдове: “Вдова во сне видит двух мужей - умершего и будущего”. В целом же здесь можно найти только намек на это обстоятельство в изречении “Самое большое счастье - верные муж и жена” (лак.).

Таким образом, пословицы и поговорки разных народов отражают национальные традиции, выявляют специфику этнических культур. Их детальное исследование необходимо для познания национальной психологии.

ПОСЛОВИЦЫ КАК ПЕРВИЧНЫЙ МАТЕРИАЛ В ЭТНОСОЦИАЛЬНОМ ИССЛЕДОВАНИИ

Национальный фольклор, если несколько перефразировать образ Теодорсона, это наиболее яркая, красочная и, главное, крепкая повозка традиций, настойчиво преодолевающих время.

Действительно, традиции, материализованные, к примеру, в праздниках, по мере урбанизации, присущей постиндустриальному обществу, и социального расслоения постепенно теряют свой первоначальный символический смысл, однако сохраняются, благодаря фольклору, в коллективной памяти народа. Так, пословицы: «Не все коту масленица» или «Первый блин — комом» опосредованно актуализируют в сознании древний дохристианский праздник встречи весны, когда сжигали чучело злой бабы Зимы и пекли блины, которые символизировали «лик» светлого бога Ярилы. И пусть большинство любителей блинов слыхом не слыхивали о языческих идолах, подобные обычаи неосознанно способствуют и культурной трансмиссии, и межгенерационному «подтверждению» групповой солидарности. А пословицы не дают о них забывать.

Они поистине неувядаемы. Старинная русская пословица, ныне подзабытая: «Все по-новому да по-новому, а когда же будет по-доброму?» как будто сконцентрировала в себе все тревоги и сомнения наших современников. Можно ли складнее, ярче и точнее выразить экзистенциальную мысль, чем в словах: «На смерть, что на солнце, во все глаза не взглянешь».

Пословица по В. Далю — «коротенькая притча. Это суждение, приговор, поучение, высказанное обиняком и пущенное в оборот под чеканом народности... это обиняк, с приложением к делу, понятный и принятый всеми».

Чем хороша пословица в качестве первичного материала при эмпирическом изучении этнических проявлений?

Во-первых, это своего рода устойчивый социальный стереотип («поучение»), отсеянный временем и отложившийся в народной памяти. Во-вторых, это «обиняк», то есть не прямое, а завуалированное суждение, которое в тексте опросного листа может выполнить функцию косвенного контрольного вопроса (именно в таком качестве мы как раз использовали пословицы). В-третьих, пословица как развернутый образ — своего рода альтернатива понятийному мышлению, к которому апеллирует большинство вопросов, и поэтому для респондента, работающего над анкетой, эта процедура выполняет функцию психологической релаксации, способствующей повышению надежности результатов.

Форму введения пословиц в содержание опросного листа можно варьировать (открытая и закрытая форма; основной и контрольный индикатор; скрытая установка и прямая оценка с использованием количественной шкалы). Рассмотрим их поочередно.

Респондентам было предложено назвать любимую пословицу, которой они стараются «соответствовать» в своем поведении. Ее указало более половины опрошенных (54,5%), что свидетельствует об актуализированности народной культуры в массовом сознании, которая, учитывая тип выборки — население Санкт-Петербурга, гипотетически не предполагалась.

Всего было перечислено 178 пословиц, многие из которых употреблялись неоднократно (449 ответов). Наиболее популярными оказались (в %):
«Без труда не вытащишь и рыбку из пруда» — 6,6
«Терпенье и труд все перетрут» — 5,4
«Тише едешь, дальше будешь» — 4,9
«Семь раз отмерь, один раз отрежь» — 4,0

По содержанию наиболее «модальных» пословиц очевидно, что в групповом сознании преобладает установка на трудолюбие, терпение, предусмотрительность и осторожность в принятии решений.

По ходу анализа названных участниками опроса пословиц выяснилось, что
1) актуализация пословиц связана с частотой их употребления в средствах массовой информации («что написано пером — не вырубишь топором»), в русской классической литературе («не в свои сани не садись», «бедность не порок»), в качестве идеологизированных лозунгов («будет и на нашей улице праздник», «лес рубят — щепки летят»); 2) при написании пословиц допускаются неточности, т. е. пословицы удерживаются в памяти в размытой форме (например: «Болтай Емеля — твоя неделя» — «болтай» вместо «мели» или «На обиженных воду возят» вместо «на дураках»); 3) наши современники склонны переделывать дедовские «поучения» по собственному усмотрению, как им больше нравится (например, «век живи — дураком помрешь» вместо «век учись»; 4) используя фольклорную форму, респонденты высказывают собственные сентенции (например, «мудрым пользуйся девизом — будь готов к любым сюрпризам»).

Последний факт свидетельствует, кстати, о том, что русский фольклор не стал некоей этнической архаикой, а продолжает развиваться и «корректироваться» под воздействием меняющихся социальных и культурных реалий. Любопытно, что фольклорные «новоязы» чаще политизированы («из грязи — в Думу») и включают даже реальные персоналии, что нетипично для традиционной этнической культуры («Бог — на небе, Ельцин — в Кремле»).

Эти выводы, став интересным фактом в «копилку» фольклористики, привели к предпочтению закрытой формы «пословичных» вопросов, чтобы впредь ограничить словотворческую «самодеятельность» респондентов в тех случаях, конечно, когда фольклорные формы используются для изучения национального характера, а не сугубо лингвистических проблем.

Пословица как индикатор этнического стереотипа выступала в качестве «контроля» к основному вопросу о чертах характера, присущих большинству русских, предложенному в открытой форме. Участникам опроса следовало оценить по 5 балльной шкале, где 5 — высший балл, десять пословиц, впрямую раскрывающих различные свойства русской идентичности. Ранговая предпочтительность пословиц оказалась следующей:

1. «Пока гром не грянет, мужик не перекрестится» — 4,5

2. «В каком народе живешь, того обычья и держись» — 4,4

3. «За морем — веселье да чужое, у нас — горе да свое» — 3,9

4. «Русский ни с мечом, ни с калачом не шутит» — 3,9

5. «Русский мужик задним умом крепок» — 3,8

6. «Русский любит авось, небось да как-нибудь» — 3,6

7. «На Руси, слава богу, дураков на сто лет запасено» — 3,4

8. «Руси есть веселие пити, не может без него быти» — 3,3

9. «Русский молодец ста басурманам конец» — 3,2

10.«Наши миряне — родом дворяне: работать не любят, а погулять не прочь» — 3,0

Отсутствие низких оценок (менее трех баллов) не должно удивлять: на респондента не мог не оказать психологического давления тот факт, что все эти пословицы — национальные, следовательно, отвергая их, он как бы отказывался от этнокультурной идентичности и подвергал сомнению народную «мудрость».

Как мы видим, петербуржцы склонны признать, русских отличает беспечность в сочетании с недальновидностью (1-я и 5-я пословицы), а также решительность (4-я пословица). Вместе с тем сквозь призму оценки проступает высокий уровень групповой солидарности (3-я пословица) наряду с ориентацией на терпимость в межэтнических отношениях (2-я пословица).

Следуя поверхностной логике, 2-я и 3-я пословицы противоречат друг другу и поэтому не могут «нравиться» одновременно. Однако нельзя забывать о том, что специфика русской комплиментарности в том и состоит, что адаптируясь к «другим» народам, притираясь к «ним», «мы» с готовностью переводим их из ранга «не-наших» в «наших», распространяя на них уже не этническое, а общенациональное, государственное «мы». Таким образом, терпимость к «чужому» и социокультурная адаптация как бы способствуют расширению ареала единой комплиментарности.

Меньшее приятие, судя по оценке, вызывает констатация таких недостатков русского человека как воинственное удальство, пьянство и лень (соответственно 9-я, 8-я и 10-я пословицы). Это естественно, так как автостереотип всегда имеет тенденцию к более благоприятной оценке «самих себя» и отторжению критики (эффект гомоописания).

Идентично изложенному примеру возможно и опосредованное (мера согласия с пословицами) изучение распространенности негативных гетеростереотипов, т. е. уровня этнической неприязни. В русском фольклоре немало «поучений» типа «Незваный гость хуже татарина», которые точно так же могут быть предложены респондентам для оценки в качестве «контроля» к прямым вопросам, непосредственно фиксирующим негативные этноустановки.

Пословица как индикатор динамики нормативного поведения. В исследовании «Советский менталитет в русском сознании» пословицы, введенные в текст инструментария, отражали различные стороны русского характера опосредованно, обиняком, а не впрямую, как в предыдущем случае, когда приводились очевидные автостереотипы и респондент прекрасно понимал, что оценивает суждение о своем народе: на этот раз анкета включала тридцать образных, метафорических сентенций о труде, о богатстве, об удаче и т. п., которые в совокупности отражали этнокультурный «взгляд» на правильное, т. е. нормативное поведение.

Однако и народная мудрость так же противоречива как и русская натура, потому и в пословицах нередко высказываются совершенно противоположные суждения по одному и тому же предмету, например, «Не нашим умом, а Божьим судом» и одновременно абсолютно противоположная «рекомендация» — «Богу молись, а своего ума держись». Именно поэтому отобранные для оценки пословицы были сгруппированы в 15 пар, в каждой из которых респонденту предлагалось отметить ту из них, которая больше соответствует его жизненной позиции.

По какому критерию отбирались пословицы? Во-первых, все они включены в хрестоматийный сборник Владимира Даля и уже в этим отнесены к золотому запасу русской этнической культуры.

В этой связи стоит порекомендовать в случае обращения к словесному народному творчеству пользоваться только сборником Даля, избегая различного рода собраний «крылатых выражений», изданных в советское время, так как в них нередко под видом национальных «поучений» оказывались строки из советских песен или даже идеологизированные «придумки» самих авторов сборника.

Во-вторых, исходя из задачи выявления меры адаптации современных русских к социальным изменениям последних лет, мы, обратившись к пословицам, выбрали те из них, в которых наиболее отчетливо и образно зафиксированы этнически обусловленные нормы, которые, с одной стороны, способствуют, а, с другой, — препятствуют этой адаптации.

Отсюда следует еще один совет: отбор первичного материала следует проводить строго исходя из задачи исследования, кроме того, если используется процедура оценки парных суждений противоположных по смыслу, пословицы должны быть абсолютными антонимами и именно так восприниматься респондентом.

В нашем случае содержание пословиц отражало следующие качества и отношения: 1. Индивидуальная активность (вера в собственные силы, готовность к риску) — индивидуальная пассивность (фатализм, покорство судьбе)/10 пословиц/; например, «На счастье надейся, а сам не плошай» и «Что ни делается — все к лучшему».

2. Терпимость (миролюбие) — нетерпимость (воинственность) /6 пословиц/; например, «Доброе дело пуще дубины» и «Не бить, так и добра не видать».

3. Рачительность (стратегия «малых дел») — надежда на удачу /4 пословицы/ ; например, «Пушинка к пушинке — выйдет перинка» и «Хоть на час — да вскачь».

4. Честность — нечестность (вороватость) /2 пословицы/; «Заработанный ломоть лучше краденного каравая» и «Не пойман — не вор, а что взято, то и свято».

5. Коллективизм — индивидуализм /2 пословицы/; «С миру по нитке — голому рубаха» и «Дружба — дружбой, а денежки — врозь».

6. Патриотизм — прагматизм /2 пословицы/; «С родной земли — умри, не сходи» и «Где не жить, только б сыту быть»;

7. Нравственность богатства — безнравственность богатства /2 пословицы/; «От трудов праведных не наживешь палат каменных» и «Тот мудрен, у кого карман ядрен».

8. Трудолюбие — безделие (лень) /2 пословицы/; «Под лежачий камень вода не течет» и «Лежу на печи — мечу калачи».

Как выяснилось, традиционные нормы поведения (пассивность, терпимость, рачительность, честность, коллективизм, безнравственность богатства) соотносятся с «рыночными» (активность, нетерпимость, надежда на удачу, нечестность, индивидуализм, прагматизм и нравственность богатства) в примерной пропорции 2 : 1. Наиболее «влиятельным» фактором, обусловливающим это соотношение, оказался возраст — самые молодые респонденты (18-25 лет) значительно чаще полагаются на удачу в достижении богатства, индивидуальную активность и прагматизм, чем их более зрелые современники. С возрастом традиционные нормы начинают превалировать в пропорции 3 : 1.

Но самый важный вывод состоит в том, что установочное поведение внутренне противоречиво, следовательно, ценностное сознание современного русского человека является полем «борьбы противоположностей». Об этом, в частности, говорят примерно равные оценки индивидуальной активности и сомнения в нравственности богатства.

Наряду с попарной оценкой народных поучений, участникам опроса было предложено отметить ту пословицу (одну из тридцати), которая в наибольшей мере отвечает его жизненным принципам. Наиболее популярной оказалась социальная позиция, заключенная в таких суждениях (в %):

1. «Под лежачий камень вода не течет» — 11,9

2. «Терпение и труд все перетрут» — 9,5

3. «Что ни делается — все к лучшему» — 9,4

4. «На счастье надейся, а сам не плошай» — 8,3

5. «Заработанный ломоть лучше краденого каравая» — 58,3

Как мы видим, и этот ряд предпочтений внутренне противоречив: 3-я и 4-я пословицы, по смыслу совершенно противоположные, имеют почти равное число сторонников.

Однако не лишним будет напомнить, что все пословицы отобраны из сборника Владимира Даля и все они (в том числе, «за» активность и «за» пассивность) не могут быть исключены из системы этнически обусловленных социальных стереотипов. Таким образом, противоречив и сам национальный характер, в нем заключены потенции совершенно различного типа сознания и поведения.

Пословица как индикатор тендерных статусов и семейных отношений. Даже на исходе XX века традиция и этнокультурная норма не впрямую, но продолжают обусловливать и в современной России гендерные и семейные неравенства, об этом свидетельствуют как эмпирические исследования, так и теоретические изыскания. Между тем при изучении взаимоотношений полов достаточно сложно добиться достоверности результатов, прибегая к одним лишь прямым вопросам и ценностным шкалам. Эта область межличностного общения не менее, если не более, «интимна», чем сфера этнических проявлений. Именно поэтому целесообразно в качестве косвенных и одновременно контрольных вопросов использовать процедуру оценки респондентами народных «поучений» по этому поводу, содержащихся в тексте пословиц.

В исследовании «Этническое самосознание русской молодели» (1995 г.) в числе индикаторов статуса женщины выступали 10 русских пословиц следующего содержания: 1. «Курица не птица, баба не человек»; 2. «Бабе дорога — от печи до порога»; 3. «Бабе хоть кол на голове теши»; 4. «У бабы семь пятниц на неделе»; 5. «Стели бабе вдоль, она меряет поперек»; 6.»Волос долог, да ум короток»; 7. «Баба что мешок — что положишь, то и понесет»; 8. «Кто с бабой свяжется — сам баба будет»; 9. «Баба да бес — один в них вес»; 10. «Бабьи промыслы, что неправые помыслы».

Все эти суждения свидетельствуют о низком как социальном, так и психологическом статусе русской женщины, иных, с более высокой оценкой ее положения, — просто не существует, поэтому пришлось ограничиться лишь однотипными по направленности.

Гипотетически предполагалось, что мера согласия (номинальная шкала— «скорее согласен», «скорее не согласен», «трудно сказать») с этими суждениями у мужчин и женщин будет заметно различаться. Гипотеза подтвердилась лишь частично: 1-ую пословицу, наиболее жесткую по содержанию, отвергли как мужчины, так и женщины; 710-ая пословицы вызвали заметно большее согласие у респондентов-мужчин, однако со 2-ой, 4-ой и 5-ой пословицами согласились более половины опрошенных женщин, что косвенно свидетельствует о значительной мере сохранности традиционных стереотипов и о признании за собой самими женщинами более низкого относительно мужчин статуса.

Подобным же образом можно обратиться к народным «поучениям» (косвенный контрольный индикатор) при эмпирическом изучении семейных ориентаций. В словаре Владимира Даля — почти 350 пословиц на эту тему (например, «Муж пашет, а жена пляшет» или «Муж любит жену богатую, а тещу тороватую» и т.п.). Словесное народное творчество, и в частности, пословицы как наиболее краткое и образное «ядро» коллективного творчества народа — это бездонный первичный материал для исследования воздействия этнического фактора на систему ценностных ориентаций. Материал, который трудно переоценить

Самостоятельная работа 7

ЭТНИЧЕСКАЯ КУЛЬТУРА

Ядро характера народа воспроизводится из поколения в поколение благодаря преемственности этнической культуры, проявляющейся в общих символах, которые усваиваются и интериоризируются благодаря общему языку, единому историческому прошлому, традициям, ритуалам и обрядам.

Этническая культура — это поле научных изысканий в первую очередь этнопсихолингвиста (язык), культурантрополога (традиции, обычаи, обряды), историка культуры. Однако определенный срез этнокультурных проявлений может быть обнаружен не только путем наблюдения и регистрации социальных фактов, к этому методу чаще всего прибегают антропологи, но и посредством социологического исследования.

Язык. Как мы уже знаем, родной язык, отражая этнически обусловленную картину мира, представляет собой первичную символическую среду любого народа. По образному сравнению американского лингвиста Дж. Теодорсона, «это повозка традиций, сохранившихся и передающихся из поколения в поколение чувств, эмоциональных ассоциаций и мифов».

В своем исследовании мы гипотетически предположили, что носители языка интуитивно, неосознанно ощущают родной язык как своего рода почву «обитания» этничности и поэтому сопротивляются иноязычной экспансии. Для проверки этой гипотезы в инструментарий был включен список, состоящий из 40 понятий, расположенных парами (20 пар), где каждому иноязычному слову, входящему в русский язык (например, электорат или консенсус), соответствовал его полный или приблизительный русский аналог (например, избиратели или согласие). Респондентам предлагалось отметить то слово из каждой пары, которое им больше нравится.

Предварительная гипотеза подтвердилась: в 75% случаев участники опроса, в том числе и с высшим образованием, а это особенно примечательно, отдали предпочтение собственной лексике. Так, к примеру, тот же «электорат» предпочитает 1,5% опрошенных, а «избирателей» — 76,4% (от ответа уклонились 22,1% респондентов); «консенсус» нравится больше, чем «согласие» (76,6%), только 5,0% опрошенных при 18,4% неопределившихся.

Составить подобный перечень способен любой человек, заглянувший кроме академического словаря русского языка в словарь иностранных слов, или даже просто внимательный к языку слушатель информационных передач ТВ, временами напоминающих дурной перевод с английского.

Лексический смысл некоторых специфически русских символов (например, «воля» или «авось»), который вкладывают в них современные носители языка, можно прояснить посредством открытых вопросов в прямой форме (например: «Как Вы думаете, "свобода" и "воля" — это одно и то же или нет?»; «Если нет, то в чем различие между этими понятиями?»). Однако надо иметь в виду, что при использовании такого рода вопросов, выборка должна быть достаточно образованной, в противном случае число людей, не ответивших на вопрос, будет весьма значительным.

Обряды (ритуалы), как уже говорилось — стереотипные формы массового поведения, которые выражаются в повторении стандартизированных действий и выступают в качестве эффективного средства социального регулирования.

Русские обряды в силу известных социально-исторических причин оказались во многом утрачены, традиции, прежде всего, семейные, сохранились лучше — празднование Нового года с украшением елки и обычаем дарить друг другу подарки, чисто русское обыкновение поминать усопших на девятый и сороковой день после кончины и ряд других.

Сегодня традиция, если говорить о России, выражается в некоторых «стандартизированных действиях» прежде всего праздничного поведения, содержание которого можно выявить посредством социологического исследования. Нами в одном случае применялся вопрос открытого типа: «Какие праздники принято отмечать в Вашей семье?», в другом — полузакрытый вопрос, в котором респонденту предлагалось выбрать из перечисленных ниже 1-2 суждения, в большей мере соответствующих его мнению:

1. Я праздную пасху и рождество потому, что это придает смысл моей жизни.

2. Я отмечаю их потому, что так принято в нашей семье.

3. Для меня эти праздники — народные обычаи, которые я уважаю.

4. Для меня любой праздник это праздник. Я отмечаю и религиозные, и советские праздники.

Другое. Что именно?_____________________________
Интерпретация выглядела следующим образом:

1-ый индикатор—религиозная мотивация; 2-ой — семейная мотивация (традиция); 3-ий — этнокультурная мотивация; 4-ый — мотивация психологической релаксации.

К сфере этнической культуры относится и традиционная для данного народа религия. На наш взгляд, предпочтительно, чтобы религиозность (мотивы, ценности, степень выраженности) выступала в качестве предмета специального исследования, ибо это, пожалуй, наиболее интимная область индивидуально-личностного самосознания и самочувствия, которой уместнее коснуться в форме свободного интервью. Думается, что столь различные данные, к примеру, о числе верующих в России (от 20% до 70%), полученные вполне компетентными специалистами, как раз объясняются «помехами» психологического свойства — нежеланием людей быть откровенными в этом вопросе.

Другая возможность — максимально «завуалировать» подлинный смысл того или иного вопроса: так, первый индикатор приведенного выше вопроса как раз и дал нам косвенное представление о степени религиозности участников опроса (14%). Ибо если человек отмечает Пасху потому, что это семейная традиция (21,5%) или народный обычай (58,2%), вряд ли его можно причислить к истинно верующим людям.

В качестве еще одного вопроса, который, с одной стороны, вводит этническую культуру в контекст общей культуры личности, а с другой, косвенно определяет степень этнической терпимости-нетерпимости, можно рекомендовать следующий, который использовался нами неоднократно с неизменно надежными результатами:

Как Вы думаете, в чем прежде всего проявляется культура человека? Оцените каждое из перечисленных ниже качеств, используя балльную шкалу, где 5 — самое важное качество, 1 — не имеет никакого значения.

Балл:
в воспитании, вежливости ____
в уважении к старикам, инвалидам ____
в порядочности, честности ____
в уважении к традициям своего народа ____
в знании искусства (эрудиции) ____
в терпимости к чужим взглядам и поступкам ____
в уважении к людям любой национальности, их обычаев и традиций ____
в чем еще?________________________

Термин “паремия” не имеет в отечественной филологической традиции однозначной дефиниции. Исходя из этимологии и дотерминологической истории слова, в языковедческом аспекте рационально определить паремию как устойчивое в языке и воспроизводимое в речи анонимное изречение, пригодное для употребления в дидактических целях. В этом случае термины пословица и поговорка оказываются видовыми, а сами изречения, подводимые под них, вслед за В.П. Жуковым разграничиваются по наличию или отсутствию в их составе (по сравнению с деривационной базой) переносного значения, ср.: Цыплят по осени считают; Готовь сани летом, а телегу – зимой; Лучше быть молотом, чем наковальней – пословицы; Здоровье дороже богатства; Почём знать, чего не знаешь; Что было, то прошло, что будет – придёт – поговорки.

система паремий конкретного народа опирается на систему ценностных концептов, сформированных этническим сознанием.

общие принципы семантического описания паремий. Таких принципов пять.

1. Определение значения пословицы или поговорки предполагает опору на её глубинную логическую структуру.

2. Уровень абстрактности значения паремии должен быть выше уровня абстрактности семантики деривационной базы.

3. При семантическом описании пословицы необходим этнокультурный подход. Не подменяя толкование значения пословицы толкованием значения её деривационной базы, рационально принимать во внимание характер впечатления от конкретных образов, создаваемых комбинацией значений лексем, которые входят в её деривационную базу, а также существование этнокультурного фона, на котором осмысляется паремия.

4. Одна и та же пословица может восприниматься как многозначная с учётом процесса расширения её значения.

5. Следует разграничивать собственное значение паремии и её прагматический смысл.

Обзор паремиологического фонда русского языка XIX в. в целом подтверждает наблюдения современных отечественных аксиологов над системой ценностей русского человека.

Приоритетными в их кругу оказываются морально-нравственные (7838 единиц – чуть более 30 % анализируемого корпуса) и утилитарно-практические (5937 единиц – около 23,2 %).

Морально-нравственные ценности количественно представлены наиболее широко. При этом на первом месте стоит такая ценность, как семья. Наиболее значимыми, судя по числу имеющихся в картотеке автора работы изречений, являются “правда”, “безгрешность”, “честность”, “добро”, “гостеприимство”, “смирение”, “послушание”, “кротость”, “солидарность”, “сострадание”, “милосердие”, “щедрость”. Осмыслению каждой из перечисленных ценностей посвящено свыше 300 изречений.

В кругу утилитарно-практических ценностей первостепенная важность придается таким концептам, как “толк” (практическая полезность, рациональный результат), “хорошее”, “языковое общение”, “труд”, “рассудительность”, “мера”, “дом”. Как можно заметить, сами по себе эти ценности неоднородны и могут выполнять в ряде случаев по отношению друг к другу роль концептов-спутников. Но, как кажется, отмеченная особенность не противоречит принципу группировки паремий, она лишь следствие того, что эти устойчивые фразы сочетают в себе признаки языковых знаков и текстов и могут выражать по нескольку различных значений и прагматических смыслов.

На третьем месте по общему количеству стоят ценности бытийного плана (4848 единиц – 18,6 %). Среди них группу наиболее актуальных ценностей составляют “благо” (благо вообще, мыслимое неконкретизированно), “время”, “жизнь”, “человек”, “воля”, “счастье”, “удача”, “судьба”.

Четвёртое место по количеству занимают экономические (3354 единицы – около 12,9 %) ценности.

Примечательным (и закономерным, обусловленным целью создания паремий) кажется факт, что психологические и эстетические ценности располагаются в пословично-поговорочном фонде на последних местах. В этих группах объединено 742 (чуть более 2,8 %) и 286 (около 1,1 %) единиц.

Отношение к отдельным ценностям может рассматриваться в паремиологическом пространстве русского языка в трёх направлениях: 1) когда человек осмысляет себя как некую сущность, противопоставляемую окружающей среде (или во всяком случае вычленяемую из неё), 2) когда он задумывается о проблеме своего существования как биосоциального существа либо оценивает свои связи с другими подобными себе индивидами и 3) когда он мыслит себя как члена некоего объединения, связанного разнообразными взаимоотношениями с другими социально маркированными группами людей. Мысли об отдельной ценности могут отражать все три перечисленных оппозиции, хотя иногда ограничиваются и рамками одной из них.

Анализ паремиологической реализации ценности “своё” позволяет отметить, что она проявляет себя в двух частных разновидностях противопоставления: 1) своего и чужого в предметной сфере и 2) своих и чужих людей, с которыми приходится вступать в контакт индивиду.

“Своё” ощущается русским сознанием как несомненная ценность в первую очередь в силу того, что им можно распоряжаться по своему усмотрению, используя его как надёжное средство сохранения независимости, ср.: Чужое не прочно и большое, а своё и малое да правое; Считай деньги в своем кармане; Чужая одёжа – не надёжа; В копнах не сено, в людях не деньги; Домашняя копейка лучше заезжего рубля и др.

Противопоставляя “своих” “чужим”, пословицы и поговорки указывают, что наиболее надёжное объединение “своих” – семья, которая строится на морально-нравственных началах и подкрепляется кровным родством: У Мирона детки Миронычи, у Ивана – Иванычи; Какова матка, таковы и детки; Один отец – один и норовец; Каков Ананья, такова у него и Маланья; Свинья хрю, и поросята хрю; Ворон ворону глаз не выклюнет; Гостья Федосья! Сиди на печи да жуй калачи!; Не шевель чужой щавель, а свой набери, да как хошь шевели!; На чужой двор вилами не указывай! Вторым по силе связей, судя по материалам паремий, следует считать сообщество людей, имеющих одну Родину. Здесь на первом плане чувство патриотизма, любви к тому месту, где живёшь, ср.: За морем теплее, а у нас веселее; Держись, вошь, своего тулупа .

Первым шагом в описании картины мира, слагаемой средствами одного языка, оказывается, как правило, анализ культурных концептов в пределах именно этого языка. Однако гораздо рельефнее такая картина становится, когда есть возможность сопоставить её с лингвокультурной информацией, извлекаемой из других языковых систем. Уяснить специфику представления о той или иной ценности в сознании какого-либо народа проще, если сравнивать мысли, выраженные разными этническими коллективами. Так, концепт “смелость” в русском сознании охватывает более широкий круг признаков, чем в сознании иных этносов. Он связан не только с идеей бесстрашия, но и просто с мыслью об активности и решительности как чертах поведения человека, стремящегося достичь поставленной цели.

Различие ощутимо и тогда, когда речь идет о природе смелости-храбрости и ситуациях её проявления.

В русской паремии мнение о том, что смелость составляет внутреннюю потребность человека, удалось обнаружить только в одной паремии – Не стерпела душа – на простор пошла, а такие логемы, как “Смелый человек остается таковым всегда” или “Смелость бывает нужна всегда”, насколько позволяет судить анализируемый материал, вообще не реализованы. Смелость воспринимается как свойство желанное, но нестабильное и не присущее человеку постоянно, а, скорее, порождаемое разнообразными обстоятельствами, в том числе даруемое Богом, ср.: Напусти, Бог, смелости! или Неробкую душу вложил в меня Бог .

В противоположность этому анализ паремий других народов приводит к мысли, что в их сознании смелость выглядит константным качеством, присущим, однако, не любому человеку, а настоящему мужчине, воплощая одно из его главных достоинств: Мужеством не наделяют (каб.-черк.); в отваге (татарск.); У кого нет мужества, тому оружие не помогает (лак.) и др.

Наряду с системным аспектом в диссертации рассматривается и функциональный.

Исследование позволяет заключить, что использование паремий в речевых произведениях различной функциональной принадлежности обладает своей спецификой.

Сферу интенсивного употребления пословиц и поговорок образует речь, способная передать индивидуальное мнение, охарактеризовать, оценить некий объект речи, сделать высказывание выразительным и повысить его действенность. Поэтому благодатным материалом для их анализа является художественная, публицистическая и разговорная речь.

Паремии интересны как средство познания национального характера народа, проникновения в систему его ценностей, хранилище разнообразной культурологической информации. Именно паремика заключает в себе совокупность мнений, выработанных народом как лингвокультурной общностью, даёт возможность обнаружить наиболее значимые ценности, сложившиеся в этническом сознании, отражающие философию и психологию народа.

Благодаря образам, которые сохраняет внутренняя форма пословиц, можно расширить и углубить представления о культурно значимых смыслах, которые явно связаны в сознании носителей языка с отдельными лексемами или даже с целыми синонимическими рядами слов, но не зафиксированы в толковых словарях.

Рассмотрение пословиц и поговорок русского языка убеждает в правоте исследователей, которые указывают на склонность русского человека к морализаторству. На самом деле, первое место в системе ценностей, которые упоминаются в русских паремиях XIX в., и второе, но количественно не изменившееся, – в кругу паремий, активно используемых в конце ХХ в., отведено морально-нравственным. Поскольку эти знаки призваны ориентировать человека в окружающем мире, лидировать по количеству употреблений в современной письменной речи СМК начинают пословицы и поговорки, описывающие утилитарно-практические ценности, которые и в XIX в. были близки к этому. Интересно, однако, что даже в такой прагматично ориентированной системе, как паремии, в русском языке на третьем месте по объёму стоят изречения, несущие философский смысл, затрагивающие проблемы блага как такового, времени, жизни и смерти, молодости и старости, воли, счастья, удачи и т.д.

Культурно значимые концепты ценностного плана оказываются теми центрами, вокруг которых формируются подсистемы пословиц и поговорок, освещающих их разнообразные аспекты. Каждая паремия имеет своё собственное значение, реализуемое только ею. Как признают учёные, отдельные пословицы и поговорки вступают друг с другом в синонимические и квазисинонимические связи, а также способны реализовать отношения противопополжности. Однако налицо и более крупные объединения паремий, которые при отвлечении от некоторых частных деталей легко сводятся к ограниченному числу логем – единиц логико-семантического плана. Сами по себе логемы могут выстраиваться в иерархические системы, поднимаясь на всё более высокие ступени абстрагирования от конкретных значений отдельных единиц.

Систематизация паремий отдельного языка предполагает, что ценности воплощают идеалы, формирующиеся в человеческом сознании. Наличие в реальности ситуаций и отношений, вступающих в противоречие с идеалом, делает необходимым и учёт существования антиценностей, а соответственно, и паремий, которые их описывают и оценивают.

Специфика языкового сообщества заключается не только в наличии некоей языковой системы, но и в особенностях её функционирования. При этом различие в сферах употребления языка, характере пользователей и их речевых намерений, без сомнения, накладывает свой отпечаток.

В художественном тексте паремии выполняют роль мощного средства эстетического воздействия на читателя. Однако даже в рамках единого функционального типа речи – литературно-художественного – их использование зависит по крайней мере от трёх факторов: автора текста как языковой личности, родо-жанровой принадлежности произведения, времени его создания. В лирических текстах паремии нацелены на отображение индивидуальной системы ценностей лирического героя, в эпическом и драматическом они в большей мере способствуют обращению к общеэтническим и даже общечеловеческим ценностям. Объединяет все художественные тексты одно свойство: в итоге благодаря им до читателя доносится авторская позиция. В объёмных произведениях у паремий роль становится двойственной: они не только выполняют роль элементов текста, но и постепенно формируют некое надтекстовое пространство со своим отдельным смыслом. Тексты, созданные в разное время, демонстрируют различие в системах ценностей одного и того же этноса.

Как показало исследование, письменные тексты СМК, включающие паремии, также способны эффективно воздействовать на читателя. Но цели продуцирования таких текстов иные, чем у художественных: главным образом, авторы стремятся вызвать у адресата психическую реакцию за счёт специфики информации, передаваемой паремией. Пословицы и поговорки входят в первую очередь в те тексты, которые призваны сформировать читательское мнение о предмете речи, несколько реже – в материалы, которые должны побудить адресата к активной реакции, ещё в меньшей степени – в публикации, преследующие информационно-развлекательную роль. В газетных текстах, подчинённых двум первым целям, паремии либо используются в традиционном виде, либо варьируются, но сохраняют признаки языковых единиц. В информационно-развлекательном тексте они могут полностью разрушаться, выполняя лишь роль средства привлечения внимания, установления первоначального контакта.

Самостоятельная работа 6.

Народные пословицы и поговорки.

Народные пословицы – это не только литература сама по себе: чаще всего - это концентрированное отражение многовекового народного опыта, призванного побудить к определенным действиям или предостеречь от совершения каких-либо поступков. В этом смысле пословицы напоминают народную сказку, которая в кратком изложении оказывает огромное влияние на формирование сознания ребенка и учит его правильному поведению. Если взять народные пословицы во всей их совокупности, то мы увидим, что они отражают менталитет народа во всем его разнообразии и противоречиях, более того, они являются важной частью народных черт, образа жизни, его моральных стандартов.

Пословица обычно представляет собой краткое законченное высказывание, изустно передаваемое из поколения в поколение. Форма ее проста, но, вместе с тем, красноречива и настолько универсальна, что одни и те же пословицы употребляют люди, относящиеся к самым различных классам и сословиям. Поскольку в сжатом виде в ней представлен опыт предыдущих поколений, она пользуется у людей полным доверием. Ей доверяют, потому что в ней указан путь решения проблем, исходя из предшествующего опыта, который дает незабываемые уроки. Этот опыт излагается короткой фразой, в которой нет необходимости рассказывать о всех обстоятельствах, сопутствовавших ее появлению.

Пословица призывает следовать ее мудростям, даже говорят: «Как пословица говорит, так и действуй». Пословица вселяет уверенность в людях в том, что опыт народа ничего не пропускает и ничего не забывает…

Как говорил Фараби, слова и смысл пословиц доставляют удовольствие аристократам и простолюдинам, ибо и те и другие постоянно пользуются ими в горести и в радости. Пословицы представляют собой вершину мудрости, потому что все люди не могут так единодушно одобрять что-то несовершенное. Таким образом, пословица представляет собой моральную ценность, получающую одобрение всего народа. Прежде чем утвердиться и получить распространение пословица пропускается через сито моральных устоев этого народа, она явным или скрытым образом свидетельствует о моральных нормах, которыми руководствуется этот народа в самых разных жизненных ситуациях.

Ученые-паремиологи (специалисты по пословицам и поговоркам) утверждают, что пословица является не только видом народного творчества, но представляет собой своего рода словесное действие, обладающее огромной силой. Дело в том, что человек, прибегающий к пословице в той или иной ситуации, рассчитывает с ее помощью воздействовать на ход событий и на поведение людей. В пословицах всех народов органически соединяются смысловое содержание и преследуемая цель. И хотя пословицы могут отличаться друг от друга содержанием, строением фразы, тем не менее, все они являются огромной книгой, в которой прочитываются моральные ценности народа, его смекалка и его дух.

Поскольку мы можем распределить пословицы по группам с точки зрения норм поведения, а именно отношение пословицы к поведению делает ее выразительницей духа общества, его моральных ценностей и принятых норм, то, несомненно, что пословицы – это не только литература. Здесь мы должны заметить, что многие пословицы как бы противоречат друг другу. Например, если мы сравним такие две пословицы как «Сосед – за соседа, хотя он и сосед» и «Сосед! Я сам по себе, а ты сам по себе», то увидим, что первая призывает оказывать помощь соседу, а вторая – держаться от него подальше. Если мы говорим, что пословица является квинтэссенцией народной мудрости, то мы должны признать, что эта мудрость противоречива, поскольку она допускает два совершенно противоположных образа поведения. Если подробно разобрать содержание первой пословицы, то мы увидим, что она обязывает помогать соседу, даже если до этого он вел себя не по-соседски. Вторая пословица гласит: «Занимайся своими делами и не вмешивайся в чужие». Однако никакого противоречия здесь нет, потому что помочь соседу и утешить его в горе твоя обязанность, и все это никак не ущемит соседа и не обидит его, а даже обрадует. И в то же время непозволительно вмешиваться во все соседские дела.

Эти две пословицы показывают нам, что богатство народной мудрости неисчерпаемо, поскольку на каждый случай найдется свое мудрое назидание. Если одна пословица высоко ставит отца и считает его опорой семьи, то другая в противоположность ей смотрит на мать как на центр семьи и ее хранительницу. Это происходит не потому, что мышление народа противоречиво, а потому что жизнь полна разнообразия, и на каждый случай имеется своя пословица или поговорка. Но даже тогда, когда пословицы показывают только какую-то одну сторону противоречивого общественного опыта, исследователь не имеет права считать пословицы единственным отражением менталитета народа и его традиций, ибо в них одна сторона жизни проявляет себя, а другая – скрыта. И, конечно, значение пословиц не в том, чтобы показывать исследователю менталитет народа в каком-то однородном виде: просто они являются хранилищем накопленного народом жизненного опыта во всем его разнообразии и противоречивости.

Палестинская народная пословица самым правдивым образом отражает жизнь палестинца на его земле, простирающейся от Моря до Реки и от Пустыни до Галилеи. Эта земля охватывает самые разные географические зоны - приморские и континентальные, горные и пустынные. Разнообразие ландшафта и климатических условий, в которых протекало историческое становление палестинского народа, может быть, приводило к тому, что в разных районах возникали различные понятия. Однако эти незначительные различия не могли в целом устранить единство понятий, на основе которых возникали народные пословицы, являющиеся зеркалом, в котором можно увидеть внутреннее содержание этих понятий, и все то, что имеет к ним какое-либо отношение.

Среди пословиц есть такие, которые вызваны к жизни каким-то реальным случаем из жизни. В таких пословицах пережитый опыт получает концентрированное выражение в краткой фразе или комментарии. Не оставила пословицы без внимания и арабская наука риторики, которая рассматривает их как метафорический образец, который наполняется жизнью в результате уподобления данной конкретной ситуации другой, имевшей место ранее, при этом данная ситуация «заимствует» словесное выражение, которое изначально возникло для характеристики прежней ситуации. Благодаря этому пословица становится вдохновляющим примером, который опирается на предыдущий жизненный опыт.

Можно указать на следующие наиболее типичные источники пословиц и поговорок:

1. Реальные факты.

Так, поговорка «И все-таки верхом (на коне)» возникла во время восстания 1936 г., когда один из командиров – слепой шейх Хамид из Назарета – был найден англичанами в деревне Малуля. Шейх находился в одном доме на втором этаже, и когда он отказался спуститься, то одному солдату пришлось усадить шейха себе на спину и таким образом спускаться, на что шейх сказал: «И все-таки верхом». Эта фраза стала поговоркой, означающей твердую решимость не сдаваться даже в самых сложных ситуациях.

2. Рассказ или народный анекдот.

Например, поговорка «Между Ханой и Маной пропала борода» основывается на анекдоте об одном мужчине, который имел две жены: старую Хану и молодую Ману. Старая жена хотела, чтобы муж выглядел стариком и поэтому выщипывала у него из бороды черные волосы, а молодая хотела, чтобы он выглядел молодым, поэтому выщипывала седые, в результате чего мужчина остался без бороды (ср. «За двумя зайцами погонишься – ни одного не поймаешь»). Героем многих пословиц и поговорок является сказочный комический персонаж Гоха, поступки и высказывания которого стали объектом для сравнения: «Как гвоздь Гохи».

Люди могут употреблять пословицы, не зная подробностей их появления, с какими событиями они связаны. Однако, когда люди общаются между собой, пословица сама по себе, одним своим выражением служит средством внушения: «Зима и лето на одной крыше…Как так?»; «Откуда тебе знать, что у нее под хвостом?», «Если знаю – называю, а не знаю – говорю «горсть чечевицы»; «Подобно рассказу змеи».

3. Некоторые пословицы заимствованы из классического литературного арабского языка

целиком или с незначительными изменениями: «Старый бурдюк похож на тарелку»; «Неизменность состояния – чепуха»; «Молчать о правде – говорить ложь»; «На каждую падающую подхватывающая»; «Лучше смерть, чем унижение».

4. Народный эпос, например, «Жизнеописание /рыцаря/ Антары» или «Изгнание племени Бени Хиляль»:

«Антара темный, а молва о нем светлая», «Много забот убивают, а свободный разум укрепляет решимость».

5. Народные песни. «Жизнь в унижении нам не подходит»; «Словом «хорошо бы…» дом не построишь».

6. Наблюдения над явлениями природы, народные приметы: «Март- отец землетрясений и дождей»;

«Лучше тень от камня, чем тень от дерева»; «Если тучи с утра – отправляйся в путь, если с вечера – ищи теплый приют».

7. Народные верования, уходящие вглубь веков,

что свидетельствует о древнем культурном наследии палестинского народа: «Ешь как предписывает вера и не работай в понедельник» (ср. «Понедельник - тяжелый день»); «Кошкин грех не прыгает».

8. Наблюдения над порывами человеческой души,

жизненный опыт многих поколений: «Нет дерева, которое бы не качал ветер, и нет замка, который бы не царапал ключ»; «Мартышка в глазах матери – газель»; «Птенец клюет старого петуха»; «Вначале кокетство, потом – страсть».

9. Удачные выражения, нередко имеющие насмешливый или язвительный характер:

«Сам кривой, а подмигивает луне»; «Проткнули бубен и прекратили пение»; «Подштанники дырявые, а кафтан – на две тысячи».

10. Культуры и религии других народов, в том числе выражения из священных книг трех мировых религий: «Истина как правда – не тонет»; «Голова не потому голова, что много болит».

Таковы основные источники пословиц. Что же касается их содержания, то оно может быть классифицировано по следующим категориям:

1. Отражение жизненной позиции или социальных отношений. Сюда входит значительное число пословиц, в которых показаны отношение к правителям, женщине, отношения между классами и сословиями, откровенность и двуличность и т.п.

2. Описание состояния человека или типичных жизненных ситуаций: «Ужаленный /змеей/ боится и за веревку потянуть»; «У слепого менялы мешок дырявый»; «Идти одному – что босому в пустыне»; «Что заставило тебя выносить горькое – еще более горькое» (Ср. «Из двух зол выбирают меньшее»). «Что предначертано – то и черпак вытащит» (Ср. «От судьбы не уйдешь»). Многие пословицы содержат сведения о климате и сельскохозяйственных работах.

3. Пословицы могут представлять собой выражения самого общего характера, а также различного рода сравнения: «Ворует сурьму прямо из глаз» (Ср. «На ходу подметки рвет»); «Один бороду носит, а другому она жить не дает».

Заметный след оставил в пословицах и политический опыт, через который прошел палестинский народ: «Ничего хорошего от Запада не жди»; «Это все английский кол».

Язык народных пословиц сочетает в себе благозвучие и мудрость, лаконичность поэтическое новаторство, вдохновенность и простоту. Пословицы, с одной стороны, рисуют общую картину всего общества, а, с другой, – дают представление и о том, кто пользуется этими пословицами, поскольку они в полном соответствии с общепринятыми в данном обществе обычаями, традициями и идеалами, отражают взгляды людей на различные ситуации. Все это дает пословице силу непререкаемого закона и авторитета.

Пословицы рисуют правдивую картину жизни палестинского народа, его моральных ценностей. Лишь некоторые из них оправдывают индивидуализм, самоизоляцию от общества, но именно они, пожалуй, получили наибольшую известность. Причина этого кроется, по-видимому, в тех неудачах, которые выпали на долю палестинского народа, постоянного регресса вследствие отсутствия демократии и свободы. Примером таких пословиц, которые несут отрицательный заряд, могут служить следующие: «Родственники – что скорпионы» (Ср. «Чем дальше, тем родней»); «Брак между родственниками – беда»; «Играй сам – будешь в выигрыше».

Несмотря на это, наличие немногочисленных отрицательных пословиц не отражает духа и цели пословицы как таковой, ее приверженности жизни людей. Подобные пословицы произносятся лишь с целью предостеречь об опасности иметь дело с людьми, не заслуживающими доверия. Возможно, что эти пословицы повествуют о печальном опыте, который пережил кто-то со своими родственниками, однако они не отражают общей картины общества. И, конечно, такие пословицы не могут отменить действие других пословиц, зовущих к взаимной поддержке, укреплению родственных связей. Пословиц этого типа несчетное количество, и они, конечно, используются чаще всего.

Палестинские пословицы особо подчеркивают положительное и отвергают негативное. В сфере родственных отношений они побуждают к укреплению родственных уз, которые являются надежной защитой. Мужчина связан с дядьями по отцовской линии и гордится дядьями по материнской линии, потому что «Мальчик на две трети от брата матери».

Дядя по линии матери занимает важное положение в семье, что иногда приравнивается к отцу: «Брат матери, несомненно, как отец». Учитывая важную роль, которую играет в семье дядя по материнской линии, пословицы придают большое значение укреплению уз между родственниками отца и матери: «Будь шурином и не надо кузена».

И все же, в силу принадлежности человека своей семье, преимущество отдается дяде по линии отца, как об этом гласит следующая пословица: ««Брат матери распускает, а брат отца направляет».

Личность палестинца проявляется и в том, что он стремится наделить некоторыми, если не всеми, своими чертами своего сына, он стремится, чтобы сын стал частью его самого. Он направляет его, обучает, воспитывает в духе праведности, потому что «собака навлекает на хозяина ругать», а, хороший сын подобен дереву, которое своей кроной затеняет корни, а плохой сын служит причиной упреков в отношении своих родителей: «Развратный сын – укор родителям» (Ср. «Паршивая овца все стадо портит»). Однако чаще всего родители не могут отказаться от своих детей, даже если те пошли по скользкой дорожке, и стремятся наставить их на путь истинный. Об этом говорит следующая пословица: «Это моя ветвь, хоть и погнулась».Поэтому родители вынуждены применять и насилие, чтобы убрать своих детей с греховного пути: «Меч родителей – деревянный».

Никто не может отказаться от своих родственников и близких, потому что тот, у кого нет родных, у того нет и родины, и никто не будет считаться с тем, кто покинул своих родных или, наоборот, - кого родные покинули («Родня даже для подлеца чего-то стоит») будет жить на обочине жизни других: «Кто вылез из одежды – голый»; «Имей родню и не пропадешь»; «В ком течет твоя кровь – твоя забота»; «Никогда кровь не станет водой».

Вместе с тем, возникают разногласия даже в одной семье, однако они вполне разрешимы: «Ноготь не выпадет из мяса»; «Твое происхождение выдает тебя»; «Благородный не отказывается от своих корней». Главе семьи или племени принадлежит важная роль в улаживании споров, потому что старейшина племени и глава семьи является носителем жизненного опыта. Другие же члены семьи признают его, руководствуются его поступками, заимствуют его опыт. На главе семьи лежит обязанность отводить опасности от семьи: «У кого нет старшего, у того нет и порядка».

Итак, мы видим, что народные пословицы как всякий продукт социальной жизни постоянно развиваются и подвергаются изменениям. Одни пословицы увядают и умирают, на их место приходят новые. Что же касается темпов подобных изменений, то они определяются характером самой пословицы, ее роли в конкретных исторических и территориальных условиях

Самостоятельная работа 7.

Украинские легенды.

КВІТИ ЧОРНОМОРСЬКОГО БЕРЕГА

Прекрасна, запашна природа Криму, багатовікова і трагічна його історія, в якій переплелися шляхи багатьох народів і племен, відбилась їх героїчна боротьба проти іноземних загарбників – усе це не могло не привернути уваги поетів, художників, композиторів...

Два великих поети слов'янства – Пушкін і Міцкевич – віддали належне у своїй творчості кримській темі. Кримський пейзаж, життя людей цього сонячного півострова підказали не одну натхненну сторінку Максиму Горькому, Лесі Українці, Михайлу Коцюбинському, Олександру Олесю, Володимиру Маяковському...

Широко відбилось минуле Криму і в творчості безіменних народних поетів, у фольклорі. Саме повітря Криму, його мальовничі гори, його прибережні скелі, його гаї, сади, виноградники ніби дихають поезією, навівають легенди, казки, пісні.

Історія Криму невід'ємна від історії древньої Русі, згодом – від історії України і Росії.

Для України козацьких часів кримські міста були пов'язані зі страшним словом неволя, із наскоками на мирні селища, а також із прославленими походами запорожців проти поневолювачів. Відображення подій того часу ми бачимо у багатьох геніальних рядках Тараса Шевченка...

У безхмарні дні сучасності ми не можемо забути гроз і бур минулого.

У цій книжці зібрана тільки частина кримських легенд і переказів, чудових за своєю простотою і внутрішньою правдивістю. У цих творах багато фантастики, іноді в них діють чарівники і чарівниці, надприродні сили... Та головна дійова особа в них – народ з його мужністю, великодушністю і благородством. Вірність рідній країні і народові, дівоча чистота і незрадливе кохання оспівуються в легендах про далеке і близьке минуле Криму.

Молодому поколінню радимо вивчати народні твори, присвячені цьому чудовому півострову.

Легенди Криму – це "віночок свіжих, росяних, запашних квітів з чорноморського берега".

Максим Рильський

ПЕРЕКОПСЬКИЙ РІВ

Понад дві тисячі років тому на Кримському півострові панували скіфи – могутнє і войовниче плем'я. Виховані в суворих умовах, скіфи були дужі тілом і сильні духом. Доблесні скіфські воїни могли в будь-яку хвилину сісти на коней і вирушити в похід на ворога, що загрожував їх вітчизні.

У ті далекі часи між скіфами і єгиптянами виникла гостра суперечка про те, хто з цих народів першим з'явився на світі...

Багато років тривала ця суперечка між двома древніми народами. Нарешті, єгиптяни, не змігши переконати своїх супротивників словом, вирішили зробити це з допомогою меча і оголосили скіфам війну.

Єгипетський цар Везосіз зібрав військо і повів його на Скіфію, пославши спершу туди послів. Посли запропонували скіфам здатися без бою, висловити покірність і визнати єгиптян найдавнішим народом. Скіфи відповіли єгипетським послам так:

– Цар такої багатої країни необачно, не подумавши як слід, розпочав війну із бідними, війну, якої йому треба було побоюватись, бо результат її сумнівний, нагороди ніякої, а шкода очевидна. Тому скіфи не чекатимуть, поки до них прийде багатий ворог, а самі поспішать назустріч здобичі...

Не встиг єгипетський цар вислухати від своїх послів зухвалу відповідь скіфів, як вдалині здійнялися хмари куряви і почувся тупіт сотень тисяч кінських копит. Везосіз ніяк не сподівався, що скіфи наважаться першими напасти на нього, розгубився і, покинувши військо з усім спорядженням, утік.

Скіфи, захопивши багату здобич, переслідували ворога до самого Єгипту, і тільки болота не пустили їх у цю південну багату країну.

Окрилені перемогою над єгиптянами, скіфи не повернули відразу додому, а вирушили в похід по Середній Азії. Вони підкоряли одну крашу за іншою, накладаючи в знак своєї влади незначну данину, і незабаром уся Азія стала скіфською данницею...

Відтоді, як скіфські воїни покинули свою рідну Скіфію, минуло не багато й не мало – аж двадцять років. Скіфські жони вже втратили надію на те, що чоловіки їх повернуться з походу і почали жити із своїми рабами.

– Мабуть, наші чоловіки десь загинули, інакше чого ж від них нема звістки? – так гадали жінки.

Аж ось, через двадцять років, до Скіфїї долетіла звістка про те, що славні воїни повертаються додому. Невимовний жах охопив скіфських жон. Що робити? Порадившись між собою, вони скликали рабів, синів своїх і сказали:

– Нам усім загрожує загибель від рук месників. Чоловіки не простять зради ні нам, своїм дружинам, ні вам, своїм рабам, ні вам, незаконним дітям. Тому захищайтесь, як тільки можете!

І тоді раби та їх сини взяли в руки кирки і вирушили туди, де вузька смужка землі з'єднувала Кримський півострів з материком. Викопавши глибокий рів, вони озброїлись і засіли там, вирішивши загинути всім до єдиного, але не пропустити месників.

Нічого цього не знаючи, скіфські воїни, горді й щасливі від численних перемог, наближались до рідної землі. Вони передчували радість зустрічі зі своїми матерями, дружинами, дітьми, і їх збуджені голоси лунали далеко в степу.

А ось і перешийок, те єдине місце, де скіфи можуть перейти через солоні озера на півострів до себе додому. Але що це? Глибокий рів, якого раніше не було, перепинив їм шлях, а якісь незнайомі люди погрожували їм зброєю!

Розлютовані скіфи накинулися на невідомих, і почався запеклий бій.

Двадцять днів на вузькому перешийку лилася кров, двадцять днів підряд падали і вмирали люди. Невідомі билися так відчайдушне, наче захищали свою рідну землю і неможливо було їх подолати.

Після двадцятиденної боротьби скіфи відступили і зібралися на військову раду.

– Якщо так триватиме і далі, – сказали наймудріші, – то ніхто з нас не побачить батьківщини. Ми всі поляжемо тут, біля її порога. Треба взнати, хто вони і чого від нас хочуть.

І дізналися скіфи, що воюють вони проти своїх рабів і синів своїх дружин. Зрозуміли тоді, що силою зброї їм не перемогти, що треба діяти інакше.

Знову скіфські воїни рушили на штурм рову, тільки в руках у них були не мечі й стріли, а батоги і канчуки. Наблизившись до захисників, вони несподівано осипали їх ударами. А ті, побачивши батоги і почувши свист канчуків, з відважних воїнів перетворилися в покірних рабів і, кинувши зброю, у паніці втекли...

Скіфи після цього не засипали рів, а навпаки, розширили, поглибили його і поруч збудували невелике укріплення. Як досвідчені воїни, вони зрозуміли, що рів може бути надійним захистом від нападу ворогів.

З тих незапам'ятних часів і існує Перекопський рів.

ІФІГЕНІЯ В ТАВРИДІ

Численне грецьке військо зібралось у похід на Трою. Але ось уже кілька днів грецькі кораблі стояли біля берега і не могли відплисти: дув супротивний вітер. Цей вітер послала богиня Артеміда, розгнівавшись на грецького царя Агамемнона за те, що той убив її священну лань.

Даремно чекали греки, що вітер зміниться. Він, не вщухаючи, дув у попередньому напрямку.

У таборі, що розкинувся на березі моря, почалися хвороби. Воїни все відвертіше висловлювали своє невдоволення, і вожді вже побоювалися повстання.

Аж ось віщий Калхас оголосив:

– Лише тоді змилостивиться богиня Артеміда, коли принесуть їй у жертву прекрасну дочку Агамемнона Іфігенію.

Засмутився Агамемнон. Невже судилося йому втратити свою кохану доньку? Він добре розумів, що коли навіть і піде проти волі греків, його силою змусять принести в жертву Іфігенію, бо цього вимагають інтереси всієї країни.

Прекрасна і велична пройшла Іфігенія серед незліченних рядів воїнів і стала біля жертовника. Заплакав Агамемнон, глянувши на свою юну дочку, і, щоб не бачити її смерті, закрив обличчя своїм широким плащем.

Спокійно стояла біля жертовника Іфігенія. Усі мовчали. Віщий Калхас вийняв із піхов жертовного ножа і поклав його в золоту корзину. На голову дівчині він одягнув вінок. Вийшов із рядів воїн Ахілл. Він узяв посудину зі свяченою водою і жертовне борошно із сіллю, окропив водою Іфігенію і жертовник, посипав борошном голову Іфігенії і голосно звернувся до Артеміда:

– Всемогутня богине Артемідо! Пошли нашому війську щасливе плавання до троянських берегів і перемогу над ворогами!

Узяв Калхас у руку жертовного ножа і заніс його над Іфігенією. Але не впала вона з передсмертним стогоном. Замість неї біля вівтаря лежала закривавлена лань. Іфігенія ж зникла

Сталось велике чудо: богиня Артеміда зжалилась над Іфігенією і зберегла їй життя, пославши на жертовник лань.

Вражені чудом, скрикнули всі воїни. Голосно і радісно скрикнув і віщий Калхас:

– Ось та жертва, якої вимагала велика дочка громовержця Зевса – Артеміда! Радійте, греки, нам обіцяє богиня щасливе плавання і перемогу над Троєю.

І справді, не була ще на жертовнику спалена лань, як подув попутний вітер. Не гаючи часу, греки квапливо почали готуватися до відплиття.

Богиня Артеміда, врятувавши Іфігенію, перенесла її на берег Евксинського Понту, у далеку Тавріду. Там Іфігенія стала жрицею в храмі богині Артеміди.

Минуло багато років. Брат Іфігенії Орест, який виріс за цей час і став сміливим, мужнім воїном, вирушив разом зі своїм нерозлучним другом Піладом у невідому країну Тавріду. Він мав викрасти там священну статую Артеміди і привезти її в Грецію.

Після щасливого плавання Орест і Пілад прибули в Тавріду. Сховавши свій корабель серед прибережних скель, відважні мандрівники ступили на чужу землю. Тут їх підстерігала велика небезпека.

У таврів, місцевих жителів, існував такий звичай: усіх чужоземців вони приносили в жертву богині Артеміда.

Обряд, як правило, виконувала жриця, що не знала шлюбного факелу. Вона приводила чужоземця до вівтаря, і той падав під ударом дівочого меча. Голова жертви на догоду богині Артеміда і настромлювалась біля храму на високий кілок.

Орест, звичайно, і гадки не мав, що цей сумний обряд ось уже багато років виконує його сестра Іфігенія.

Відважні мандрівники непомітно підкрались до храму Артеміди. Це був величний будинок, що спирався на численні колони. До нього вели широкі мармурові сходи. Біля храму височіли кілки, на яких стирчали людські голови.

Зрозумівши, що вдень статую Артеміди не вдасться викрасти, Орест і Пілад сховались недалеко від храму і стали дожидатися ночі.

Але трапилось так, що Ореста і Пілада помітила варта. Після короткої, але запеклої сутички їх зв'язали і відвели до таврського царя Фоапта, найславетнішого і наймогутнішого у водах евксинських. Цар спитав полонених, звідки вони і чого прибули до його країни, а потім сказав, що за місцевим звичаєм вони будуть удостоєні високої честі: їх принесуть у жертву богині Артеміді.

Вранці Ореста і Пілада зв'язаних привели в храм, де біля вівтаря, зробленого із білосніжного мармуру, на них вже чекала жриця. Покропивши їх свяченою водою, пов'язавши їм скроні білими стрічками, Іфігенія сказала:

– Вибачте, юнаки, я не зі своєї волі виконую цей жорстокий обряд. Мене примушує так чинити мій обов'язок. Скажіть мені, хто ви?

Почувши, що вони греки і що обидва з її рідного міста, Іфігенія сказала:

– Хай один з вас стане жертвою нашій святині, а інший повезе звістку від мене на батьківщину.

Орест і Пілад були завжди заодно, жили у згоді і ніколи не сварились. Але тут вони засперечались не на жарт. Пілад, бажаючи врятувати друга, наполягав, щоб у дорогу вирушив Орест. Орест же твердив, що він один винен у всьому і що саме він загине на чужині, а Пілад нехай вирушає на батьківщину.

Поки юнаки сперечались, кому вмерти, Іфігенія писала листа своєму батькові, якого вона покинула колись ще немовлям. І тільки тоді, коли Іфігенія простягнула Орестові папір, брат і сестра впізнали один одного.

Невимовне зраділи всі троє з такої несподіваної зустрічі і стали думати, як врятуватись їм і як вивезти священну статую Артеміди.

І вирішила Іфігенія вдатись до хитрощів. Вона сказала царю таврів Фоапту, що ніби статуя Артеміди опоганена і що треба її, а також двох чужинців обмити в морі. Погодився з цим Фоапт.

В урочистій процесії пішла Іфігенія з прислужницями храму на берег моря до того місця, де був схований грецький корабель. Прислужниці несли статую Артеміди, а воїни царя вели зв'язаних Ореста і Пілада.

Прийшовши до моря, Іфігенія наказала воїнам піти геть, бо вони не мали права бути свідками таємного обряду обмивання. Коли воїни пішли, сестра звільнила брата та його друга і поспішила з ними на корабель.

Підозрілим здалося таврським воїнам, що надто довго триває обряд обмивання. Вони повернулись на берег і, на превелике своє здивування, побачили за скелею чужий корабель, на якому полонені і жриця вже зібралися тікати.

Кинулися воїни на корабель, забряжчали мечі, зав'язався запеклий бій. І хоч таврських воїнів було багато, Орест і Пілад примусили їх втекти. Поки воїни повідомили свого царя про те, що трапилось, поки споряджали погоню, грецький корабель вийшов у відкрите море і незабаром зник з очей.

ГІКІЯ – ГЕРОЇНЯ ХЕРСОНЕСУ

Був час, коли квітучим, багатолюдним Херсонесом[1] правив перший архонт[2] Ламах. Був він дуже багатий, мав багато золота і срібла, худоби і землі. Дім його – велика квадратна будівля – виходив на декілька вулиць. У міському мурі Ламах мав навіть окремі ворота, щоб його численні отари, повертаючись із пасовищ, потрапляли прямо до кошари.

Гікія була єдиною дочкою Ламаха. Серед дівчат міста вона виділялася красою, розумом. Як справжня херсонесітка, Гікія палко любила рідне місто, мріяла зробити для нього щось видатне.

Сусіднім царством правив цар Асандр. Не давали йому спокою багатства Херсонесу. Пробував він силою захопити місто, та зазнав поразки. Вирішив Асандр хитрістю оволодіти містом. Знав про дочку у Ламаха, і запропонував свого сина з нею одружити. Сподівався, що після смерті Ламаха влада над Херсонесом перейде в руки його сина. Цар відкрив синові свій намір, і той погодився діяти так, як задумав батько.

Херсонесіти дозволили шлюб Гікії з сином Асандра з умовою: чоловік Гікії ніколи не повинен виїжджати за межі Херсонесу, навіть для побачення з батьком. Якщо він посміє це зробити, буде покараний на смерть. Умову прийнято, син Асандра одружився з Гікією.

Палко і щиро покохала Гікія свого чоловіка. Він здавався скромною людиною, відданим громадянином Херсонесу, готовим на добрі діла.

Через два роки помер Ламах. На раді вельможних громадян було вирішено поставити на чолі управління містом не сина Асандра, а іншого визначного херсонесіта.

Не здійснилися мрії чоловіка Гікії. Але він не відмовився від них і лише чекав слушної нагоди добитися свого.

У першу річницю смерті батька Гікія з дозволу ради міста влаштувала поминки. Запросила до себе багатьох громадян Херсонесу, роздала їм вино, хліб, масло, м'ясо, рибу – все, чим багатий був її дім. Усі дякували Гікії за добре серце.

Міські власті дозволили їй так щороку вшановувати пам'ять свого батька.

Цим вирішив скористатися чоловік Гікії. Він послав до батька вірного раба зі звісткою, що знайшов шлях, як оволодіти Херсонесом.

Батько став надсилати синові морем по десять-дванадцять відважних юнаків начебто з подарунками для нього і Гікії. Човни боспорян входили до бухти Символів[3]. Син Асандра посилав туди коней, на яких юнаки привозили подарунки. Від'їзд гостей чоловік Гікії призначав на пізній вечір, коли стемніє. Відійшовши трохи від міста, вони звертали з дороги, виходили на стежки, якими йшли отари Ламаха, і через окремі ворота в міському мурі непомітно пробирались до Херсонесу. Тут їх ховали в підвалах будинку Гікії. А гребці в човнах відчалювали з бухти, ніби нічого й не сталося.

Син Асандра відкрив таємницю змови трьом рабам, вивезеним із царства батька. Один з них супроводжував юнаків до бухти, потім повертався в Херсонес і доповідав міській варті, що гості поїхали. Другий проводжав до воріт, третій вводив їх у дім Ламаха, де вони ховалися в підвалах. Ці ж раби носили схованим їжу і воду.

Все це робилось потай. Сама Гікія і гадки не мала, що діється в неї вдома.

ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ АРХОНТА[4] ЛАМАХА[5]

Третя річниця смерті Ламаха. За два роки царевич таємно зібрав близько двохсот воїнів. Син Асандра[6] розраховував, що в день пам'яті архонта всі херсонесіти допізна веселитимуться і добре сп'яніють. Коли вони полягають спати, він виведе захованих змовників і захопить місто. Флот його батька за цей час був готовий до нападу на Херсонес.

Випадкова пригода розкрила змову.

Одна з улюблених служниць Гікії[7] провинилась. Щоб покарати служницю, її замкнули в кімнаті над підвалом, де ховалися боспорські воїни. Служниця на самоті пряла льон і ненароком упустила прядку, яка покотилась до стіни і потрапила в глибоку щілину. Щоб дістати її, дівчина підняла цеглину в підлозі і крізь отвір побачила у підземеллі озброєних людей.

Обережно поклавши цеглину на місце, служниця покликала одну із своїх подруг і послала до пані, просячи прийти до неї, бо вона хоче сказати їй щось важливе. Гікія прийшла, на щастя, одна, не взявши з собою нікого з домашніх. Служниця впала до її ніг і розповіла все.

Гікія відразу все зрозуміла. Інтереси свого народу вона ставила над усе, тому, ні хвилини не вагаючись, вирішила знищити ворогів, у тому числі і свого чоловіка, який виявився зрадником.

Двом своїм родичам Гікія доручила зібрати кращих людей міста. Одну умову поставила Гікія – вони повинні були поклястися, що за її повідомлення, якщо його визнають важливим, вона буде похована в межах міста.

Городяни поклялися виконати цю умову. Тоді Гікія сказала:

– Я розкрию вам таємницю. Мій чоловік, від батька успадкувавши ненависть до нашого міста, таємно привів у дім багато озброєних боспорян. Як я здогадуюсь, вони збираються в день пам'яті мого батька напасти на нас і всіх знищити.

Затамувавши подих, слухали херсонесіти Гікію.

– Незабаром цей день настане, – продовжувала Гікія. – Хай він пройде так, як завжди. Приходьте в мій дім і веселіться, щоб вороги нічого не запідозрили. Поминайте мого батька, танцюйте на вулицях, але про небезпеку не забувайте і головне – багато не пийте. Вдома приготуйте хмиз і смолоскипи. Коли я подам знак, що треба кінчати бенкет, ви спокійно розійдетесь по домівках. Я раніше, ніж звичайно, звелю замкнути ворота. А ви відразу ж висилайте слуг із хмизом і смолоскипами. Хай вони обкладуть ними мій дім, усі входи і виходи. Щоб дерево швидше загорілось, звеліть облити його маслом. Тоді я вийду, і ви запалите хмиз, а потім оточите будинок і стежитимете, щоб ніхто з нього не вийшов живим. А тепер ідіть і приготуйте все, що я говорила. І не забувайте про свою клятву.

Як було домовлено, у день пам'яті Ламаха населення міста цілий день веселилося на вулицях. Гікія щедро роздавала вино на бенкеті, часто вгощала свого чоловіка, сама ж не пила, як і її рабині: вона наказала наливати собі воду в келих пурпурового кольору, де вода здавалась вином.

Коли настав вечір, і громадяни, ніби втомившись, розійшлись по домівках, Гікія позвала чоловіка на відпочинок. Він охоче погодився, бо боявся викликати в неї будь-яку підозру. Вона наказала заперти ворота і принести їй, як звичайно, ключі. І відразу звеліла надійним служницям виносити з дому одяг, золото, різні коштовності.

Дізнавшись, поки все заспокоїлось і сп'янілий чоловік заснув, Гікія вийшла з опочивальні і замкнула за собою двері, покликала служниць і разом з ними покинула двір. На вулиці вона сказала, щоб підпалили дім з усіх боків.

Вогонь швидко охопив будинок. Боспорські воїни намагались врятуватись, та їх тут же вбивали. Вони всі до єдиного були знищені.

Ось так Гікія врятувала рідне місто Херсонес від смертельної небезпеки.

ПАМ’ЯТЬ

Гікія[8] врятувала рідне місто Херсонес[9] від смертельної небезпеки.

Вдячні громадяни незабаром поставили на честь Гікії на головній площі дві статуї. На одній Гікія повідомляла про змову чоловіка, на другій — мстила ворогам. На постаментах були вирізьблені написи, які розповідали, що Гікія зробила для міста.

Коли Гікія нагадала про обіцянку поховати її в місті і попросила повторити клятву, серед правителів почулися заперечення: некрополь у херсонесітів був далеко за межами міста. Поблизу своїх жител вони ніколи не ховали. Городяни запропонували замість цього відбудувати дім Гікії на громадські кошти. Гікія не відступала і настояла на своєму: їй знову пообіцяли, що її бажання буде виконане.

Через кілька років мудра Гікія задумала перевірити, чи будуть городяни вірні своїй клятві. Вона зговорилася зі своїми рабинями, щоб ті рознесли по місту чутку про наглу смерть їх пані.

Сум охопив населення Херсонесу. Народ юрбився біля будинку улюбленої героїні. Гі рабині й близькі готували тіло "померлої" до похоронного обряду.

Старійшини після наради все ж не наважувались, незважаючи на клятву, порушити давній звичай греків і вирішили винести Гікію за місто і там поховати.

Коли похоронна процесія зупинилась біля розкритої могили, Гікія піднялась із саркофага і стала гірко докоряти громадянам за обман і порушення клятви.

Присоромлені старійшини втретє поклялися виконати її бажання. Ще за життя Гікії їй дозволили в місті вибрати місце поховання і позначили його мідним позолоченим бюстом.

І той, хто хотів відчути захоплення прекрасним, стирав пил із пам'ятника Гікії і читав на ньому напис про сміливий її подвиг.

ВЕДМІДЬ-ГОРА[10]

Великий ведмідь плив із півночі в південну країну. Плив по морях і океанах. У тому місці, де лежало село Форос, наблизився він до кримського берега, вийшов з глибоких вод і піднявся на сушу. Був такий великий, важкий і страшний, як неосяжна грізна гора; густа шерсть на ньому була, як дрімучий ліс; ребра здіймались, як скелі; вода збігала по тілу, як гірські ручаї і водоспади в лісі.

Могутні лапи ведмедя важко ступили на кримську землю, а велетенська спина його досягла хмар. Знялися від виходу ведмедя з води такі хвилі, що кілька сіл було геть чисто змито.

Вийшов з води Великий ведмідь і рушив вздовж берега. Своєю величезною вагою він все руйнував на своєму шляху. Страшні лапи його розчавлювали все, що під них потрапляло. Гострі кігті зривали землю величезними борознами, залишаючи глибокі яри та ущелини. Під вагою ведмежого тіла поповзла земля зі схилів Кримських гір, оголились, як кості з-під м'яса, тверді кам'яні надра. Але й камінь не витримав небувалої ваги, і руйнувалися з громом скелі й цілі гори, розсипаючи далеко навколо себе уламки.

На тому місці, де нині розкинулась долина міста Ялти, Великий ведмідь пустив у хід усю свою могутню силу. Він надавлював здоровенними боками, напирав важкими лапами, розлютовано рив і ламав невблаганними кігтями. І відступили високі гори далі від берега, утворились глибокі долини і широкі улоговини там, де раніше були високі горби і пологі схили.

Так добрався Великий ведмідь до того місця, де очам його відкрилась квітуча і привітна Партенітська долина, що милує зір розкішними садами, соковитою зеленню луків, важкими гронами винограду.

Подивився ведмідь на гарну долину і подумав, що немає, мабуть, кращого місця в Криму, а, може, й в усьому світі. Здригнулося люте серце ведмедя. Ні, не буде він більше руйнувати цей чудовий край. Він сам залишиться тут жити, щоб вічно милуватися чарівною природою, дихати гірським повітрям, купатися в теплих водах Чорного моря. Він не хоче більше повертатися на північ, де його чекає неволя в крижаному лігві.

Позіхнув ведмідь пересохлою пащею так, що гори задвигтіли, і сповз до моря води напитися. Став він на коліна, занурив у голубу воду свою страшну пащу і почав довго і жадібно пити. Грізно вирувало море біля його пащі, високі хвилі ходили по всьому узбережжю від важкого дихання звіра...

Не слухається більше ведмідь нікого...

А життя навколо йде своїм звичаєм. Людина перемагає.

– Залишайся ж навіки на цьому місці! – промовило божество своє заклинання.

І почало кам'яніти велетенське тіло ведмедя. Могутні боки перетворилися в страшні стрімкі прірви, висока спина стала округлою вершиною гори, ведмежа голова над морською безоднею зробилась гострою скелею, густа шерсть перетворилась в непрохідну дубову хащу.

Великий ведмідь став Ведмідь-горою. Тільки Чорне море продовжувало вирувати біля пащі ведмедя, наче він все ще продовжував пити воду.

Минуло багато віків. Поблизу нової гори з'явилися села. Тільки всі вони трималися віддалік, ніби боялись скам'янілого ведмедя. А що як той прокинеться і знову полізе по берегу, знищуючи все на своєму шляху?

Все розказане про цю гору – легенда. А придумали легенду люди, бо гора своїми обрисами схожа на ведмедя.

* * *

Це трапилося в ті часи, коли в гірському Криму люди ще не жили. У лісах господарювали великі хижаки – ведмеді, барси.

На березі моря поселилися ведмеді. Керував ними старий і грізний ведмідь. Хижаки часто нападали на людей, що жили на рівнині.

Одного разу повернулись ведмеді й виявили на березі уламки корабля. Серед уламків лежав згорток. Старий вожак розгорнув його й побачив маленьку дівчинку.

Стала вона жити серед ведмедів. Ішли роки, вона росла й стала красивою дівчиною. Старий вожак і всі ведмеді дуже любили її. Дівчина голосно співала пісні, а ведмеді ладні були з ранку до ночі слухати її чудовий голос.

Раз хижаки відправилися в набіг на рівнину. У цей час прибило до берега човен з молодим красивим юнаком. Ще підлітком він попав у рабство до одного розбійницького племені. Тепер юнак вирішив утекти, щоб повернутися на батьківщину. Буря довго носила його човен, доки не викинула на кримський берег.

Дівчина перенесла юнака в потаємне місце, напоїла й нагодувала, а човен сховала в кущах, щоб ведмеді ні про що не здогадалися...

Одного разу юнак сказав дівчині:

– У моєму човні вистачить місця для двох. Хочеш попливти зі мною на мою батьківщину?

І дівчина відповіла:

– Хочу. Я готова пливти з тобою куди завгодно.

Юнак поздоровшав, до нього повернулися сили. Він змайстрував мачту, зробив парус зі звіриних шкур. Закохані чекали тепер попутного вітру.

Подув вітер. Юнак і дівчина зіштовхнули човен у воду.

Тут задрижала земля під важкими лапами, заколивалося повітря від грізного реву. Це повернулися на берег з далекого походу ведмеді і виявили, що дівчина щезла.

Вожак поглянув на море й зрозумів усе. Розлючено заревів старий ведмідь. Опустив величезну пащу в море і з силою став утягувати воду. Його приклад наслідували інші. Через деякий час море стало міліти.

Течія стала відносити човен назад до берега. Дівчина бачила: її коханому не уникнути страшної долі, його розтерзають ведмеді.

І вона заспівала. Як тільки донісся до звірів її голос, вони підняли голови від води й заслухались. Лише старий вожак продовжував свою справу. Ще глибше занурив він передні лапи і морду в холодні хвилі. Бушувало море біля його пащі, вливаючись у неї широкими потоками.

Молила в пісні дівчина всі сили земні й небесні стати на захист її першого, чистого кохання. Молила вона старого ведмедя пощадити юнака. І страшний звір перестав тягти в себе воду. Та не захотів він іти, продовжував лежати на березі, вдивляючись у даль, де щезав човен.

І лежить старий ведмідь на березі вже тисячі літ. Скам'яніло його могутнє тіло. Боки його стали стрімкими урвищами, висока спина стала вершиною гори, що сягає хмар, голова зробилася гострою скелею, густа шерсть перетворилась у дрімучий ліс.

Старий вожак-ведмідь став Ведмідь-горою.

СМЕРТЬ МІТРІДАТА

Мітрідат був одним із наймогутніших володарів далекої давнини. Він підкорив багато народів Сходу, завоював Херсонес, а потім Боспорське царство й встановив своє панування на Понті Евксинському.

Мітрідат був одним із найосвіченіших людей свого часу. Він знав двадцять дві мови і міг говорити з підвладними йому племенами, не звертаючись до товмачів.

Мітрідат, як жоден зі смертних, був міцно прив'язаний до життя. Він щоденно протягом багатьох років приймав отрутні ліки і так привчив до них свій організм, що коли захотів померти, смерть не прийшла до нього.

Але, як і кожен володар, Мітрідат був жорстоким, несправедливим і самовпевненим. Це і згубило його.

Народи, що перебували під владою Мітрідата, не раз повставали проти тирана і намагались звільнитися від нестерпного гноблення. А з іншого боку Мітрідатові весь час загрожував могутній Рим, який прагнув захопити прекрасні землі Таврії. Не маючи підтримки з боку таврів та інших народів, Мітрідат зазнавав від римських легіонів поразки за поразкою.

Останнього, нищівного удару завдав Мітрідатові римський полководець Помпей. Остаточно розгромлений, втративши своє військо, Мітрідат ледве втік і не встиг навіть забрати з собою свою хвору дочку, яка залишилась у фортеці й лікувалась від тяжкої хвороби.

Незабаром римляни підійшли до фортеці й оточили її. Щоб благородна дочка Мітрідата не була віддана на потіху жорстоким ворогам, Мінофіл одним ударом ножа вбив її, а другим покінчив із собою.

А тим часом Мітрідат почав гарячкове готуватися до нової битви з римлянами. Він вирішив боротися до останнього.

Та важко було старому, пораненому вовкові самому відбиватися від зграї шакалів. Зрозумів Мітрідат, що воєначальники його ненадійні, що друзі від нього відсахнулись і що довірятися нікому не можна.

Зібравши нове військо, Мітрідат звернувся до свого сина:

– Сину мій, на тебе одного надія. Бери військо, йди на ворога. Тобі доручаю я мою долю і долю моєї держави. Іди і повертайся з перемогою.

Не знав старий полководець, що син його теж незадоволений ним і давно думає про зраду. Вирішивши, що слушний час настав, він не повів військо назустріч римлянам, а повернув його проти батька. У Херсонесі спалахнуло повстання, на бік повсталих перейшло багато воєначальників.

Великим гнівом запалав Мітрідат, коли почув про це. Не пам'ятаючи себе, не вірячи більше нікому і нічому, він стратив кількох своїх вірних друзів.

Потім він наказав заперти всі ворота фортеці, а сам піднявся на високу фортечну стіну і сказав:

– Опам'ятайся, сину мій! Подумай, що ти робиш! Ти загубиш мене, себе, державу!

Та невблаганний був син. І Мітрідат з гнівом продовжував:

– Що ж, хай збудеться те, чого ти бажаєш: я помру... Але перед смертю своєю я проклинаю тебе... Ще прошу вітчизняних богів, якщо вони існують, щоб ти почув колись такі слова від свого сина...

Мітрідат швидко зійшов із фортечної стіни, зачинився в палаці. Він зібрав усіх своїх дружин, дочок, наповнив келихи отруєним вином і наказав:

– Пийте за перемогу!

Потім він переодягнувся в одяг простого воїна і сам випив отруту... Але марно чекав смерті колись могутній цар. Вона не приходила. Навіть смерть перестала коритися йому.

– Прокляття! – вигукнув Мітрідат.

Він згадав, що невразливий до отрути, що йому не вдасться непомітно розпрощатися з життям. Тоді він вибіг з палацу, гукнув одного з тих воїнів, які вже прорвалися у фортецю, і підставив під ніж своє гордо.

Так помер Мітрідат. Відтоді гора на Керченському півострові носить його ім'я[11].

ЯК ВИНИКЛА ЯЛТА

Розповідають, що колись давно по Чорному морю пливли грецькі кораблі з Константинополя[12] на пошуки нових родючих земель. Пливли довго, і нібито вже повинен бути берег. Та його все не було, тому що зигзагами йшла дорога мандрівників. Недарма у давнину Чорне море називали Негостинним морем. Бушувало воно, кидаючи судна по хвилях. Вибивались люди із сил, борючись зі стихією, і чекали погибелі.

Та ось вгамувалася буря. Та не стало легше. Упав густий туман, закрив горизонт і небо. Куди пливти?

Довго блукали морем. Кінчилася на суднах прісна вода, з'їли всі харчі, і мореплавці чекали погибелі.

Багато днів стояв мертвий туман. Відчай охопив мандрівників, які втратили надію коли-небудь зустрітися із землею. Та одного разу на зорі дихнув вітрець, біла запона стала розсіюватися, виглянуло сонце, і зовсім поряд греки побачили зелений берег і гори.

– Ялос! Ялос! (Берег! Берег!) – закричав дозорець.

То була прекрасна Таврида[13]. З новими силами працювали гребці й незабаром причалили до берега. Повернулось життя до переселенців.

На благодатній землі греки поряд із місцевими жителями заснували поселення і назвали його найдорожчим словом "Ялос" – берег.

Так виникла Ялта – поселення і його назва.

ДІВОЧА БАШТА В СУДАКУ

На вершині гори біля Судака стоїть самотня башта. До неї веде крута стежка із слідами вибитих у скелі східців.

Кажуть, що в ті давні часи, коли Судаком володіли греки, у цій башті жила дочка архонта[14], горда красуня, рівної якій не було в усій Тавріді.

Кажуть, Діофант, кращий полководець Мітрідата, царя Понтійського, марно добивався її руки, а місцева знатна молодь не сміла звести на неї очей.

Ніхто не знав, що дівчина вже кохала – кохала простого сільського пастуха.

І ось як це сталось.

Улюблена прислужниця дочки архонта зірвалася з кручі й загинула. За звичаєм, нещасну дівчину поховали там, де вона вмерла, і на могильній плиті зробили заглиблення, щоб у ньому збиралась роса, а пташки, вгамовуючи спрагу, пурхали над могилою і співали померлій свої пісні.

Якось дочка архонта пішла на могилу своєї рабині погодувати пташок і побачила там пастуха. Юнак сидів задумавшись. Гарне смугляве обличчя його було сумне, а пишні кучері розсипалися по плечах і ворушилися під вітром.

Знатна дівчина спитала юнака, хто він, звідки родом.

– Як бачиш, пастух, а родом... Мати знайшла мене в городі. Вона усміхнулась.

– А чого ти сумний?

– Бо нема кому дивитись на мене.

І засміявся, та так славно, що їй здалося, наче ніхто ніколи так не сміявся.

Розмовляючи, вони не помічали, як минав час. Обом було легко і радісно, і ніщо не нагадувало, що вона – дочка архонта, а він – пастух. Хіба для сердець це так важливо?

Відтоді тільки мріями про пастуха і жила прекрасна дівчина, а пастух вважав, що серед богів і людей не було щасливішого за нього.

Але якось побачили їх разом і донесли про це архонту. Наказав архонт схопити пастуха і кинути його в кам'яний колодязь, холодний і тісний, як могила.

Минуло кілька днів, поки дізналась змучена горем дівчина, де її коханий. Ласкою, підкупом, хитрощами вона зуміла звільнити в'язня з темниці й привести його до себе.

Непритомний лежав пастух у кімнаті дівчини, коли відчинилися двері й зайшов архонт.

* * *

У давні часи, коли Судаком володіли греки, у самотній башті жила дочка архонта, горда красуня, рівної якій не було в усій Тавріді. Знатна дівчина покохала пастуха. Для цих двох сердець не було щасливіших людей за них.

Та архонт не думав погодитися з вибором дочки. Він вирішив хитрістю розлучити їх, а потім якомога швидше видати дочку заміж.

Незабаром відходив корабель у Мілет. З цим кораблем архонт хотів відправити пастуха в Грецію нібито з важливим дорученням.

Архонт наказав юнакові готуватися в дорогу.

– Через рік, – сказав він дочці, – корабель повернеться. Якщо твій коханий не зрадить тебе, ти побачиш на щоглі білий знак. І тоді я не стану проти твого щастя. Але якщо на кораблі не буде такого знака, значить, він не вартий тебе. І ти мусиш погодитися, щоб твоїм чоловіком став Діофант, кращий полководець Мітрідата, царя Понтійського.

А мореплавцям архонт наказав убити пастуха по дорозі в Мілет.

Минув рік. Все неспокійнішою ставала дівчина, все частіше виходила дивитись, чи не прийшов корабель з білим знаком.

Якось все населення зібралось на приставі: прибув корабель з далекого Мілета. Але сподіваного знака дочка архонта не побачила на щоглі.

Покликала вона рабинь і звеліла подати собі найкращу туніку, діадему із сапфіра і опала. Потім дівчина піднялась на вершину башти, туди, де її оперізують зубці.

– Покличте Діофанта, – попросила вона.

Незабаром на вершину башти прибіг закоханий полководець і кинувся до дочки архонта. Вона зупинила його жестом.

– Ти домагався мене, не питаючи, чи потрібен ти мені, – сказала вона. – А ти ж знав, що я кохаю іншого - пастуха, який загинув десь або вбитий. Що ж ти хотів узяти в мене, якщо тобі не потрібне було моє серце? Я мусила стати твоєю наложницею, називаючись дружиною? Нікчемні люди і ти, і батько мій! Ви не знаєте, що таке серце і любов! А я покажу вам.

Дочка архонта швидко підійшла до просвіту між зубцями і кинулась униз. Відтоді башту на скелі називають Дівочою.

ПРЕКРАСНА ФЕОДОРА

Пам'ять народна багато віків зберігає легенду про прекрасну Феодору, славну царівну сугдейську... Добре серце, ясний розум, непохитна воля і мужність Феодори здобули їй велику славу. А краса Феодори змагалась з красою південної країни, якою вона правила.

Багато знатних вождів бажали назвати красуню Феодору своєю дружиною. Одні пропонували їй свої багатства, другі – славу, здобуту в битвах, треті – молодість і красу. Але всім відмовляла царівна, бо дала обітницю безшлюбності.

Замок, де жила Феодора, стояв на вершині високої скелі. Звідси Феодора бачила, як гірськими шляхами тягнулися в Сугдею каравани верблюдів, нав'ючених товарами, як до берега причалювали іноземні судна.

Сугдея в той час була великим торговим містом і головним портом кримського узбережжя. Товари, що йшли з півночі, сходу і півдня, проходили через Сугдею. Тут, на великому торжищі, можна було почути різномовний говір, побачити венеціанські тонкі сукна, китайські шовки, індійські килими. Росіяни привозили у багатий і квітучий Сурож, як вони називали Сугдею, горностайові та інші коштовні хутра, щоб обміняти їх у купців східних на бавовняні й шовкові тканини та на пряне коріння.

Дивилася Феодора з висоти замка на свою країну, що простяглася вздовж узбережжя до самої Ведмідь-гори, і тривожні думи обіймали її. З півночі до кордонів Сугдеї підступали одні завойовники, а на сході, у Кафі, причаїлися підступні генуезці, які так і чекають нагоди напасти на багатих своїх сусідів. Та й у самій Сугдеї неспокійно. Сваряться між собою близькі, біду накликають.

Прекрасна Феодора, славна царівна сугдейська... Добре серце, ясний розум, непохитна воля і мужність Феодори здобули ш велику славу. А краса Феодори змагалась із красою південної країни, якою вона правила...

З дитячих літ Феодора росла і виховувалась разом із двома хлопчиками-близнюками Іраклієм і Костянтином. Вони гралися разом, і Феодора не поступалася перед братами ні в чому – ні в плаванні, ні у верхогонах на коні, ні в стрільбі з лука, ні у фехтуванні. Міцно подружилися Іраклій і Костянтин із Феодорою. А коли брати виросли і стали стрункими, гарними юнаками, їх дитяча дружба до Феодори переросла в палке кохання. Кожен із них пропонував красуні руку і серце і кожен у глибині душі сподівався, що вона обере саме його. Але царівна відмовляла і тому й іншому. "Я дала обітницю безшлюбності!" – говорила вона,

Якось Іраклій, залишившись віч-на-віч з Феодорою, рішуче сказав:

– Забудь свою сувору обітницю, дозволь мені назвати тебе своєю дружиною.

Дівчина відповіла:

– Ні, Іраклію, не дружиною, а сестрою я буду для тебе.

– О, прекрасна Феодора, змилуйся! – став благати Іраклій.

– Заспокойся, Іраклій. Ти мені дорогий, як брат, я завжди цінуватиму твою дружбу. Але знай, я ніколи не порушу обітницю, я школи не розстанусь із вільною дівочою долею.

Юнак мовчки повернувся і пішов, навіки затаївши злість у своєму серпі до красуні Феодори і до брата свого Костянтина, якого він вважав своїм суперником. "Що ж, Феодоро, – роздумував Іраклій, – не хочеш добровільно, я силою тебе візьму. Я стану царем сугдейським, а ти будеш моєю рабою".

Костянтин, на противагу своєму братові Іраклію, був добрим, чесним і скромним. Палко кохаючи Феодору, він пам'ятав про дану нею обітницю і не набивався в чоловіки. Він добре розумів Феодору, бо сам над усе цінував свободу і незалежність. "Що ж, Феодоро, – думав Костянтин, – хай буде по-твоєму. Та до кінця днів своїх я буду вірним тобі, кохатиму тебе і оберігатиму від різних небезпек".

Іраклій вирішив здійснити свої підступні наміри. Пробравшись у Кафу[15], він підмовив генуезців напасти на Сугдею, обіцяючи допомогти їм. У нагороду за допомогу зрадник зажадав небагато — полонянку Феодору.

І незабаром генуезці, як чорні коршуни, обліпили міцні стіни Сугдеї. Незважаючи на кількісну перевагу, вони все ж не змогли легко взяти місто. Сугдейці на чолі з Костянтином і Феодорою стійко і мужньо відбивали натиск ворогів протягом двох місяців.

Тоді Іраклій, користуючись своєю схожістю з Костянтином, під покровом ночі, пробрався в обложену Сугдею. Знаючи всі входи і виходи, він безборонне, ніким не помічений, підійшов до головних міських воріт. Два воїни, що вартували біля воріт, прийнявши Іраклія за Костянтина, підпустили його близько до себе. Вмить вони обидва впали мертвими від влучного удару меча зрадника. Іраклій відкрив ворота і впустив у місто генуезців.

З криком вдерлись вороги в Сугдею. Почалась кривава битва на вулицях, подвір'ях, у будинках. Захоплені зненацька, сугдейці не змогли вчинити належного опору, і на ранок Сугдея була взята.

Даремно Іраклій тішився наперед перемогою, даремно чекав, що ось-ось приведуть йому зв'язану Феодору, і вона впаде перед ним на коліна і благатиме про пощаду. Як громом вразила його звістка про те, що Феодора і Костянтин разом з групою захисників утекли на захід і сховалися у фортеці Алустон[16]. Посилаючи прокльони на голови втікачів, Іраклій поклявся схопити їх живими або мертвими.

Через два дні генуезькі галери з'явились біля Алустона. Почалася облога фортеці. Війська генуезців раз по раз ішли на приступ, та безуспішно. На голови ворогів сипались каміння, летіли стріли, лилася кипляча смола. Тоді генуезці підвезли стінобитні гармати, під ударами яких почали руйнуватися стіни.

Бачачи, що Алустон не втримати, Феодора наказала воїнам і жителям покинути фортецю і сховатися на горі Кастель[17].

Здавалося, сама природа подбала про те, щоб зробити куполоподібну Кастель-гору неприступною. Винятковий сміливець зміг би подолати її майже прямовисні скелі. Крім того, Кастель була двічі оперезана фортечними стінами, складеними з міцного дзвінкого каменю.

До плоскої вершини гори, де стояв замок та інші будівлі, вела одна-єдина стежка, що заросла густим лісом. Цією стежкою і повів Іраклій генуезців.

Підійшовши до першого пояса укріплень, генуезці зрозуміли, що силою їм не взяти фортецю. Тоді вони оточили Кастель і стали вичікувати, коли голод і спрага примусять втікачів здатися.

Вичікування не входило в розрахунки Іраклія, який хотів якнайшвидше дістати Феодору і розправитися з братом. Він знову запропонував генуезцям свої послуги.

Підземним ходом, про який знав тільки він, Іраклій пробрався на Кастель. І цього разу воїнів обманула дивовижна схожість братів-близнят.

Прийнявши Іраклія за Костянтина, вони пропустили його до воріт.

І тут Іраклій раптом побачив свого брата, що стояв біля бійниці. Не задумуючись, Іраклій завдав йому в спину смертельного удару. Костянтин обернувся, глянув на брата помутнілими очима, щось прошепотів і впав на землю.

Воїни, відчувши недобре, кинулися до Іраклія, та було вже пізно. Той встиг відсунути засов, і вороги ринули у розчинені ворота.

На шум битви із замка вибігла Феодора. Дорогу їй перепинив Іраклій.

– Що сталося? – спитала вона, прийнявши його за Костянтина.

– Вороги на Кастелі! – закричав Іраклій. – Ти моя, Феодоро, я врятую тебе!

Впізнавши Іраклія, Феодора вмить підняла над його головою меч.

– Будь проклятий, зраднику! – промовила вона, і відтята голова Іраклія впала до її ніг.

Зайшов місяць і освітив нічну битву на Кастель-горі. Виблискували під місячним світлом щити, дзвеніли мечі, тут і там чути було стогони поранених. У перших лавах воїнів билася Феодора. Тяжко поранена, з рішучим, палаючим від гніву обличчям, вона була страшна і прекрасна. Вороги відступали від неї, як від грізного привиду...

На південно-західному боці Кастелі, де немає рослинності, видно темні смуги. Як переказує народна легенда, це сліди кривавих ручаїв, що збігали по скелях, сліди запеклої битви, в якій полягли всі до єдиного захисники Кастель-гори разом із дівчиною-воїном Феодорою.

ГУРЗУФСЬКІ СКЕЛІ-БЛИЗНЯТА

У тих місцях, де тепер Гурзуф, у давнину все було вкрите дрімучими лісами. Багато звірів водилось у тих лісах: ведмеді, олені, вовки. Люди жили тільки на вершині Ведмідь-гори. Там стояв величний замок. Далеко видно було його високі башти, ще далі линула слава про його власників – князів Петра і Георгія. Вони були близнята, їх мати, княгиня Олена, вмираючи, заповідала їм жити в злагоді, з честю носити батьківську зброю. Брати вічно були в походах, на полюванні. Мало жили вони в замку, а коли бували там – від підніжжя до вершини дзвеніла гора від музики. Моряки, яким випадало в ті ночі плисти повз Ведмідь-гору, лякались заграв на небі від вогнищ смоляних бочок...

Жили брати дружно, у бою пліч-о-пліч билися, захищаючи один одного. Де меч одного промахнеться, там влучить меч другого.

Багато вірних слуг було в молодих князів. Але найвірніше служив їм старий Німфоліс. Страшний вигляд мав він: борода зелена, руки довгі, до колін; очі суворі, спідлоба дивляться. А вдарить він палицею – сотні ворогів падають. Свисне старий – трава до землі пригинається, море хвилюється. Любили князі Німфоліса, Слухалися його в усьому.

Минув не один рік із дня смерті княгині Олени. Змужніли князі, вродливіших од них по всьому Чорномор'ю не було. Кучері до плечей, очі немов жаринки: подивляться лагідно – ощасливлять, грізно глянуть – затремтиш. Стрункі, сміливі, з гордим поглядом, рішучою ходою, князі були улюбленцями народу, грозою ворогів.

Одного разу темної ночі стукає до братів старий Німфоліс.

Встають брати, питають:

– Чого тобі треба, дорогий?

Сумно подивився на них старий і сказав:

– Прийшов із вами попрощатись. Я залишаю вас! Не умовляйте мене, на те не моя воля. А на прощання даю вам по подарунку. Ви осягнете таємницю всього живущого, дізнаєтесь, як влаштований світ, з чого він складається. Але пам'ятайте: ніколи не користуйтесь цим дарунком із корисливою метою, для насильства. Хай він служить вам лише для радощів пізнання.

Поставив він на стіл дві перламутрові скриньки і зник. Кинулись брати до скриньок, відкрили їх. В одній лежав кістяний жезл з написом: "Підійми його – розступиться море, опусти – побачиш усе, що є в безодні морській". У другій – два срібних крила з написом: "Прив'яжи їх – понесуть тебе, куди захочеш, дізнаєшся там про все, що забажаєш".

Жили брати, поживали, не раз згадуючи любого Німфоліса.

Дивувались гості, слухаючи розповіді Георгія про далекі країни, здригались найхоробріші, дивлячись на страшні чучела з морських потвор.

Та ось почули брати, що в далекому славному місті на бистрій річці є дві сестри, дівчата-близнята. Говорили, що сестри – незвичайні красуні, такі стрункі, що коли йдуть, то наче кораблі по тихому морю пливуть, такі сміливі, що гордий погляд очей голубих ні перед ким не опускають.

Братам би прийти з миром та ласкою, заслужити привітністю любов і повагу, показати себе в усій душевній красі. А вони інакше вчинили.

Налетіли на далеке славне місто, жителів побили, сестер-красунь силою взяли. А силоміць взяте – не любов'ю здобуте. Насильство і любов ніколи не вживуться.

Хоч появилися жінки в замку братів, не змінилося в їх житті нічого. Орли зустріли орлиць! Не захотіли горді сестри прийняти братів, відкинули їх любов, яку ті хотіли подарувати їм у неволі. Коли б у піднебессі, ширяючи в неозорих просторах, знайшли вони одне одного... А в клітці тісній, стальними прутами перевитій, омертвіла душа сестер і нічого в ній не лишилось, крім презирства і ненависті до братів.

Здригнулися серця братів від болю. Захотіли вони за всяку ціну купити любов сестер. Приходять до них, кажуть:

– Не примушуйте нас горювати, не мучте нас... Скажіть, чого ви хочете за свою любов?

Гордо одвернулися від них сестри, довго мовчали. Одна, старша на вигляд, промовила, не дивлячись:

– Волю спочатку дайте нам. А тоді будемо говорити, як рівні з рівними.

Перезирнулися брати і похитали головами:

– Ні!

Чого тільки не робили молоді князі, щоб примусити усміхнутися сестер-красунь. Вони були холодні й мовчазні, мов каміння на дні морському.

Засумували брати. Думали в кривавих битвах забути про дівчат – не допомогло. Немов шип залізний, ранить серце знехтувана любов. Сподівалися пиятикою розвіяти нудьгу – не вдалось. Стоять перед очима красуні, неначе судді, дивляться на братів.

Каже брат братові:

– Може, скажемо їм про подарунок старого слуги Німфоліса? Вони дізнаються, хто ми такі, і відкриють нам серця?

Погодився брат і додав:

– Скажи їм, що ми владні піднятися до самого сонця і їх підняти туди, що ми можемо опуститися на дно моря і їх із собою взяти.

Так і зробили.

Усю ніч не спали брати. Вони пам'ятали заповіт Німфоліса, який застерігав їх, щоб не користувалися вони чарівними предметами з корисливою метою. Тихо розмірковували, як поставиться до їх вчинку старий слуга.

– Він нас не осудить, – мовив Георгій. – Адже він, мабуть, знає, як тяжко нам живеться, як потрібна вам дружба цих жінок. Ні, не заради вигоди, а заради щастя і спокою ми вирішили показати те, що сховане від очей людських.

Назавтра підв'язав Георгій коню крила, посідали на коня брати з сестрами і піднялися вгору. Не одну хмаринку зачепили, не одна блискавка пролітала повз них на землю, але все вище піднімалися сміливці. Під вечір, немов гора алмазів, засвітились перед ними сонячні чертоги, і опалив їх сонячний промінь.

Пролунав голос старого Німфоліса:

– Назад!

Затремтів Георгій, злякався вперше в житті, повернув коня. Наче вихор, неслися вони вниз. Дух зайнявся у сестер, закрилися голубі очі, непритомних опустив їх на землю Георгій. Але прийшли вони до пам'яті, заговорили глузливо:

– Не підняв нас до сонця, втік, як заєць-боягуз. Як квола жінка, вчинив... Не варті ні ти, ні брат твій нашого кохання.

Наступного дня запряг Петро коней у колісницю і повіз сестер і брата до бурхливого моря. Підняв жезл, розступилася безодня, і понеслись вони по дну вглиб, де височів дивний палац. Недалеко ще від'їхали від берега, як з'явився невидимий для красунь Німфоліс у зеленому плащі і промовив:

– Петре, з нечистим наміром спустився ти в безодню. Наказую тобі повернутися, якщо не хочеш загинути сам і згубити всіх.

Нічого не відповів Петро, тільки хльоснув бистрих коней. Розгнівався цар безодні, вдарив тризубцем раз – убив братів, вдарив другий раз – убив сестер.

Але не загинули вони. Випливли їх тіла, з'єдналися навіки в камені.

І люди побачили в морі скелі-близнята Адалари[18]. Розповідають ці скелі про те, як сумно кінчаються спроби взяти щось силоміць від душі людської.

ДЕМЕРДЖІ

Демерджі[19] – це найкраща гора в Криму, – кажуть місцеві жителі. – Скільки годин має день, стільки разів міняється її колір. Наче веселка переливається по її схилах

Вдень, коли все залите сонячним світлом, можна помітити на горі скупчення брил, ніби велетень відривав їх од вершини, складав докупи. На стороні, звернутій до долини, видно кам'яні колони, казкові фігури, – чи то люди, чи то тварини. Стоять ці химерні статуї, ніби питають: "Дізнайтесь, хто ми такі, як ми потрапили сюди".

У IV ст. н.е. на Крим напали орди кочівників-гуннів. Гунни пройшли по всьому Криму від Босфора до Дунаю, спалюючи і руйнуючи все на своєму шляху. Про них старожили розповідають безліч легенд. Ось одна така легенда.

У далекі-далекі часи посунули на кримську землю орди завойовників-кочівників. Були вони кремезні, довгорукі, обличчя – круглі, очі – маленькі, а погляд – лютий. Як вогненна лава, розтікалися вони по степах, горах. Дим, сморід стелилися за ними.

Не скорилися чужинцям кримські жителі. Немало винищили вони незваних гостей, трохи збили їм пихи. Чим далі в глиб півострова просувалися завойовники, тим дужче відчували вони потребу в зброї. Дійшли вони до гори, яку місцеві люди називали Фунна[20] – Димуча. Піднімався з вершини її стовп вогню, завжди ясно було навколо гори.

Славилися околишні жителі ковальською майстерністю, чимало умільців жило в селищі біля підніжжя гори, працюючи у своїх маленьких кузнях.

Перше горно в цих місцях люди запалили від вогню з вершини Фунни. Часто в народі цю гору називали інакше: Демерджі, Коваль.

Зібралися навколо гори воєначальники завойовників, з подивом дивились на її окутану димом вершину.

– Краще горно де знайдеш? – сказав найстарший. – Тут будемо кувати собі зброю...

Він покликав воїна, що виділявся своєю зовнішністю. Був той воїн високий, широкоплечий. Мав довгу чорну бороду, великі гарні очі. Дивишся в них – відірватися важко, а на душі – страшно. Хто хоч раз бачив цю людину, не міг забути ні її могутнього тіла, ні її важкого погляду.

Сказав старший воєначальник чорнобородому кілька слів, той кивнув головою і з вошами спустився в селище. Там вони взяли з десяток жителів і повели їх на вершину гори.

Відтоді у завойовників появилось багато зброї. Кував її на вершині чорнобородий коваль. Влаштував там велетенську кузню. Цілими днями гора гриміла, валив дим, танцювало полум'я, розносився стукіт і дзвін молотів. Гора дрижала. Шаблі, списи, лати, щити, сокири – все це везли для армії завойовників. Тому, що чорнобородий володів якоюсь таємничою силою, сталь з гори була такою, що рубала будь-яку іншу. Цією диявольською зброєю всіх знищували завойовники.

Обезлюділи навколишні селища. Найдужчих чоловіків чужинці примусили кувати в кузні зброю для поневолення рідного народу. Гинули люди від непосильної праці, від голоду, нестатків.

Палаюче полум'я сушило землю. Висихали джерела, міліли річки, перестав родити виноград, зсохли сади. Поблизу Фунни невтомно ходила смерть із косою – все нових і нових робітників вимагав чорнобородий коваль, все більше і більше гинуло їх на вершині гори.

Зібралися старійшини кількох сіл, щоб вирішити, як їм збутися страшного сусідства, як погасити пекельну кузню, щоб перестала вона кувати зброю, яка сіяла руйнування і смерть. Послали вони найбільш шанованих до коваля – просити його піти геть із гори. Довго їх не було, аж ось принесли з Фунни ще гарячий глек із попелом і рештками людських кісток.

Добре зрозуміли люди, що хотів сказати їм коваль.

Тоді одна дівчина – Марією звали її – вирішила поговорити з володарем вогню. Тихенько пробралася вона пою варту ледь помітними стежками до величезної кузні. Похмуру картину побачила Марія. Під навісом клекотіли вогнем десятки горнів, гули міхи, іскри розлітались яскравими снопами. Біля ковадел стояли напівголі люди, б'ючи молотами по розжареному залізу.

Появився чорнобородий. Марія підійшла до нього.

– Слухай мене, чужинцю, – сказала вона. Коваль окинув її хижим поглядом.

– Чого ти хочеш?

– Я прошу тебе – не губи людей, іди собі звідси.

Засміявся чорнобородий.

– Ні, не піду я. Навіщо мені йти? Тебе тут залишу. Ти будеш моєю...

Він простяг руки до дівчини. Відштовхнула вона його з шаленою силою. Упав чорнобородий біля горна, обпалив волосся, одяг. Схопив розлючений коваль щойно відкований кинджал – і впала Марія неживою до його ніг.

Стара сива гора не стерпіла такого лиходійства. Затремтіла вона від основи до вершини, задихала вогнем, захиталися стовпи, повалився навіс на горна та ковадла. Розкрилося жерло гори, і провалився в його розжарену глибінь чорнобородий разом із помічниками-чужинцями.

Коли погасло полум'я і вляглися уламки скель, побачили люди надзвичайне видовище: на схилі гори височіли кам'яні статуї – потворні подоби коваля та його підручних. А на вершиш гори з'явилася скеля, схожа на жіночу голову. Вона нагадувала всім про дівчину Марію – останню жертву жорстокого коваля.

З того часу заспокоїлась Фунна, не видно вогню над її вершиною, люди забули давню назву гори – Димуча. Але не забув народ пережитого лиха, закріпив за горою нове ім'я – Демерджі, що значить "коваль".

ТИСЯЧОГОЛОВА ПЕЧЕРА НА ЧАТИР-ДАЗІ[21]

Давним-давно, багато віків тому на Південний берег Криму посунули юрби добре озброєних кочівників.

Мирні жителі Південного берега, які ніколи не зазіхали на чию-небудь свободу, не знали, що таке насильство, опинилися в рабстві. Важко стало ш жити. Жорстокі гнобителі відібрали у роботящих людей все – честь, волю, плоди їх праці.

Три роки безкарно панували чужинці в південних селищах. Вони всіляко знущалися з рабів, відбирали в них жінок, пиячили, розпутничали.

Переповнилась чаша народного терпіння. Зібралися одного разу найсміливіші, почали думати, як скинути ненависне ярмо.

– Треба, щоб усі селища виступили водночас, – мовив один.

– Хай кожне селище обере від себе розпорядника. А розпорядники домовляться, – запропонував другий.

– А де дістати зброю? – спитав третій.

Поки йшла таємна змова, з моря насувалась небезпека. Біля берегів появилися корсари, відомі своїми спустошливими наскоками.

Перелякані поневолювачі, не бажаючи вступати в бій з корсарами і ризикувати своїм життям, озброїли рабів і наказали: захищайте свою землю.

– Добре, захистимо! – відповіли ті.

Зайнявши весь прибережний простір, раби пильно стежили за ворожими кораблями, не даючи їм наблизитися до берега і висадити грабіжників.

Коли небезпека минула, поневолювачі спустилися з гір, звідки вони спостерігали за боєм, і вирішили на честь перемоги влаштувати небувалий бенкет.

А в цей час раби давали клятву: не випускати з рук зброї доти, поки на їх землі не залишиться жодного загарбника.

Не підозрюючи про небезпеку, поневолювачі захотіли розважитись. Вони послали до рабів гінця з запрошенням прибути на бенкет. Причому кожний раб повинен бути одягнений у мішок, зав'язаний на шиї.

– Добре! – сказали раби. – Ми прийдемо.

І прийшли. Але не в мішках, зав'язаних на шиї, а озброєні шаблями, луками, камінням. Почався кривавий бенкет.

Охоплені жахом, поневолювачі кинулись рятуватись. Але грізні месники наздоганяли їх скрізь – у селищах, лісі, горах.

Тисячам лиходіїв вдалося сховатися у великій печері на Чатир-Дазі. Але й там вони не врятувались. Повсталі завалили камінням вхід у печеру і нікого не випускали звідти.

Так поневолювачі були покарані по заслузі. І сліду не залишилось від них. Тільки в печері на Чатир-Дазі – тисяча черепів.

Відтоді цю печеру й назвали – Тисячоголова.

ДИВА, МОНАХ І КІШКА[22]

У ті далекі часи, коли Південний берег був вкритий дрімучим лісом, серед безлюдних скель Сімеїза з'явився пустельник. Довго не звали, хто він. Але з часом дійшли чутки про його життя. Багато страшного було занесено в книгу днів цієї людини.

Нещадний і жорстокий воїн, він довгі роки вогнем і мечем спустошував цілі країни, руйнував міста, спалював селища, вкриваючи свій шлях десятками трупів беззахисних дітей, жінок. Особливо багато було на його совісті дівчат, яких він брав для продажу в неволю.

От вирішив цей лиходій спокутувати вину перед своїми жертвами. Розшукав він у скелях Сімеїза печеру, оселився в ній. Харчувався тільки дикими плодами, лише іноді дозволяв собі поїсти трохи риби, яку ловив у морі. Сподівався виснажити себе постом так, щоб не стало сил навіть згадувати.

Минули роки. Кінець кінцем люди забули минуле пустельника. Нове покоління знало його як людину бездоганну і мудру. Пастухам, які зустрічали іноді пустельника, здавалось, що навколо його голови світилось сяйво, а це вони вважали знаком надзвичайної праведності.

Рідко підходили люди до печери пустельника. Не любив він людей: нагадували вони йому про минуле. За довгі роки самотності багато зі свого життя старий сам забув. Забув і почав вважати, що він завжди був праведником, що ніколи ніяких злочинів не чинив, що каятися перед людьми не повинен. Пройнявся він гордістю великою, все частіше дивився на людей, як на істоти низькі, розбещені, що не рівня йому, праведнику.

– Де ж правда?! – обурилися чорти. – Цей грабіжник і вбивця вважає себе святим? Та він же наш. Ми його швидко на чисту воду виведемо.

Почали чорти шукати якусь стару прихильність пустельника. Не могли знайти: далеко сховав той свою колишню зажерливість, жорстокість, розбещеність. Довго думали, як же підступити до його душі. І придумали.

Обернувся чорт кішкою, непогожої ночі почав дряпатися в двері печери пустельника, жалібно нявкати. Зглянувся старий, пустив кішку в тепло.

Прижилась кішка в печері. Вдень спала, вночі полювала, вечорами біля вогню муркотіла свої пісні. Малювали ці пісні пустельнику картини тихого сімейного життя біля вогнища, у колі дітей і близьких. Розлютувався старий: у його жорстокому серці ніколи раніше не було місця для таких людських радощів, ненависні були вони йому тепер. Схопив старець кішку за хвіст, викинув з печери...

Засміялися чорти задоволене: примусили все-таки пустельника показати свою справжню душу.

Обернувся чорт гарною дівчиною. Коли якось старий закинув сіті у море, щоб наловити риби, чорт гулькнув туди. Витягнув пустельник сіть на берег, а в ній ледь прикрита вбранням дівчина. Лежить із закритими очима, молода, чарівна. Здивувався з такого дива старий, кинувся до дівчини, почав приводити її до пам'яті.

Зітхнула красуня, розплющила очі, ласкаво глянула на пустельника. Посміхнувся він до дівчини, присів біля неї. Хотів розпитати, хто вона, як потрапила в сіті. А дівчина закинула руки на його плечі й міцно поцілувала в губи. Пригадав пустельник минуле, жадібно пригорнув красуню...

Засміялося чортяче плем'я на радощах. Громом прокотився над узбережжям злорадий цей сміх. Та не стерпіли добрі сили наруги над тим, що свято для роду людського, над сімейним вогнищем і чистим коханням. Не могли більше стерпіти обману, який сіяв пустельник. І перетворили всіх трьох у камінь...

З того часу стоїть біля моря скеля Дива, не спускає очей з неї скеля Монах, а за ними, наче стереже їх, гора Кішка.

джерело під ай-петрі[23]

Між Алупкою і Місхором на березі гірської річки Хаста-баш у давні часи доживали свій вік дід та баба. Хатина їх валилася, та не дивно: адже дідові минуло дев'яносто років, бабі вісімдесят, діти їх давно роз'їхалися по світу шукати щастя. Маленький город і садочок ледве-ледве могли їх прохарчувати.

Відчув дід наближення смерті. Мучила його і бабу єдина думка: де взяти грошей на пристойний похорон? Вирішив дід зібрати останні сили, піти кілька раз у гори, у ліс, набрати там хмизу, продати його на базарі, купити все необхідне для похорону.

На другий день дід рано-вранці підперезався мотузкою, заткнув за пояс сокиру і, важко спираючись на кизилову палицю, пішов у гори. Подовгу і часто відпочивав, поки дійшов до підніжжя Ай-Петрі.

Нарубавши велику в'язку дров, узявши її на плечі, дід, крекчучи, спотикаючись, пошкандибав униз.

Дійшов він до одного з джерел, які дають початок річці Хаста-баш. Сонце стояло в зеніті, спека і втома зовсім знесилили дідуся. Він вирішив відпочити і, скинувши дрова на землю, жадібно почав пити. Після цього йому дуже захотілось спати, і, прихилившись спиною до сосни, старий заснув.

Коли він прокинувся, то побачив, що сонце заходило – день кінчався. Старий занепокоївся, поспішив додому. Легко підняв в'язку на плечі і, мало не пританцьовуючи, швидко почав спускатися з гори, за звичкою розмовляючи з самим собою:

– Мало дров узяв, діду, дуже легка ноша, треба б разів у два більше.

Тим часом баба, не дочекавшись старого, вирішила піти в ліс на розшуки. Побачивши людину з в'язкою, спитала:

– Чи не зустрічав ти, козаче, у лісі мого старого?

– Та що ти, жінко, – відповів їй дід, – від старості осліпла чи що: свого чоловіка не впізнала!

– Не насміхайся з мене, старої, ти колись таким будеш. Мій чоловік років сімдесят тому був таким, як ти.

Зрозумів тоді старий, що напився води з джерела молодості, про яке колись говорив йому дід.

Старий розповів про все дружині. Вона, звичайно, негайно захотіла тієї ж водиці. Чоловік пояснив їй, як знайти джерело, швидко пішов додому. Він згадав, що багато років уже не лагодив вдома тину навколо саду, городу, що зламана хвіртка, що взагалі вдома багато справ потребують сильних рук, хазяйського ока.

Захопившись роботою, він не помітив, як настала ніч. Бігцем кинувся в гори. За кілька хвилин дістався до джерела, але старої там не було.

Довго розшукував дід жінку. Вже втратив надію знайти, коли почув у кущах дитячий плач. Підняв дитину, попрямував додому. Настав світанок. Невимовне здивувався дід, побачивши, що дитина на його руках закутана в лахміття старої...

Виявилось, що бабуся з властивою жінкам жадібністю до молодості випила надто багато води з чудодійного джерела під горою Ай-Петрі[24].

ТОПОЛЯ, ГРАНАТ І КИПАРИС

На морському узбережжі за чотирнадцять верст від Алушти жив рибалка зі своєю дружиною. Це були чесні, працьовиті і дуже добрі люди, їх стара хатина завжди була гостинно відкрита для подорожніх, які знаходили в ній притулок і нічліг. Бідні вдови, діти-сироти постійно харчувалися в них, одержуючи не тільки їжу, але й слова ласки, розради.

Що казати, навколишні жителі дуже поважали рибалку, його дружину. Добра слава йшла про них по Криму. А поряд з доброю славою ішла й лиха — про дітей цих чесних людей, про трьох дочок рідних.

Старшу дочку звали Тополиною. З себе вона була бридка, маленька на зріст, незграбна. А вдачею лиха-прелиха. Щоб досадити сусідам, вона залазила на дах, підслухувала чужі таємниці, потім розносила їх з глузуванням по всьому узбережжю. День і ніч проклинала вона батьків за свою потворність, крихітний зріст.

Друга дочка, Граната, схибнулася на рожевому кольорі. Вона докоряла батькові, матері, що не красуня, що в неї не рожеві щічки. От коли б вона була, як рожева квітка, усі перехожі зупинялися б і дивилися на неї із захопленням.

Щодо молодшої, Кипариси, то вона була гарна і мала веселу вдачу. Але під впливом старших сестер теж глузувала з батька, матері. Мовляв, породили її на світ божий не вдень, а вночі, через те вона така пустотлива реготуха.

Тяжко було батькам слухати докори дітей своїх. Та що вдієш? Любов батьківська сліпа й безпорадна. Старі мовчки терпіли знущання своїх дочок і, щоб уникнути неприємностей, часто йшли в гори. Там вони жили по кілька днів.

Якось, коли вони були вдома, у хатину вбігли всі три дочки. Розлютовані якоюсь вуличною сутичкою, вони з кулаками накинулись на батька, матір, почали їх бити.

– О небо! – заблагали батьки. – Чи є сили, які змогли захистити нас від наших дітей?

Не встигли вони вимовити ці слова, як невідомо звідки пролунав голос:

– Тополино! Ти проклинаєш своїх батьків за те, що створена карлицею. То стань же височенним деревом, яке завжди буде без квітів і плодів. Жоден птах, крім ворона, не витиме на тобі гнізда...

– Граната! Твоє бажання теж збудеться. Ти станеш деревом з рожевими квітами. Усі зупинятимуться, милуватимуться ними. Але ніхто не нагнеться, щоб понюхати ці квіти, бо вони не матимуть запаху. Плоди твої, яскраво-червоні всередині, не наситять нікого, не вгамують спраги, бо вони не дозріватимуть.

– Кипариса! Тебе спіткає доля твоїх сестер. Ти нарікала на свою веселу вдачу – ти станеш деревом гарним і сумним...

Перелякані насмерть дівчата вибігли з хатини. За ними вибігли батьки. Але дітей своїх вони вже не побачили: на подвір'ї стояли три до того часу невідомих дерева. Одне зняло у височінь свої віти, наче хотіло стати ще вищим, друге простягнуло рожеві квіти, третє завмерло в сумному мовчанні.

І назвали люди ці дерева іменами трьох дочок – тополя, гранат, кипарис.

КИЗИЛ – ШАЙТАНОВА ЯГОДА[25]

Коли Аллах сотворив світ і, закінчивши цю дуже відповідальну роботу, ліг відпочити, на землі настала блаженна весна. Зазеленіли дерева, почали розпускатися бруньки, з'явилися квіти.

Тоді потяглося до райських квітучих садів усе живе і зчинився великий гармидер. Той те хапає, той інше тягне, сваряться між собою, лаються. Одним словом, ніякого порядку.

Не витримав Аллах, устав із свого ложа, де відпочивав, почав давати лад усьому. Першим ділом покликав він усіх до себе і сказав так:

Нерозумні діти мої! Ви перепсуєте всі сади. Наказую кожному з вас обрати собі якусь одну рослину, щоб потім тільки нею користуватися. Подумайте гарненько, підходьте до мене, просіть.

Що тут було після слів Аллаха! Усяка жива твар заметушилась, захвилювалась, як би не прогадати. Той просить вишню, той яблуню, той персик, той абрикос.

Підійшов до Аллаха Шайтан.

– І ти тут? – спитав Аллах.

– І я тут, – відповів нечистий, скосивши хитре око.

– Подумав?

– Подумав.

– Що ти вибрав?

– Кизил.

– Кизил? Чому кизил?

– Так, – не хотів сказати правду Шайтан.

– Добре, бери кизил, – дозволив Аллах.

Весело застрибав Шайтан, закрутив хвостом на радощах. Ще б пак, він так ловко перехитрив усіх, випросивши для себе кизил. Кизил першим зацвів, значить, першим дасть урожай. Перша ягода – найдорожча ягода. Повезе він свій кизил на базар, продасть втридорога, грошей багато загребе. Багатішим за всіх буде Шайтан!

Настало літо, почали дозрівати плоди – вишні і черешні, яблука і груші, персики й абрикоси. А кизил все не зрів, залишався зеленим і твердим.

Сидить Шайтан під деревом, злиться:

– Та дозрівай швидше, шайтанова ягода!

Не зріє кизил. Тоді почав Шайтан дути на ягоди – стали вони червоними-червоними, як полум'я. Але, як і досі, були твердими і кислими.

– Ну, як твій кизил? – питали Шайтана люди.

– Погань, а не ягода, беріть її краще собі, – відповів Шайтан і плюнув з досади, аж кизил почорнів.

Пізньої осені, коли врожай у садах вже зібрали, люди прийшли в ліс по кизил. Збираючи чорні, але солодкі, смачні ягоди, вони сміялися з Шайтана:

– Прогадав Шайтан!

– Маху дав Шайтан!

– Сам себе перехитрив, бісова душа.

Шайтан тим часом скаженів від люті і думав, як би помститися людям, щоб вони запам'ятали цей кизил раз і назавжди. Придумав.

Другої осені Шайтан зробив так, що кизилу вродило вдвічі більше. Щоб він достиг, треба було вдвічі більше сонячного тепла.

Зраділи люди рясному врожаєві кизила, не підозріваючи, що це витівка Шайтана.

А сонце, віддавши за літо все тепло, не змогло вже зігріти землю. Настала така сувора зима, що позамерзали сади і самі люди ледве живими лишились.

Відтоді існує прикмета: коли врожай на кизил – буде холодна зима.

В ОТУЗЬКІЙ ДОЛИНІ

Долинула з міжгір'я дівоча пісня, високою нотою прорізала повітря, на мить обірвалась і тут же, підхоплена багатьма голосами, розлилася по Отузькій долині[26].

Це дівчатка, скінчивши укладати виноград, квапляться додому. Спішать дівчата, немов швидкі сутінки підганяють їх, і з острахом поглядають на Кара-Даг[27] – Чорну гору, що зловісне нависла над долиною, закривши частину неба. Там, у надрах гори, живе страшне чудовисько – одноокий велетень-людоїд.

Вдень велетень спить, та навіть його мирне хропіння, схоже на далекий гуркіт грому, лякає жителів навколишніх селищ. Повернеться велетень уві сні – уся гора двигтить, а зітхне – з отвору, що на її вершині, пара клубами валить.

Пізнього вечора, коли зовсім стемніє, велетень прокидається і вилазить зі свого лігва. Погрозливо виблискуючи своїм єдиним оком, він починає оглушливо ревти, так що громом луна далеко перекочується по Кримських горах і завмирає десь аж на Ай-Петрі.

Тоді перелякані ховалися всі – діти, жінки, ховалися де хто міг, а чоловіки, щоб задобрити страховисько, відводили до підніжжя Чорної гори бика або пару овець.

Прив'язавши скотину на видному місці, чоловіки йшли геть, а велетень миттю змовкав і заспокоювався до наступного вечора.

Та восени, коли слідом за падолистом наставав місяць весіль, велетень вимагав великої жертви. Його не задовольняв тоді навіть десяток овець чи биків. Він ревів і ревів, не вгаваючи, цілу ніч. Від реву його дрижали вікна в селищі і гас вогонь у вогнищах. Потім він брав величезні камені і скидав їх у долину. Камені, скочуючись по схилах гори, тягли за собою десятки інших дрібніших каменів, і ця лавина зносила все на своєму шляху, засипала виноградники, руйнувала будівлі.

Налякані до смерті люди вибирали тоді одну з наречених, приводили її на Кара-Даг і зв'язану залишали на високій скелі...

Багато років панував велетень над Отузькою долиною, багато жертв знищив, багато горя людям завдав. І люди, проклинаючи свою лиху долю, терпіли велетня, та ніхто не знав, як збутися його.

Але ось знайшовся один юнак, сильний і сміливий, як гірський орел, що не боїться навіть людини, як би високо вона не піднялася в гори.

– Треба вбити велетня, – сказав юнак.

Багато років панував велетень над Отузькою долиною, багато жертв знищив, багато горя людям завдав. І люди, проклинаючи свою лиху долю, терпіли велетня, ніхто не знав, як збутися його.

Але ось знайшовся один юнак, сильний і сміливий.

– Треба вбити велетня, – сказав юнак.

– Самі знаємо, що треба вбити, – відповідали йому односельчани. – Та як це зробити?

– Треба всім нам озброїтися, залізти на Чорну гору, сховатися недалеко від виходу і чекати, коли прокинеться велетень. А як тільки висуне він свою голову, тут і закидати його стрілами.

Посміялися чоловіки з юнака:

– Що то молоде та зелене! Адже велетень, як гора, а ми, як миші перед ним. Що йому наші стріли зроблять? Ніс подряпають, не більше. А він нас одним помахом змете з вершини. Ми загинемо, і сім'ї наші загинуть.

– Що ж, коли ви боїтесь, тоді я сам вилізу на Чорну гору і вб'ю велетня, – сказав юнак.

– Даремно вихваляєшся, тільки народ смішиш.

– Клянусь, що вб'ю велетня, – вперто повторив юнак і почав дожидатися місяця весіль.

Діждавшись місяця весіль, юнак виконав свою клятву – вирушив на Кара-Даг до велетня.

Сонце зайшло, долину оповили сутінки. На темно-синьому небі зійшов повний місяць і проклав через море сріблясту доріжку. У селищі поступово затихли людські голоси, там і сям спалахували вечірні вогники.

"Гарно як у нас тут, – думав юнак, оглядаючись навколо. – І жити дуже хочеться! Та краще загинути в нерівному, але справедливому бою, ніж терпіти ненажерливе чудовисько. Завтра знову зажадає воно жертви, і, може, лиха доля спіткає мою кохану Ельбіс". Згадав юнак свою кохану, сів на камені і, мрійно дивлячись на море, заспівав старовинну пісню:

Кохання – це пташка весняна,

Весною вона прилітає.

Спитав я бабусю-гречанку,

Як пташку кохання спіймати.

Бабуся мені розказала:

"Ту пташку – очима спіймаєш,

Устами її приголубиш

І в серці кохання відчуєш".

– Ха-ха-ха! – пролунав над головою юнака такий громовий регіт, що його почули, напевно, чабани на Перекопі. – Одначе, ти непогано співаєш. Мені подобається.

Підняв юнак голову і побачив на вершині Кара-Дата палаюче, як яскрава зірка, око велетня.

– А, це ти, сусіде, – не злякався юнак, – радий тебе бачити.

– Заспівай мені ще своєї пісеньки, – пророкотав велетень. – У мене весняний настрій. Я теж хочу, щоб до мене пташка кохання прилетіла, хочу устами її приголубити і в серці кохання відчути.

– Значить, ти хочеш побачити пташку кохання?! – зрадів юнак. – Ти її побачиш, слово честі, тільки тобі доведеться потерпіти до завтра. А завтра я приведу ту, що посилає любов.

На вечір юнак вирушив на Кара-Дат, але вже не сам, а разом зі своєю судженою, красунею Ельбіс.

Побачивши на вершині Чорної гори велетня, силует якого чітко вимальовувався на зоряному небі, Ельбіс, охоплена жахом, зупинилась. Але, глянувши на свого коханого, вона поборола страх і відважно ступила назустріч небезпеці. Вона зійшла на високу скелю, ту саму, на якій велетню приносили в жертву дівчат, і голосно сказала:

– Гей, велетню, я прийшла! Я принесла пташку кохання! Подивись на мене: чи подобаюсь я тобі? Якщо подобаюсь, то відкрий ширше око і дивись уважно сюди. Я випущу пташку кохання.

Краса Ельбіс була такою чарівною, що велетень від подиву широко розкрив своє єдине око. А дівчина, – вона була гідна свого коханого, – узяла лук, натягнула тугу тятиву і пустила в око велетня кам'яну отруєну стрілу.

Завив від нестерпного болю велетень і рвонувся до сміливців, щоб роздушити їх, та, нічого не бачачи, спіткнувся об камінь і зірвався у свою глибоку нору.

Може, велетень, падаючи, зламав собі руки і ноги, а може отвір завалився, тільки залишився він у горі і не міг вже вибратися назовні, щоб помститися людям. У кам'яній пастці велетень корчився від болю і ревів від люті. Він напружував усі свої сили, намагаючись розвалити Чорну гору, від чого вона ворушилась, мов жива. Величезні камені, а то й цілі скелі відколювались від неї і з гуркотом падали в море. Від гнівного дихання велетня плавилась земля і крізь щілини, що утворювалися, збігала зі схилів вогненними потоками.

Цілу ніч над Кара-Дагом стояв безперервний гуркіт, цілу ніч вершина його викидала вогонь, дим і попіл. Чорна зловісна хмара заволокла все небо, спалахували блискавиці, безперервно гримів грім. Увесь Кримський півострів трясся, мов у лихоманці, а море, здіймаючи свої хвилі-гори, шалено наскакувало на берег, наче хотіло затопити його.

На світанку над Отузькою долиною пройшов дощ і все затихло. Вийшли люди зі своїх сховищ, глянули в той бік, де ще вчора було лігво велетня, і від подиву завмерли. Чорної гори більше не існувало. Вона дощенту розвалилась, поховавши під собою велетня. А на тому місці піднялися високо в небо нові стрімчаки, зубчасті хребти, химерної форми скелі, що нагадували диких звірів. Море вже більше не гнівалось, а ласкаво омивало прямовисні стіни скель, що стирчали з води, заливало численні бухточки та печери і, виливаючись, щось радісно бурмотіло.

Люди ходили берегом, збирали різнобарвні камінчики і милувались дикою красою мертвого царства велетня. А хто хотів почути його голос, той підходив до двох скель, що, схилившись одна до одної, утворили арку, і голосно кричав:

– Велетню-ю-ю!!!

– Я т-у-ут!!! – відповідала луна.

ГОРА ДВОХ ОДУДІВ – ОПУК[28]

У тій місцевості, де височить гора Опук, було в давнину велике багате селище. Жили в ньому лагідні, скромні й працьовиті люди, які не знали, що таке насильство і вважали тяжким злочином пригноблювати будь-кого.

Якось недалеко від селища потонув під час бурі невідомий корабель. З усіх людей, що були на кораблі, врятувалися тільки дві жінки, їх підібрали добросерді поселяни і дали їм притулок. Вони збудували жінкам хату, поставили в ній усе, що треба для життя, подарували кожній по вівці й стали піклуватися про чужоземок, як про рідних дочок.

Старшу звали іменем, яке вимовлялось як звук О, а молодшу – Пука. А через те, що вони були нерозлучні і всюди появлялися разом, то їх називали не інакше, як О-Пука,

Жінкам все у селищі здавалось дивним. Потрапили вони сюди з країн, де люди були пожадливі й заздрісні, де кожен намагався захопити собі побільше землі, худоби, будівель. Жінки знали тільки таке життя.

Кілька місяців вони прожили тихо і скромно, а потім такий порядок став для них обтяжливим. Бажання панувати з кожним днем все дужче і дужче оволодівало ними.

Діяли вони обережно і підступно. Спочатку втручалися тільки в сімейне життя поселян, а потім спробували впливати і на громадські справи. Зрештою їм вдалося викликати у деяких жителів общини доти невідомі почуття – пожадливість і честолюбство. Наблизивши до себе таких людей, жінки утворили з них свій почет. Цей почет тримав у страху населення.

Минув час. Злиняла краса чужоземок. І щоб приховати це, вони почали натиратися запашними мазями, рум'янитися. Вони наряджалися в неймовірно строкате вбрання, а на голови одягали якісь химерні убори, гордо іменуючи їж коронами. Цариці, – говорили вони, – мають бути пишно одягненими.

Простодушні поселяни мовчки зносили тягар нової влади. Та О і Пука вважали, що цього мало. Вони наказали виготовити і виставити на площі свої кам'яні статуї, і люди мали поклонятися їм, немов богам. А біля статуй стояли два високих крісла-трони. Щоранку цариці сідали на трони, а зігнаний на площу народ ставав перед ними на коліна.

У дні новомісяччя біля кам'яних ідолів приносили в жертву якусь тварину.

Багато жителів покинули рідні місця і пішли шукати притулку в сусідніх народів. Пустішало селище, ставала неродючою земля, руйнувались житла. Простодушні поселяни мовчки зносили тягар влади чужоземок. Щоранку цариці сідали на трони, а зігнаний на площу народ, ставав перед ними на коліна.

Мандрував у цей час по Криму східний мудрець. Він присвятив себе вивченню життя, допомагав людям розумним словом. Палала в його серці велика любов до людського роду і думав він тільки про те, як зробити людей щасливими.

Чим ближче підходив мудрець до селища скромних і лагідних трудівників, тим більше взнавав про їх лиху долю. Ось він у селищі. Звідусіль йдуть до нього люди зі скаргами.

– Коли від вас знову зажадають жертви? – спитав старець.

– У новомісяччя, – відповіли йому.

– Цього дня ви назавжди позбудетесь злих істот.

День новомісяччя збігся з річницею захвату влади чужинками. На площу зігнали всіх дорослих і дітей. У недоладному строкатому вбранні з'явилися цариці. Не відаючи, що діється в душах поселян, О і Пука сказали:

– Хто пожертвує собою для прославлення нашого імені і великих діянь? При цих словах усі заніміли від жаху. Мовчали, схиливши голови.

– У такому разі хай вирішить жеребок, хто гідний стати жертвою, – сказала старша і наказала молодим людям відійти від літніх. – І замість однієї жертви прославлять нас дві...

У цю хвилину в юрбі показався мудрець. Він сміливо підійшов до тронів, зняв з плечей торбину і голосно сказав:

– Нікчемні істоти! Ці люди дали вам притулок. Ви, охоплені ненаситним властолюбством, поневолили їх, а тепер ще й вимагаєте їх крові! Невдячні! Ви уявили, що терпінню цих трудівників не буде кінця і що не знайдеться нікого, хто зумів би покарати вас. Помиляєтесь! – гримів голос мудреця.

– Це що за комар дзижчить біля наших ніг? – скрикнула, схопившись, молодша.

– А ось узнаєш! – підвищив голос старий і звернувся до поселян. – Як покараємо зухвалих?

– Роби з ними, що хочеш, тільки врятуй нас від цих хижих птахів! – закричав народ.

– Гей, слуги! – покликала старша. – Хапайте підлого старця.

– Не руште з місця! – голос старого лунав, мов грім. Піднявши руки до потемнілого неба, він промовив: – Проклинаю вас, нікчемні істоти, і хай перетворитесь ви в птахів, на яких ви схожі. А трони ваші хай стануть скелею!

У цих словах ніби з'єдналась уся ненависть і зневага мешканців селища до зухвалих честолюбців. Не встиг старий замовкнути, як заколихалась земля, і перед народом піднялась з неї скеля, на вершиш якої сиділи два птахи. У них було яскраве пір'я, як вбрання цариць, а на головах височіли гребеш, мов корони. Прихилившись один до одного, птахи несамовито кричали:

– О-пук! О-пук!

Так кричать одуди, і журливий їх крик, як журна доля скинутих цариць.

Відтоді ця гора і називається Опук. На ній постійно живуть два одуди, дві самки. Живуть вони сотні років, але не можуть дати племені від себе, бо потомству від істот, якими вони були колись, не повинно бути місця на землі.

КАМ’ЯНІ ПАРУСНИКИ[29]

– Піднімай парус, старий корабель, кріпи снасті – буде шторм!

Багато штормів пережив на своєму віку старий Єрги Псарась, але попереду його чекав найлютіший, найстрашніший шторм.

Давно вже не виходив Псарась у відкрите море і жив собі у спокої та в достатках. Його палац був найкращим у Пантикапеї, а його склади в гавані з різними товарами – найбагатшими. Та неоціненним багатством своїм Псарась вважав свого сина красеня, один погляд якого примушував дужче битись жіночі серця.

Час було вибирати для сина наречену, і батько вибрав. Він почав часто посилати сина в Кафу[30] до одного купця, в якого була вродлива дочка. Але завжди сумним і задумливим повертався син від своєї нареченої. Батько думав, що син закохався.

– Любов, видно, така пані, – сміявся старий, – що коли хтось скориться їй, то вона схопить його за волосся і відведе на невільничий ринок.

Не відповідав син на жарти батька, не сперечався з ним, а мріяв про ту, що кохав. Та, інша, жила далеко в селі, куди син Єрги Псарася їздив купувати пшеницю. Зморшки вже побігли по її обличчю і голос не звучав по-дівочому. Та в очах жив веселий сміх і кожен рух її вабив і обіцяв радість.

Зустрівши її, юний Псарась відчув, як дужче забилось його серце, затуманилися очі, – чари кохання полонили його.

А вона, що знала в минулому сльози від щастя і горе від кохання, зрозуміла, що цей поклик життя сильніший за смерть.

– Кому, як не мені, горювати, кому, як не мені, сумувати, – говорила вона. – У всіх під вікнами співає соловейко, а мої двері обминула весна.

І думала безталанна жінка про свого хлопчика, якого забрали в неї колись, і згадувала чоловіка-рибалку, який покинув її, так жорстоко розправившись із нею. Його теж звали Єрги, але він був бідний і нічого, крім рибальського човна, не мав.

Не ділилась жінка своїми скорботними думами з юнаком, не хотіла засмучувати його, боялась затьмарити світлі хвилини зустрічі. І без того сумний був він і часто сльоза збігала з його очей. Вона припадала до його уст у палкому поцілунку, обвивала його тонкий стан ніжною рукою і наспівувала старовинну пісню. "Кохання без горя, кохання без сліз, – співалося в тій пісні, – те ж саме, що море без бур і без гроз..."

А тим часом батько квапив свого сина з одруженням. Новий корабель був уже готовий для цієї нагоди. Чекали тільки попутного вітру, щоб підняти паруси і їхати за нареченою. Коли вітер зашумів від Камиш-Буруна, Єрги Псарась покликав сина:

– Час їхати в Кафу.

Хотів сказати щось син, та побачив суворе обличчя батька, і завмерло слово на його устах.

Проти ночі виїхав корабель з гавані і відразу ж до старого підійшов слуга.

– Тобі від сина, – сказав він, подаючи хазяїну сувій.

Розгорнув сувій Єрги Псарась і повільно прочитав його. Якби ураган, що піднявся в грудях батька, міг вирватися на волю, він зрівняв би всю землю на своєму шляху від Пантикапея[31] до Кафи. І якби гора Мітрідат впала на старого, вона не здалась би йому важчою, ніж та правда, яку він взнав із листа сина.

– Хай буде тричі проклято ім'я цієї жінки! – промовив Єрги Псарась. – Хай краще загине син від моєї руки, ніж він стане чоловіком своєї матері!.. Піднімай паруси, старий корабель, служи останню службу.

І Єрги Псарась прокричав корабельникам, щоб готувались до відплиття.

– Збожеволів старий, – бурчали люди. – Шторм, якого ще не бувало, а корабель, як решето...

Дзенькнули якорі, затріпотіли вітрила, і рвонулось вперед старе судно. Як у колишні часи, Єрги сам став за його кермо, ніби забув, що обидва вони вже старі й немічні.

Гув ураган, хвилі захльостували через борти, від їх ударів тріщав корабельний корпус.

– У трюмах теча! – гукнув шкіпер.

Здригнувся Єрги, але, помітивши попереду щогловий вогонь іншого корабля, звелів додати парусів. Як птах, злетів старий корабель і, прорізавши кілька перекатів хвилі, поринув у безодню. Здавалось, він торкнувся морського дна, а потім знову злетів угору і кинувся на гребінь величезної, як гора, хвилі.

У цю хвилину побачив Єрги Псарась, зовсім поряд, за кілька ліктів від себе, свій новий корабель. Крізь хмари на якусь мить блиснув місяць, і батько побачив свого сина, впізнав ту жінку із золотавим волоссям, що була з ним.

Пересилюючи ураган, Єрги Псарась крикнув:

– Опам'ятайся, сину, вона твоя мати!

Біла сліпуча блискавка розірвала чорне небо, величезної сили удар захитав гору Опук-кая. Край гори відколовся, і тисячі уламків посипались у воду, від чого море вкрилося білою піною. Налетів новий шквал, і обидва кораблі зникли назавжди.

Чи почув син батька, чи зрозумів свою фатальну помилку – ніхто не знає. Тільки на тому місці, де сталася катастрофа, з води піднялися дві скелі, схожі на кораблі з парусами. І здається, що кораблі несуться по морю і що один корабель от-от наздожене другого.

– Мабуть, не почув син свого батька, – говорили люди, вказуючи на скелі-кораблі. – Бачиш, і досі від нього тікає.

ПРО СІМ КОЛОДЯЗІВ[32]

Жили колись у безводному керченському степу три чабани – батько і два сини.

Навесні, коли йшли дощі, степ оживав, яри і долини наповнювались живлющою вологою, яскраво зеленіли рослини, тягнулись до лагідного сонця, співали пташки, раділи люди.

Але ось все вище і вище піднімалось сонце, все дужче і дужче припікали його промені – наставало жарке літо з нещадними суховіями. Від нестерпної спеки випаровувалась волога, висихала і репалась земля.

Тоді вмирали пожовклі рослини:

– Пити!

Летіли геть птахи:

– Пити!

У відчай впадали люди:

– Пити!

Якось у дуже посушливе літо, коли запаси води скінчились, сиділи чабани в степу, мов скіфські баби, похмурі й мовчазні. Насувалась біда. Що робити? На північ підеш – море побачиш, на південь підеш – теж до моря потрапиш. Скрізь вода. Але спробуй напитись її: солона, гірка, для життя непридатна.

– Не буває так, щоб під землею не текла вода, – задумливо промовив батько. – Тече вона так, як тече кров у живому тілі. І щоб побачити воду на поверхні, треба викопати колодязь.

– Що ти, батьку, вигадуєш, – відізвалися сини. – Якби під землею була вода, вона сама знайшла б хід на поверхню.

– Не все саме робиться, – відповів батько. – Іноді й рук треба докласти. Беріть лопати!

Чабани зчистили поруділу траву і врубалися лопатами в суху щебенисту глину. Ні палаюче у блідому, вицвілому небі сонце, ні гостра спрага не зупинили людей. Гора червонуватого грунту росла і росла, отвір у товщі землі поглиблювався і поглиблювався.

Надвечір чабани врубалися в землю майже на два людських зрости, але води не побачили. Не побачили її і на другий вечір, на третій, на п'ятий, на сьомий...

– Ти, батьку, погану розвагу для нас вигадав, – почали нарікати сини, – від роботи спрага посилюється, а води все нема й нема.

– Не для розваги ми працюємо, діти, а для життя на цій землі, – заперечив стомленим голосом батько. Незважаючи на похилий вік свій, він працював нарівні з синами. – Я вірю в те, що вода під землею є, я чую її. Значить, ми не там копаємо, де слід, значить, треба копати в іншому місці...

І чабани почали копати другий колодязь. Але й за наступні сім днів не докопались до води. За другим з'явився третій колодязь, потім четвертий, п'ятий, шостий. І в кожному з них не було води.

Копаючи сьомий колодязь, батько і сини були такі змучені, що навіть не говорили поміж себе, а мовчки довбали і довбали суху кримську землю. Увечері вони падали на глину, як мертві. І тільки вранішня роса трохи освіжала їх, і вони знову бралися за лопати.

В останню, сьому ніч батько вже не в силах був вилізти з колодязя, звідки він подавав грунт, і залишився в ньому ночувати. Підклавши кулак під голову, він відразу ж задрімав.

І бачить старий радісний сон. Йому сниться вода. Чиста, прохолодна, вона наповнила всі сім колодязів і розлилася по степу гомінкими струмками. Ожив напоєний водою кримський степ, заспівав тисячами пташиних голосів. Сини, обливаючи один одного водою, сміються, примовляючи:

– А правду казав наш батько!

– Мудрий наш батько!

Прокинувся вночі старий чабан, пошарив круг себе рукою, і обличчя його просяяло: земля була мокра. "Близько вода! – подумав старий. – Завтра її побачать сини, от зрадіють!.. Тепер і поспати можна зі спокійною душею". І чабан заснув міцним, глибоким сном.

Назавтра один із синів опустив у колодязь відро, щоб батько наповнив його грунтом, але дивно: відро не вдарилось об тверде дно, а плюхнулось об щось пружне. Заглянув син у колодязь і побачив там небо і своє зображення.

– Вода!!! – щосили закричав він.

Підбіг його брат, теж заглянув у колодязь і теж закричав на весь степ:

– Вода!!!

Кинулись брати до другого колодязя, до третього, четвертого – у них теж була вода. Що за чудо? Всі сім колодязів були наповнені чистою, прохолодною питтєвою водою.

І здалося молодим чабанам, що все навколо змінилось, повеселішало. І сонце перестало так немилосердно пекти, і небо стало більш блакитним та привітним, і подув свіжий вітер, так що стало легше дихати. Схопили чабани відра і почали черпати воду і виливати її в яр.

– Пий воду, кримська земле! Пийте воду, вівці!

Напоївши овець, а потім і самі напившись, сини раптом згадали:

– А де ж наш батько?

Вони довго ходили степом і посвіжілими, дужими голосами кликали батька. Але той не озивався. Вони шукали його в усіх семи колодязях, та марно.

Так ніхто досі й не знає, куди подівся старий чабан. Деякі люди кажуть, що він заради життя у кримському степу сам перетворився в джерело, яке і наповнило всі сім колодязів.

ПРО СІМ КРИНИЦЬ

Ким і коли були вириті в степу сім криниць, люди не пам’ятають. Розповідають тільки, що пропала в них вода.

Сім криниць уже були, коли купив цю землю старий німець. Росло в нього шестеро синів. Перелічив німець криниці й каже:

– Мабуть, щасливе число сім. Треба мені ще одного сина. Народився в німця сьомий син, названий Фріцем.

А був у цьому безводному місці такий звичай, що хазяїн криниці давав людям воду безплатно. Давав після того, як поповнить свої водоймища, напоїть городи, баштани. Але не переставав давати воду, бо в ній було життя.

Старший німець не порушив цього звичаю, і господарство його процвітало. Вечорами він спостерігав, як бавиться Фріц. І вже тоді говорив:

– Із цього хлопця будуть люди.

А маленький Фріц скакав верхи на паличці і вмів помічати кожну розлиту краплину води. Він бурчав:

– Розхлюпують воду... Розхлюпують воду...

Підріс Фріц і став докоряти батькові, чому він роздає дорогоцінну вологу безкоштовно, коли за неї можна брати гроші, скільки хочеш грошей. Старий німець дивився на нього й говорив:

– З цього хлопця, мабуть, будуть люди, – але говорив уже не так радісно, як раніше.

Проте молодого Фріца він не слухав і всю воду, що залишалась у криницях, віддавав.

Пройшли роки. Згорбився старий, а Фріц виріс у великого хлопця.

Трапилося лихо: один за одним померли шестеро синів. Залишився тільки Фріц. Все готовий для нього був зробити батько, але тільки в однім не поступався: не дозволяв закривати від людей криниці.

– Вода тримає біля нас людей. А в людях – основа нашого багатства. Поки я живий – так буде.

– Основа багатства – у грошах, – твердив Фріц.

Помер старий німець. Фріц поховав батька й відразу ж замкнув усі сім криниць на замок.

– Кому потрібна вода – хай платить, – оголосив він.

Почулося в народі нарікання. Адже ніколи такого не було. Та що зробиш! І несли свої копійки за кожну кружку води, несли, але нарікали все сильніше... Почув про це Фріц, стали холодними його очі, і не велів він давати навіть за гроші.

– Хай здохнуть, раз мене так лають.

Прийшли люди до Фріца, слізно просили змилосердитися. Не кланявся йому тільки один чоловік, колишній солдат, з медалями на грудях. Не кланявся і лаяв Фріца. Вислухав усіх Фріц і сказав:

– Згода, воду одержите. Але не всі. Ось тому, що лає мене, – ні краплі не дам. Схопив того чоловіка й кинув за ворота. Упав чоловік на землю й відбив собі груди. Цілий день мучився, а на вечір помирати став. Пересохло горло, всередині все палить.

– Випити б! – просить він.

Та води не можна було ніде дістати.

Піднявся ранком чоловік, поглянув востаннє на білий світ, промовив якесь слово та й помер. Удосвіта Фріц повелів відкрити криниці й принести йому води. Шукали, шукали в криницях, та води в них ні краплі не лишилось.

Пішов із тих місць Фріц, утік, страхаючись, а люди лишились. З роками розвіялась пам'ять про жадібного людиноненависника – і знову з'явилася вода в семи криницях – холодна, солодка, чиста.

ДОВГА ФОРТЕЦЯ

Ось послухайте, що сталось у керченському степу багато років тому. Вже тоді Крим славився своєю пшеницею. За гарною і дешевою кримською пшеницею приїжджали з Великої Русі і з далеких заморських країн.

Якось на Кримському півострові появився купець на прізвисько Золотий Слон. Не даремно, мабуть, люди купця так прозвали. Зріст у нього велетенський, руки та ноги товсті, як у слона, а ніс довгий, як хобіт. Скрині його були наповнені золотом, назбираним за довгі роки здирства.

Походив Золотий Слон по степу, подивився, як люди живуть, послухав, що говорять, і почав на мисі Казантип[33] якусь будівлю зводити. Тисяча бідняків працювала на каменоломнях, тисяча підвозила камінь до місця роботи, а ще тисяча укладала цей камінь.

Будівля росла і росла й набувала таких великих розмірів, що люди дивувалися: навіщо, мовляв, купцеві така велика, така довга? Навіщо високі стіни і башти з бійницями?

– Жити тут буду, торгувати буду, приміщення велике потрібне, – відповідав купець цікавим. – А що стіни високі та башти грізні – люблю спати спокійно.

Через три роки фортеця, яку люди прозвали Довгою, була, нарешті, збудована.

Золотий Слон найняв озброєну варту і почав звозити туди зерно. Він скуповував його у місцевих жителів за невеликі гроші, а часто виманював і без грошей. Він трусився над кожною копійкою, над кожною зерниною.

Минали роки. Комори Довгої фортеці вже були наповнені мільйонами четвертей добре висушеної пшениці. А жадібний купець все скуповував і скуповував її, хліб ставав все дорожчим і дорожчим.

Якось по Криму подорожував мандрівник. Ішов він, кажуть, з Великої Русі, північної країни, в Індію, південну країну. Зустрів біля Довгої фортеці Золотого Слона і питає:

– Чи правда, що ця споруда наповнена потом народним із слізьми навпіл?

– О мандрівнику, – смиренно відповів купець, – народ любить чутки різні розпускати. А ти спитай: чи скривдив я когось? Чи відібрав у кого щось? Не скривдив, не відібрав. Люди самі мені несуть.

– Але навіщо тобі стільки?

– Торгувати буду, на те я й купець.

– Недобре діло ти надумав, – похитав головою мандрівник. – Гляди, як би не поплатився за це.

Аж настав неврожайний рік, якого з нетерпінням чекав Золотий Слон. На жовтому, вигорілому кримському степу – жодної копи пшениці, жодної скирти сіна. Звірі тікали в інші краї, птахи із зловісними криками відлітали. Ревіла худоба. А люди з надією дивилися на замок купця і говорили:

– Він не дасть загинути з голоду нам і дітям нашим.

Золотий Слон, посиливши збройну варту, чекав уже на покупців. Першими до нього звернулися городяни. Він запросив нечувано високу ціну: по п'ятдесят червінців за четверть. Проклинаючи ненаситного купця, платили городяни такі шалені гроші. Потім за пшеницею приїхали заморські торгові люди.

Згодом до купця почали приходити бідні хлібороби, у котрих Золотий Слон вимінював колись мішок пшениці за пучок в'яленої риби. У них не було грошей, і вони благали багатія позичити їм хоч по одній четверті зерна.

– Спасибі, – зухвало відповідав купець. – Не для того я десять років збирав зерно, щоб на зерно його вимінювати. Давайте червінці!

Все більше і більше ставало голодуючих, все частіше і частіше вони зверталися до Золотого Слона з проханням дати їм хліба. Та невблаганним був купець. І люди сотнями гинули тут же, біля Довгої фортеці, за стінами якої лежало стільки хліба, що його вистачило б прогодувати цілі міста й країни.

На той час повертався з далеких країв руський мандрівник. Побачив він спалений сонцем степ, побачив тисячні юрби біля стін фортеці і все зрозумів. Вирішив він допомогти нещасним трудівникам, які вмирали з голоду, але не сміли взяти хліб, що лежав поруч.

– Люди! – голосно сказав мандрівник, ставши на високий камінь. – Подумайте, кого ви просите, кого благаєте? Хіба ви не знаєте Золотого Слона? Та він все своє життя готувався до цього злочину! Не дасть він вам хліба, не чекайте і не сподівайтесь. А поки у вас ще є сили – беріть хліб силою. Він ваш, цей хліб. Ви зростили його своїми руками. Беріть же, не бійтесь, вас багато, а він один ...

– Правда твоя, чоловіче добрий! – прокотилось по степу.

І ринули на Довгу фортецю юрби голодних, не витримали товсті стіни, не допомогли високі башти з бійницями. Варта, покидавши зброю, зі страху розбіглась, а Золотий Слон хотів сховатися від народної помсти, зарився з головою в пшеницю та там і задихнувся.

На тому місці, де була Довга фортеця, лишилися тільки руїни, які свідчать про зажерливість людську і про великі сили, що є в народі.

ЧОМУ ЧОРНЕ МОРЕ БУРХЛИВЕ

Давно це було, хто зна, коли все це було...

Жив на світі казковий богатир, сили нечуваної, сміливості небаченої. Мав він зброю дивовижну – чарівну золоту стрілу. Та не тим стріла славилась, що була з чистого золота викута, коштовними каменями прикрашена, а тим, що мала чудесну властивість. Варто було богатиреві взяти свій лук, натягти тугу тятиву, – і летіла стріла на край світу з такою швидкістю, що людське око не помічало польоту її. І там, де вона пролітала, спалахувало повітря, закипала вода, плавилась земля, гинуло все живе.

Страшна це була зброя, ой, яка страшна! Ні пером не опишеш, ні в казці не розкажеш. На щастя, була вона в надійних руках. Богатир був людиною чесною, справедливою і вогненну стрілу без потреби в руки не брав. На інші країни він не зазіхав, а на його вітчизну вороги не нападали – боялись.

Боялись і воднораз мріяли заволодіти цією смертоносною зброєю, щоб чужі землі підкорити. Та не тут-то було! Надійно беріг чарівну стрілу богатир, сховавши її глибоко в підземеллі за десятьма пудовими замками.

Багато-багато років жив на землі богатир і багато років невсипуще беріг чудодійну стрілу. Та ось настав час розставатися йому з життям. Задумався богатир: кому передати стрілу? Синам-наслідникам? Не можна. Хоч вони воїни чесні й сміливі, але молоді й занадто гарячі. Не втриматися їм від спокуси випробувати силу зброї, – і спалахне тоді братовбивча війна.

Кому ж ще? Чи є у світі людина, сильна і розсудлива, якій можна було б довірити стрілу, не побоючись, що вона використає її на шкоду людству? Немає такої людини, не народилась ще! Не можна залишити на землі вогненну стрілу, бо злі, пожадливі люди, заволодівши такою страшною зброєю, можуть підпалити весь світ, зруйнувати його вщент.

І вирішив богатир сховати чарівну стрілу, та так, щоб її ніхто не зміг знайти протягом тисячоліть! І лише тоді, коли люди, нарешті, втомляться воювати, коли навчаться цінувати і берегти мир, – тоді вони знайдуть стрілу, щоб використати її чудодійну силу в мирній праці.

Покликав богатир синів своїх і говорить їм:

– Діти мої, я старий і тяжко хворий. Недовго лишилося жити мені на світі. Слухайте мій останній наказ: відімкніть підземелля ось цими ключами, візьміть золоту стрілу, про страшну силу якої ви чули, і киньте її посередині Чорного моря, найглибшого моря у світі.

Виконуючи волю вмираючого батька, воїни взяли чарівну стрілу і тієї ж ночі вирушили в дорогу.

Чи довго вони йшли, чи ні, тільки ось вдалині показалися сині гори. Своїми високими вершинами вони підпирали блакитне, прозоре, наче з кришталю, небо. Зійшли брати на сині гори, піднялися до блакитного неба, і перед очима в них постала велична картина: далеко-далеко внизу розкинулось величезне, безкрає море. Оповите вранішнім рожевим серпанком, воно ще спало. В його тихих водах відбивалось велике червоне сонце, що саме сходило.

Це було Чорне море.

І раптом брати відчули, що шкода їм розлучатися з дорогоцінною стрілою, і честолюбні мрії охопили їх.

– Слухай, брате, – обережно почав молодший, – навіщо викидати таке багатство в море? Адже це спадщина наша...

– Так, – підхопив старший, – чарівна стріла по праву має належати нам, і безглуздо було б так просто відмовитися від неї.

– А коли б ми мали вогненну стрілу, – продовжував молодший брат, – ми завоювали б цю гарну країну, збудували б на вершині цієї гори великий замок, взяли б собі в жони найкращих у світі красунь...

– Та що одну країну! – скрикнув старший брат. – Ми підкорили б усі країни, які ми знаємо і яких ще не знаємо. Ми мали б багато жон, нам не ремствуючи підкорялися б усі. Ми стали б володарями світу ...

І домовилися брати, що сховають стрілу в горах, а батькові, коли той до їх повернення не помре, скажуть, що виконали його волю.

Як домовилися, так і зробили. Залишили вони чудодійну стрілу в печері, привалили вхід величезним каменем і подалися додому.

Дивом здивувалися брати, коли, повернувшись додому, дізнались, що батько якимось чином розкрив їх намір. З обуренням накинувся старий на своїх синів, докоряючи їм, що вони не слухаються батька.

– Я не помру доти, – пригрозив він, – поки чудодійна стріла не ляже на дно моря. Тоді сини, переконавшись, що неможливо залишити за собою чудодійну зброю, знову вирушили до берегів далекого моря і з жалем виконали наказ батька.

Вогненна стріла впала в морську безодню. Потемніло від гніву море, закипіли, захвилювались його тихі води.

І відтоді не може заспокоїтись Чорне море. Трапляється, завирує воно, заклекоче, здійме величезні хвилі, марно намагаючись викинути з глибин своїх смертоносну зброю.

ДЖАНИКЕ КИРК-ОР[34]

Міцний мур Кирк-ора, ух який міцний. Якщо ти ось так навіть руки розведеш, мур однаково не обіймеш. Товстий мур, міцна фортеця. І ворота залізні, і замки, напевно, кожен з пуд. А за муром хто жив, знаєш?

Тохтамиш-хан. Що сказати про нього? Тохтамиш-хан – це мало сказати! Який був хан? Страшний був!

Він ніколи не кричав, Тохтамиш-хан, але люди навіть шепоту його боялись. Багатий був Тохтамиш. А де ти бачив бідного хана? Усього вдосталь у нього. У камінних печерах стояли скрині багаті, скрині з великими замками. Але, жінко, краще не відкривай ти цих скринь. Якщо відкриєш, то подумаєш, що сонце вкрали і сховали в скриню, глянеш і осліпнеш. То не сонце, то багате вбрання, золотом гаптоване, коштовним камінням прикрашене. Тільки ти його руками не чіпай, хай лежить. Липке це вбрання, бо багатство до Тохтамиш-хана по річках крові прийшло і лягло в скрині. Стережуть ці скрині камінні печери, камінний мур і камінне серце Тохтамиш-хана.

Нікого не любив Тохтамиш-хан. А який хан когось любить?

Була в нього в гаремі дівчина, звали її Джанике. І справді, вона була джанике – душевна. Добра була, лагідна, як дитина, як мати до всіх ласкава.

Гарна була Джанике. Тільки в грудях у Джанике якась пташка жила. Так думала Джанике. Не знала, що в грудях у неї тяжка хвороба, що недужна вона. Батька, матері в неї не було. Тохтамиш купив її в Бахчисараї, внизу. Купив дівчинку і сховав, як голуба в клітку, і ростив для себе в гаремі, а щоб люди не говорили лихого, дочкою звав.

Усі боялись Тохтамиша, і маленька Джанике боялась. Прийде в гарем Тохтамиш, спитає:

– Як живеш?

– Живу, – каже Джанике.

Велику руду руку покладе на її голову хан, і здавалось Джанике, що голова відпаде. Усього багато у Тохтамиша, та найголовніший скарб – Джанике.

Якось прийшла біда на Тохтамиша. Фортецю Кирк-ор оточили вороги. Велике військо. Вороги били в даул, вони кричали, вони вже раділи. Знали: у фортеці води немає, а без води, як жити будеш? Знали вороги, що їм не треба головами в мур стукати.

– Почекаємо, – говорили, – у нас часу багато, вода у нас, хліб у нас. А Тохтамиш-хан, якщо примусимо, він сам на шовковій подушці ключі винесе і попросить: беріть, усе ваше.

Нема води, а дні минають, а птиця Клафт ні разу свої крила не розкрила над Кирк-ором. І люди скоро почали гинути, як осіннє листя. Кам'яне серце було в Тохтамиша. Він примушував їх кидати каміння вниз на ворогів і злісно говорив:

– Гадаєте, я своїми руками відчиню ворота? Якщо в мене каміння не вистачить, я ворога вашими головами закидаю.

Люди спочатку боялись, а потім їм стало байдуже. Без води хіба житимеш?

І стало тихо у фортеці Кирк-ор, ніхто не співав пісень. Гинули швидше за всіх маленькі діти. Як було їх шкода! А води все нема.

Джанике в гаремі дивувалась: чому так тихо в Кирк-орі, чому розмов не чути, чому навіть собаки не гавкають. А няньки у відповідь тільки плечима знизували; няньки знали, а сказати боялись.

Потім до Джанике в гарем прийшов хлопчик-пастушок Алі. Він прийшов, покірливо опустив голову і сказав так:

– Слухай, Джанике. Ось бачиш, я мужчина, я не дивлюсь на тебе, хай мої очі не образять тебе, дівчину. Не бійся, вислухай мене, адже я прийшов від народу. Слухай, Джанике, люди про тебе кажуть, що ніколи ти не сказала неправди, що твої рожеві уста нікого не образили. Слухай, Джанике, люди ще кажуть, – тремтячи з переляку, говорив Алі, – що ти не дочка Тохтамиша, що ти наша, звідти, з Ескі-юрта, що тебе купив Тохтамиш. Якщо так, Джанике, як же твоє серце терпить, як же ти народові не допоможеш? Слухай, що я тобі скажу: там далеко, але ти не бійся, там вода співає. Підемо!..

– А навіщо потрібна вода? – спитала Джанике.

– Ти не знаєш? В усьому Кирк-орі немає ні краплі води. Маленькі діти гинуть, вмирають і ніхто не може врятувати їх. Я хотів пролізти туди, де вода, але в мене широкі плечі, а ти – люди кажуть про тебе, – ти тоненька, як гілочка, ти всюди проникнеш. Ти пролізеш у розколину і набиратимеш там воду, вона там співає, а я понесу її у водоймище. Підемо, ти ж наша.

– Що ти, хлопчику, – відповіла Джанике, – хіба я смію, я ж дівчина, мені не можна бути з тобою, хлопчиком. Мене прокляне небо. Усі мене проклянуть, усі мене відцураються, навіть ти, коли виростеш і станеш дорослим чоловіком, ти показуватимеш на мене пальцем.

– Не бійся, Джанике, – благав хлопчик. – Підемо, Джанике, підемо, ми так зробимо, що нас ніхто не побачить, а гріх я на себе візьму.

– Добре, – сказала Джанике, і вони пішли.

Усю ніч дівчина і хлопчик маленькими бурдючками носили воду в міське водоймище. І стало у водоймищі стільки води, скільки в маленькому морі. А вони все носили і носили.

Потім, коли вже блиснуло сонце, коли небо стало напрочуд гарним, раптом з грудей дівчини вилетіла пташка. Навіть бачила маленька Джанике, як пташка високо-високо в небо полинула, їй стало дуже боляче, і вона впала.

І впала вона обличчям на землю. Обличчям донизу впала Джанике, матері всіх матерів – землі стала скаржитися.

Коли розвиднілося, прийшли люди. Першими прийшли маленькі люди – діти. Вони побачили воду і сказали просто, як мудреці: "Дивіться, вода!" – і почали пити. А потім бігали всюди і кричали: "Вода! Вода!"

Великі люди не повірили, та маленькі люди все говорили: "Дивіться, вода! Вода!"

І всі весело повторювали це слово І пили воду. Потім побачили, що Алі-пастушок плаче біля якогось тіла, що лежало на землі, такого маленького, тоненького.

Коли повернули його обличчям вгору, побачили і злякалися.

– Джанике!

І тоді все зрозумів народ, і сказав тоді народ:

– Тут лежить найкраща з кращих, троянда садів райських. О люди, хай навіки залишиться ім'я її у ваших серцях!

ГОРДОВИТА АЙШЕ

Каміння, каміння на кримській землі! Куди не глянеш – всюди каміння. Назад поглянь – каміння, вперед поглянь – каміння. Чому так багато каменів у нашому краї?

Ось на Бурунчуку[35] з каменю фортеця була складена, велика фортеця. А володіла цією фортецею дівчина, звали її Лише. Мужня дівчина була, гордовита, серце її не знало жалю. Вона ніколи нікого не любила. Очі в неї були чорні, і якщо вона на людину гляне, коли гнівається, – від людини один попіл лишається. Краще на такі очі не попадатися.

Зовсім як мужчина була дівчина Лише, ніколи нікого не боялась, і далеко знали про неї.

Завжди гнівна і сильна, а нутро жіноче. Нікого ніколи не любила і любити не хотіла, а серце говорило їй – покохаєш.

І захотілось їй якось стати лагідною, як усі жінки. А не змогла. Тоді сказали їй:

– Знаєш що, іди вниз до джерела. Там така вода є, що найсуворіша людина, найсильніша людина лагідною стає, м'якою, скупавшись у тій воді.

Вирішила Айше: "Піду скупаюсь, спробую, як це жити, коли зовсім як жінка".

Пішла. А навпроти джерела стояла інша фортеця – Тепе-Кермен[36], і в ній жив юнак. Очі в нього були голубі, як два гірських озера, волосся біляве, хода м'яка, як у кішки. Та ніхто не знав, що ці очі можуть бути, як два меча, коли вони в дужих руках, ніхто не знав, що коли розгнівавшись юнак гляне, – то цими голубими очима зітне голову.

Побачив юнак, що прийшла до джерела прекрасна дівчина, і спустився до неї вниз.

– Йди звідси, юначе, – суворо сказала Айше, – це вода моя.

– Що ти, дівчино, ця вода завжди була моєю. Йди звідси ти.

– Як смієш мені наказувати! Хіба не знаєш, що я Айше з Киз-Кюлле? Мені ніколи ще ніхто не наказував.

– Я тобі не наказую, я тебе прошу – йди звідси, бо вода ця моя.

– Ну скажи це ще раз, і я подивлюсь, як ти згориш на очах моїх.

– Спробую сказати.

Хоч вона гнівно глянула на юнака, той не злякався. Він тільки піймав погляд чорних очей і в серці своєму сховав. І вперше покохав.

– Слухай, дівчино, – схвильовано сказав він, – іди до мене у фортецю. Тепер я тебе знаю – ти сусідка моя. Ходімо до мене, і я зроблю тебе своєю дружиною.

– Зробиш? – сказала Айше. – Я не дитина і мені няньки не треба Відійди від
води.

– Ні, навіщо ж. Я не піду. Краще ходімо до мене у фортецю. А він ще ближче підійшов до неї.

– Облиш мої руки! – крикнула Айше, коли юнак міцно стис їх.

І вона, горда, пішла від джерела. Прийшовши до себе у фортецю, розсердилась, господи, як розсердилась! На всіх кричала, всі порозбігались. Потім гордовита Айше покликала слуг і сказала:

– Підіть і скажіть йому, хай вклониться мені, і я його візьму за чоловіка. Ідіть! Вони прийшли і сказали:

– Пане, наша володарка бере тебе за чоловіка. Іди до неї у фортецю.

– Бере, кажете ви, – засміявся юнак, – а я не кінь. Хай до мене прийде, якщо хоче.

– Так, – розлютувалася Айше. – Я тебе примушу все-таки прийти.

Звеліла кидати каміння в балку. І сама стала каміння кидати. По-різному кидала: із злістю і з ніжністю кидала. Закидала всю балку і почала чекати.

А через балку, закидану камінням, пішли дві маленьких людини: дівчинка і хлопчик.

Дівчинка йшла назустріч хлопчику і говорила:

– Які лихі люди закидали балку камінням. Там внизу були такі гарні квіти!

А хлопчик говорить сердито:

– Там внизу жили борсуки, і я ходив на них дивитись. Навіщо закрили їх нори?

– А ти куди йдеш? – спитав він дівчинку.

– Так, гуляти.

– Ходімо до нас у фортецю.

І дівчинка весело побігла з хлопчиком.

Айше дивилася їм услід і думала: "Що ж, і я піду, як дитина? Піду? Ні, не піду!" Довго терпіла Айше, а потім пішла. Вона йшла, похитуючись, і губи її щось шепотіли. Вона затуляла своє обличчя руками і знову йшла. І прийшла у фортецю. У воротах зустрів її юнак.

– Прийшла? – спитав він.

– Прийшла, – відповіла похмуро Айше.

– Значить, любиш?

– Люблю, – сказала Айше.

А потім високо підняла руку і в саме серце кинджалом вдарила юнака.

– Люблю! – ще раз сказала вона.

КАМЕНІ МАТИ І ДОЧКА

Є на Качі камені. Глянеш на них – задумаєшся. Хто їх вирізьблював? Людина – не людина, як же вони вийшли такі? Хоч усі бачать – камені, а називають як людей. Ось що розповідають про них.

Жила в селі дівчина, звали її Зюлейка. Гарна дівчина. Усім вона взяла: красою, серцем добрим, розумом ясним. Про хороше не треба довго говорити, хороше саме за себе скаже, тільки його побачити треба.

Про очі можна сказати – гарні були очі. А які гарні? Ось які: якщо на базарі на якогось чоловіка гляне, бійка починається. Кожен говорить: на мене глянула. Так б'ються, ні купити, ні продати не можна. Зюлейка через це на базар не часто їздила, боялась...

Що сказати про її уста... Хто бачив вишню, коли вона тільки зріє, той бачив уста Зюлейки.

Що сказати про її щоки... Іде вона дорогою, а кущ шипшини, що саме цвіте, закриється, від заздрощів померкне, сохнути почне.

Що сказати про вії... Якщо на вії пшениці насипати, а Зюлейка очі зведе, на голову зерна злетять.

Коси у неї чорні, м'які, довгі. Уся Зюлейка висока, тонка, дужа, ноги легко її носили.

Жила з матір'ю, бідною вдовою. Нікого в них не було – ні брата, ні дядька.

Велика майстерниця була, разом з матір'ю полотно ткала. Полотно довге-предовге: вздовж підеш – втомишся, тонке-тонке: лице витиратимеш – наче променем світла торкнешся.

Багато треба полотна ткати, щоб жити. Багато треба білити полотна в річці. Води де взяти? Води в Качі мало: день біжить – два не показується. Зюлейка була хитра дівчина. Пісню заспіває – вода зупиниться, слухати хоче, як дівчина співає. Унизу всі лаються – води нема.

А вона співає і білить, скінчить – додому піде. Воді стояти більше нічого, швидше побіжить далі, все ламає, ніщо її не втримає.

Люди кажуть – повінь. Неправда, то Зюлейка пісні перестала співати. Уся вода, що слухала її, заспішила далі своєю дорогою.

Гарна дівчина, роботяща, весела.

Жив у долині неподалеку від Зюлейки грізний Топал-бей. Його похмурий замок стояв на скелі, охороняла люта варта. Та нічим не був такий страшний бей, як своїми двома синами.

Коли народились вони, бабуся, яка їх приймала, застогнала, пожаліла бідну матір:

– Що в тебе сталось, словами не розкажеш! Два хлопчики народились. Радіти треба, але ти плач: в обох серця немає.

Мати засміялась. Щоб її діти лишилися без серця? А вона для чого?

– Я візьму своє серце, віддам по половинці. Материнське серце не таке, як у всіх: одного на двох вистачить.

Так зробила. Та помилилася мати. Поганими росли діти, завжди лаялись, сварились, за ножі хапались. Росли пожадливими, лінивими, лукавими.

Хто більше за всіх бився? Діти бея. Хто більше за всіх капостив? Діти бея. Мати їх балувала, найкращі шуби, шапки, чоботи на них одягала. Та вони завжди були незадоволень

Підросли брати. Бей послав їх у криваві набіги. Кілька років гуляли по далеких краях, додому не поверталися. Тільки каравани з награбованим добром посилали, батьківське серце тішили.

Приїхали, нарешті, додому сини Топал-бея. Не тільки на руках, на серцях у них кров запеклась. Навчилися страшних розваг – у людей стріляти, полонених убивати.

Затремтіло все навколо від страху. Темними ночами гасали брати по селах, вривалися в хати, грабували поселян. Викрадали дівчат. Жодна з них не виходила живою із замка Топал-бея.

Їхали брати з полювання через село, де жила Зюлейка, побачили її. Вирішив кожний: моя буде!

– Мовчи ти, кривоногий! – закричав один.

– Що з того, що кривоногий, – відповідав другий, – зате я на два крики раніше за тебе народився.

Розлютувалися брати, кинулися один на одного, та вчасно схаменулися. Сказали один одному: хто раніше схопить її, того буде.

Стежили брати, як хижі звірі, що кожен робить. Пішли обидва в село дівчини. Йшли не так, як добрі люди ходять. Добра людина йде – співає: хай усі про неї знають. Ці йшли, як злодії, тихо повзли, щоб ніхто не бачив.

Прийшла до хатини Зюлейка. Чує дівчина: у вікно лізуть.

– Ой, мамо! – скрикнула вона і в двері вибігла, їй би селом бігти, а вона шляхом, а мати за нею.

Втомилась Зюлейка, каже:

– Ой, мамо, боюся! Немає рятунку нам!

Мати у відповідь їй:

– Біжи, дитино моя, не зупиняйся...

Біжить, ноги вже зовсім стомились, а брати все ближче. Ось вони вже за спиною, обидва вхопили разом, з двох боків тягнуть, рвуть дівчину. Закричала вона:

– Не хочу бути в руках лихої людини. Хай краще каменем на дорогу ляжу. Вам, проклятим, скам'яніти за ваше зло.

Таку силу мало слово дівчини, чистої душі, що почала вона в землю вростати, каменем ставати. А два брати біля неї лягли уламками скель.

Мати за ними бігла, серце в грудях тримала, щоб не вирвалось. Підбігла, побачила, як Зюлейка і брати-звірі в камінь одягаються, сказала:

– Хочу все життя на цей камінь дивитися, дочку свою бачити.

Таку силу мало слово матері, що як впала вона на землю, так каменем стала.

Так стоять вони досі в долині Качі[37].

Усе сказане – одна правда. Люди часто підходять до каменів, прислухаються. Той, у кого серце чисте, чує, як мати плаче...

так було засновано бахчисарай[38]

Якось син хана Менглі-Гирея поїхав на полювання. Він спустився з фортеці в долину. Відразу ж за фортечним муром починались дрімучі ліси, повні дичини. Для полювання видався чудовий день, гончаками і хортами зацькували багато лисиць, зайців і навіть трьох диких козлів.

Захотілось ханському синові побути одному. Послав він слуг із здобиччю додому, а сам забрався в хащу, сплигнув з коня і сів на пеньку біля річки Чурук-су. Верховіття дерев, позолочене сонцем, відбивалось у воді. Тільки шум річки, що бігла серед каміння, порушував тишу.

Раптом на протилежному березі почулося шарудіння. З прибережного чагарника швидко виповзла змія. Її переслідувала друга.

Зав'язалась смертельна боротьба. Обвивши одна одну, змії гострими зубами рвали клапті тіла. Довго тривала боротьба. Одна змія, уся покусана, знесилена, перестала опиратися і напівжива опустила голову.

А з хащі по густій траві поспішала до місця бою третя змія. Вона накинулась на переможницю – і почалося нове криваве побоїще.

Кільця зміїних тіл мелькали в траві. Неможливо було простежити, де одна змія, де друга. У запалі боротьби змії відповзли від берега і зникли за стіною чагарника. Звідти доносилось люте шипіння, тріск гілок.

Син хана не спускав очей з переможеної змії. Він думав про батька, свій рід. Вони тепер походять на цю напівмертву змію. Ось такі ж покусані втекли у фортецю, сидять у ній, тремтячи за життя. Десь іде битва, а хто кого здолає: золотоординці – турків чи турки – золотоординців? А йому і батькові його, Менглі-Гирею, вже не піднятися, як цій змії...

Минув деякий час. Молодий хан помітив, що змія ворушиться, силкується підняти голову. Нарешті їй це вдалось. Повільно поповзла вона до води. Напруживши всі сили, наблизилась до річки і занурилась у воду. Звиваючись все швидше і швидше., напівжива змія набувала гнучкості в рухах. Коли вона виповзла на берег, на ній навіть слідів від ран не залишилось. Потім змія знову пірнула у воду, швидко переплила річку і недалеко від здивованої людини зникла в кущах.

Зрадів син Менглі-Гирея. Це щасливий знак! Вони ще оживуть, як ця змія...

Він скочив на коня і понісся у фортецю. Розповів батькові про те, що бачив біля річки.

Вони стали чекати вістей з поля битви. І прийшла довгождана звістка: Оттоманська Порта здолала ординського хана Ахмеда, який колись винищив усіх воїнів Гирея, а його самого загнав у фортецю на крутій скелі.

На тому місці, де зчепилися в смертельній битві дві змії, старий хан звелів збудувати палац. Біля палацу оселилися його близькі. Так виник Бахчисарай.

Не гербі палацу хан наказав вирізьбити двох зміїв. Треба було б трьох: двох у боротьбі, а третю – напівмертву. Але третю не стали вирізьблювати: мудрим був хан Менглі-Гирей.

птиця щастя

Зустрілися два сусіди: бідний та багатий.

– Чого ти такий сумний? – спитав багатий бідного.

– Чого веселитися, коли в мене щастя нема, – відповідає той. – Кажуть, є воно на світі, та, напевно, не для нас, бідняків. Он глянь, як багатії живуть. Сади, виноградники в них у долинах, земля там добра, води багато, урожай великий. У мене одне каміння. Крім колючого чагарника, нічого не родить. Діти рідко коли хліб бачать.

– Щастя – це багатство! – повчально сказав багатий. – Багатство здобувати треба, воно само не прийде.

– Тобі добре говорити, – здобувати. Ти он торгівлею розбагатів! Все людей обмірюєш, обважуєш, всіляко обдурюєш. По-твоєму так треба щастя здобувати? Це не щастя, а ганьба!

– Ач, який чесний знайшовся, – образився купець. – Тоді живи як знаєш, нічого нарікати на свою долю... Іди на Соколину скелю. Там, кажуть, у глибокій печері Птиця Щастя живе. Лови її за хвіст, вона чесних любить, – глузуючи сказав багатий і пішов геть.

Задумався бідний. Може, справді Птицю Щастя пошукати? Видно, є вона, якщо про неї так багато говорять. Він раніше чув про Птицю Щастя із Соколиної скелі. Багато хто ходив шукати її, та не знайшов. Одні повертались такими ж нещасними, як були, інші пропадали без вісті. Кажуть, що Птицю Щастя може піймати найчесніша, найсправедливіша людина.

Узяв бідняк довгого мотузка, мішок, добру палицю і поліз на Соколину скелю. Ох важко було підніматися! Камені заступали шлях, держидерево не пускало, колючки в тіло впивалися. Два кроки вперед зробить – чотири назад повзе. Та хіба в дивовожку біднякові по горах лазити? Не здався він, не відступив перед труднощами. Де за гілку вхопиться, де палицею зачепиться, де повзком, – так зліз на самісіньку вершину Соколиної скелі[39].

Ось і печера. Напевно, у ній Птиця Щастя ховається. Обв'язався сміливець мотузком, прикріпив кінець його за виступ скелі, поліз у печеру. Темно, сиро, страшно.

"Повертайся, поки не пізно", – шепоче йому хтось невидимий. Та бідняк не слухає, лізе далі. Незабаром він намацав у темряві отвір якогось колодязя, почав спускатися вниз.

Довго він спускався, може, день, може, два. Уже сили нема, уже руки мотузок не тримають, а дна все нема. Коли бідняк вже готовий був розпрощатися із життям, внизу замерехтіло світло.

– Птиця Щастя, – тихо промовив він і випустив мотузок...

Прийшов до пам'яті бідняк у чудовому гроті, освітленому яскравим світлом. Навколо лежали золоті злитки, стояли відкриті скрині з коштовним камінням, монетами, різними прикрасами. На великому камені, як на троні, сиділа сяюча жар-птиця.

Устав бідняк, глянув на незліченні багатства, що лежали тут. Та не став він брати ні золота, ні коштовностей, ні грошей, бо багатство – це ще не щастя. Прикривши шапкою очі від сліпучого світла, він сміливо підійшов до птиці. Вона не втекла від сміливця. Узяв він її обережно, загорнув у мішок і подався назад.

Змучений, обірваний, але щасливий повернувся бідняк додому.

– Де ти пропадаєш, нещасний волоцюго, – накинулась на нього жінка. – Совісті в тебе нема – кинув голодну сім'ю, пішов бозна куди!

– Не кричи на мене, жінко, – відповів бідняк. – Є в мене совість, тепер буде щастя. Ось глянь, що я приніс.

Він розкрив мішок, і вся хатина освітилася яскравим світлом.

– Що це? – скрикнула від подиву жінка.

– Це Птиця Щастя!!!

Змайстрував бідняк клітку, посадив туди Птицю, став щастя дожидатися. Минув день, другий. Хліб кінчився, юшки нема з чого зварити, діти плачуть.

– Ну, де твоє щастя? – докоряє жінка. – Краще продай цю гарну пташку. Гроші будуть – щастя буде.

– Та зрозумій ти, безголова, що птицю продавати не можна, щастя не продається, не купується. Птиця обов'язково принесе нам щастя, якщо ми будемо чесними, справедливими, якщо нікого не обдуримо, нікого не скривдимо.

– Сам ти безголовий! – закричала у відповідь жінка. – Дітям їсти нічого, а він мені тут гарні слова говорить про чесність, справедливість. Неси зараз же цю птицю у Бахчисарай, продай її ханові. У того багато грошей, іграшки такі йому потрібні.

Що лишалось робити бідняку? Загорнув у мішок клітку зі своїм щастям, пішов у Бахчисарай, щоб продати його найдорожче.

Приходить до воріт палацу, проситься до хана.

– Хто ти такий, чого тобі треба? – кричать стражники.

– Птицю Щастя приніс, – коротко відповів бідняк.

Ввели його в багаті покої. На подушках хан сидить, навколо нього знатні вельможі у шанобливому поклоні зігнулись.

– Ти справді мені Птицю Щастя приніс чи жартувати надумав? – грізно спитав хан. – Дивись, як би тобі головою поплатитися не довелось.

Замість відповіді бідняк зняв мішок з клітки. Наче блискавка спалахнула в ханських покоях. З переляку вельможі попадали на підлогу, а хан подушками закрився, кричить:

– Ховай її швидше, а то вона мій палац спалить!

Накрив бідняк мішком клітку, підвелись з підлоги вельможі, виліз із-під подушок хан.

– Ти сам Птицю Щастя відшукав?

– Сам.

– Молодець! Я беру її, а ти одержиш велику нагороду.

Віддав бідняк своє щастя, яке йому так важко було здобути. Хан не забув своєї обіцянки. Щедро нагородив він бідняка: звелів відтяти йому голову, щоб не кортіло іншим біднякам щастя шукати.

ФОНТАН СЛІЗ[40]

Лютим, грізним був хан Крим-Гирей. Нікому пощади не давав, нікого не жалів. Сильним був, але сила його поступалась перед жорстокістю. До трону прийшов кровожерливий Крим-Гирей через гори трупів. Він наказав вирізати всіх хлопчиків свого роду, навіть найменших, щоб ніхто не помишляв про владу, поки живий.

Коли набіги робив Крим-Гирей, земля горіла, попіл залишався. Ніякі благання, сльози не зворушували його серця, він упивався кров'ю своїх жертв. Тремтіли люди, страх біг попереду імені його.

– Хай біжить, – говорив хан, – це добре, коли бояться...

Влада, слава заміняли йому все – любов, ласку. Навіть гроші не любив він так.

Якою не є людина, а без серця не буває. Хай воно камінне, залізне. Постукаєш у камінь – камінь відгукнеться. Постукаєш у залізо – залізо продзвенить. У народі говорили – у Крим-Гирея нема серця. Замість серця у нього жмут шерсті. Постукаєш у жмут шерсті, яку відповідь одержиш? Хіба почує таке серце? Воно мовчить, не відгукується.

Та настає старість людини. Постарів Крим-Гирей. Ослабло серце хана, увійшла в нього любов. Серце, що заросло шерстю, стало людським. Голе. Просте.

Якось у гарем до старого хана привезли невільницю, маленьку, худеньку дівчинку. Деляре її звали. Привів головний євнух, показав Крим-Гирею, навіть зацмокав від захоплення, розхвалюючи невільницю.

Деляре не зігріла ласкою і любов'ю старого хана, одначе покохав її Крим-Гирей.

Вперше за довге життя своє він відчув, що серце може боліти, страждати, радіти, що серце – живе.

Недовго прожила Деляре. Зачахла в неволі, як ніжна квітка, позбавлена сонця.

На схилі днів своїх кохати чоловікові дуже важко. Від цього кохання серцю завжди боляче. Коли кохану забирає смерть, – серце плаче кров'ю. Зрозумів хан, як важко буває людському серцю. Важко стало великому хану, як простій людині.

Викликав Крим-Гирей майстра іранця Омера, сказав йому:

– Зроби так, щоб камінь через віки проніс моє горе, щоб камінь заплакав, як плаче чоловіче серце.

Спитав його майстер:

– Гарна була дівчина?

– Мало що знаєш ти про цю жінку, – відповів хан. – Вона була молода, прекрасна, як сонце, тендітна, як лань, лагідна, як голубка, добра, як мати, ніжна, як ранок, ласкава, як дитина.

Довго слухав Омер, думав: як із каменя зробити сльозу людську?

– З каменя що видавиш? – сказав він ханові. – Мовчить камінь. Якщо є душа в тебе, повинна бути душа і в камені. Ти хочеш сльозу свою на камінь перенести? Добре, я зроблю. Камінь заплаче. Він розкаже і про моє горе. Про горе майстра Омера. Люди дізнаються, якими бувають чоловічі сльози. Я скажу тобі правду. Ти забрав в мене все, чим душа була жива. Землю рідну, сім'ю, честь, ім'я. Моїх сліз ніхто не бачив. Я плакав кров'ю серця. Тепер ці сльози побачать. Кам'яні сльози побачать. Це будуть пекучі сльози чоловічі. Про твоє кохання, моє життя.

На мармуровій плиті вирізав Омер пелюстку квітки, одну, другу... У середині квітки вирізьбив око людське, з нього мала впасти на груди каменя важка чоловіча сльоза, щоб пекти їх день і ніч, не вщухаючи, роки, віки. Щоб сльоза набігала в людському оці і повільно котилась, як по щоках, з чашечки в чашечку.

Ще вирізав Омер слимака – символ сумніву. Знав він, що сумнів гнітить душу хана: навіщо потрібно було йому все його життя – радість і сум, любов і ненависть, усі людські почуття?

Стоїть досі фонтан у Бахчисарайському палаці і плаче, плаче день і ніч...

Так проніс Омер через віки любов і горе, життя і смерть юної Деляре, свої страждання, сльози.

ОРЛИНИЙ ЗАЛІТ[41]

Гордо здіймаються високі гори, свої вершини високо підняли, наче в них нема охоти дивитися вниз. Внизу добре!

Квапливо біжить чиста, весела річка Бельбек... А чого не веселитися? Її не можна вдарити, плюнути в обличчя, забрати в неї дітей, позбавити життя. Не можна зупинити її, немає на неї князя-лиходія, немає батога. Сама собі господиня! Сама може розгніватись, покарати будь-якого князя, навіть наймогутнішого. Весело їй дивитися, як огрядний князь стрибає на одній нозі, намагаючись швидко скочити на коня і втекти, коли вона розіллє свої води широко по долині. Куди і пиха подінеться! Стає жалюгідним. Боягуз. Тільки про себе тоді й думає.

Внизу хороше!

По берегах сади. Стежки лісові. Чого тільки не дає земля людям, – не злічити! Весело дивляться круглі яблука з червоними щічками, груші, ховаючись у зелені кущі, окраса землі – темні вишні.

Але чого ж люди не радіють? Люди, що під владою князя живуть, багато сил віддали, щоб виростити всю цю веселу розкіш, а ось у рот взяти ні собі, ні дітям не можна: все князівське. Тільки праця – людська. Кому жалітися, у кого захисту просити?

Мовчать гори...

Мовчить річка...

Мовчать люди...

Не мовчить тільки князь Туган-бей. Тільки й чути:

– Чого мало зробили?

– Чому мало зібрали?

– Я вас, ледарі...

– Я вам, собачі вуха...

– Ви мені, ослячі діти...

Наче в людській мові слів інших немає. Та настав час. Гори у гніві гуркотіли, скидаючи в долини каміння. Похмуро бурчав ліс, шумів верховіттям сосен. Гнівно бурмотіла таємничі слова річка.

Не розуміли люди, що вони говорять, на кого гніваються. Стали прислухатися, про що говорять камені, про що шумить ліс, що бурмоче ріка. Не відразу зрозуміли. Коли зрозуміли, гнів охопив їх серця. Посвітлішали обличчя, прояснилися очі. Страшно ще було показувати свій гнів і радість.

А гори говорили:

– Ех, ви! Вас багато, а він один. Дивіться, як він тікає, коли я сиплю на нього каміння, їх багато, а він один...

Ліс шумів:

– Ех, ви! Вас багато, а він один. Дивіться, як він тікає, коли я у гніві валю на нього стовбури своїх дерев, їх багато, а він один...

Річка бурмотіла:

– Ех, ви! Вас багато, а він один. Сліпі, чи що, не бачите, як він боягузливо тікає, коли я розливаю свої води, їх багато, а він один...

Гори любили людей, їх ласкаві руки вміло підбирали камені і складали з них стіни хатин. Скільки чудових пісень чули камені, захищаючи людей від стужі, вітру, дощів! Які ласкаві слова чули камені з уст матерів, скільки закоханих ховалось у затінку камінних стін!

Але скільки гіркої кривди чули камені, скільки безутішних сліз падало на них. Великий гнів за людину здіймався до самих вершин кам'яних. Гори знову говорили людям:

– Вас багато, а він один...

Ліс любив людей, їх умілі руки з теплої древесини роблять багато чудових речей. Колиску, в якій ніжилась дитина, обережно розгойдували дбайливі материнські руки, і дереву ставало весело. Тонке веретено кружляло в дівочих руках, нитка слухняно обвивала дерево, і від цього весело було йому. Кругле колесо млина складали з окремих дощечок. От вже коли весело було!

Але скільки прокльонів чув ліс, коли палицю лісову брав у руки Туган-бей. Тоді удари сипались на плечі людей. Гірко було лісові. Не для цього ростив деревця ліс, не для кривди людської, а на радість їм. Гнівно шуміли високі сосни людям:

– Вас багато, а він один...

Річка любила людей. Хіба не вона поїла їх, хіба не вона обмивала брудні рученята дітей? Хіба не вона давала людям прохолоду в спеку? Хіба не вона напувала сади, хіба не вона білила полотно?

Та хіба мало бачила річка горя людського? Хіба не старалась вона приголубити їх, обмиваючи їх тіла після важкої роботи? Хіба не шептала вона їм:

– Вас багато, а він один...

Все краще розуміли люди, про що говорять гори, ліс, річка. Все світлішими ставали обличчя і яснішими очі у людей. Все міцніше стискалися губи, щоб не видати радості:

– Нас багато, а він один...

Усі зрозуміли, та не всі знали, що робити далі. Ще важко було насмілитися обрушити свій гнів на князя.

Та сильні духом люди завжди були на землі. Були вони і на землі Туган-бея. Це не тільки хоробрі юнаки. Закипав великий гнів у лагідних серцях дівочих.

Зрозуміли сміливці, про що гуркотіли гори, шумів ліс, бурмотіла річка, і задумали вбити князя.

Але земля родить не тільки квіти, а й кропиву, щоб люди остерігалися. Родить не тільки солодкі вишні, але й отруйний сумах, щоб люди береглися. Родить не тільки запашну солодку траву, але й підлий бур'ян, щоб люди очищали землю, плекали її.

Забула людина про це – земля нагадає.

Жили в селі чисті серцем люди, окраса землі, але був і бур'ян. У три погибелі гнулися перед Туган-беєм. Руку, що била їх, лизали. Підглядали. Підслуховували. Придивлялися. Доносили. Озираючись, захлинаючись від злої радості, пошепки розповідали князю, що задумали хоробрі вбити його, князя.

Затрусився з переляку Туган-бей: один він, а їх багато. Уночі, як злодій, нікому не довіряючи, поскакав у Бахчисарай просити у хана допомоги.

І дав хан воїнів. Налетіли, як вовки взимку. Люто рубали в селі старого і малого. П'яні від крові, не давали пощади нікому. У гори втекла жменька юнаків і дівчат, довіривши своє життя каменям і лісові.

Але підлість за ними слідом ішла, брудною рукою шлях воїнам показувала. От-от наздожене дівчат.

І тоді вирішили: не дати себе схопити. Краще з рідних каменів вниз головою кинутися.

Гори пожаліли їх, допомогли. Тільки кинулися дівчата вниз, як відчули: не падають, а легко кружляють над прірвами, крила дужі в них, серце міцне, дух гордий. Орлицями стали, клекотом орлиним одна одну скликали.

А юнаки піднімалися все вище, вище. Крутішою ставала стежка, менше ставало сил. І зрозуміли – не втекти. З тугою дивилися в небо, де літали великі сильні птахи.

Крикнули:

– Допоможіть!

Каменем вниз падали орлиці-дівчата, у вічі юнакам дивилися з тугою, а мови немає.

Пожаліли гори юнаків. Силу відчувши небувалу, злетіли юнаки на могутніх крилах. Орли!

Ніхто тепер не дістане, ніхто не принизить, ніхто не відбере радості.

Перелякалися воїни і кинулися до Туган-бея, – а над ними клекіт орлиний, посвист могутніх крил. Помста прийшла невблаганна. Від неї не втечеш.

Заклювали насмерть Туган-бея. А птахи лишились тут. Горді, сміливі, недосяжні. У горах привітних будували гнізда, ростили дітей – плем'я орлине...

Минув час. Стала земля чистою, річка веселою, ліс ласкавим, гори спокійними. Вільна земля! І тільки орли нагадують людям про страшне минуле...

І чують люди в клекоті орлиному:

– Пам'ятайте, люди! Вас багато, вас багато... Бийтеся за щастя дітей ваших.

– Немає більшого щастя, як воля, немає більшої радості, як боротьба!

– Вас багато, вас багато, люди!

Шумів ліс, бурмотіла річка, мудро дивилися гори. Вони любили вільних людей. Вони пишалися ними...

оксана

Оксана, Оксаночка, гей-гей, гарна дівчина. Багато слів краса не потребує. Про красу не язиком говори, очима дивись! Очі завжди підкажуть. Та що тут підказувати? Так видно...

Гей-гей, Оксана, Оксаночка, ставна, дужа. Ніхто не міг сказати, що бачив хоч раз сльози на очах Оксани. Сльози – це для слабеньких.

Чорновусі козаки не відразу починали розмову з нею. Не те, щоб побоювались, але були обережні. Не знати куди дівався метал у голосі козаків. Голос ставав м'яким, вкрадливим.

Жила одна – як хмаронька біла. Віконця промиті, солом'яна стріха підстрижена, глечики на сонці сяють. З усього було видно – не торкалися бруду руки Оксани, бруд сам тікав з-під спритних дівочих пальців.

Жаркого дня в селі тиша. Кожен затінку шукає, від спеки ховається. Оксана – ні. На дужих плечах коромисло несе з полотном – білити на річку. Полотно тонке, довге та біле, навіщо білити його. Як не ховайся, дівчино, а воно видно. Видно, що тобі ввижається, Оксано, як почнеш шити-вишивати сорочки собі та коханому.

Гей-гей, Оксано, Оксаночко, коли б знала ти, коли б відала – у ту пору не пішла б на річку полотно білити. Не пішла б, якби знала, що біда насувається зі степу далекого.

Наче грім загримів. Озирнулась Оксана – небо чисте, звідки б грому?! Та все ближче насувалась біда 3 далеких степів на село, що лежало в тихому забутті, налетіла орда. Знявся стогін, плач, а потім пожежа.

Не здумай, Оксано, бігти назад у село, не в ті руки попаде твоє полотно, не ти, не твій любий носитиме білі сорочки. Та хіба одне полотно. Саму тебе брудні лапи загарбають. Так і сталося. Пригинаючись, обережно виглядаючи з-за кущів, раптом кинулась на неї ціла юрба. Ох, як відбивалась Оксана, як кусала брудні пальці! Не кричала, ні, тільки стогнала від безсилої ненависті. А потім, зв'язана сирицею по руках, із зашморгом на шиї, пішла, куди потягли. Мовчки. Ох, не їм би дивитися у твоє обличчя, Оксано, у твої очі!

Раділи лиходії – багатий урожай їм дістався, багато купці дадуть грошей. Бачить Оксана – он пішла сусідська сім'я. Сини закривавлені, побиті. Міцно обхопив зашморг ззаду, тепер вже не вирвешся. Остап – могутній, як дуб. Підходили до нього, тикали у богатирські груди, прицмокували. Від цього дотику в старого Остапа ходили жовна на щоках. Зв'язаний, та не скорений. А тіточка? Що скаже вона, мати таких синів? Пригорнула мізинку-дівчинку, плентається позаду босими ногами, сліз не витирає...

Попереду шляхи-дороги страшні, випалені села, криваві стежки. Назад озирнешся – горять хати, горить щастя людське, горить честь дівоча, все горить. Тільки одні вітряки махають своїми крилами, неначе прощаються. Скриплять вози, везуть у чужі землі полонених, везуть хліб, потом вирощений. Яке багатство!

Ішов Остап, дивився поперед себе, ніби там, вдалині, хотів побачити долю свою, своє слово їй сказати.

Ось вона, Кафа. Великий двір, обнесений високим муром, великі ворота, залізом оковані. Ох, скільки людей пройшло через ці ворота, скільки з сумом-тугою озирнулося, коли вони з рипом зачинялися.

Ось тепер піде торг. Там і горе не горе. Там зуміє Остап усю силу передати, частинами вкласти її в кожне серце синам, дочкам... На стару грізно глянув, щоб духом не занепадала. Усіх підтримає, прикриє, як дуб своїм листям. Він дужий, він могучий. Вроду Оксани – чужої сирітки – мрії її, думи дівочі – все захистить, тільки б разом.

Ось господар прийшов на торг. Вирвали з сім'ї тоненьку, чарівну дівчинку, безсоромно зірвали з неї сорочку, розглядають дівочу красу, не соромлячись, безсовісні. Рвонулись зв'язані брати сестру боронити. Ну та й що ж? Впали закривавлені біля ніг сестри. Сила множиться у старого Остапа, пута рве. Краще смерть, ніж наруга.

Прикривши найменшеньку спідницею, старенька тільки плакала дрібними сльозами. Велика материнська скорбота, не вистачало сліз на всіх.

Торг іде. Ось і друга оголена по груди. Оксана навіть не поморщилась, вона стояла, як з каменя, прекрасна у своєму скорботному гніві. Така гарна, що навіть у торгівців тілами людськими язик прилип до піднебіння. Не розхвалювався цей товар, нема для чого, так видно. Такої краси ще не бувало. Такої сили, постави теж ніхто не бачив.

Сторожко походжали довкола. Смілива, почували, – з такої сорочки не зірвеш. Стояла вона в гніві своєму така гарна, що люди, ніби бажаючи навіки запам'ятати її образ, закривали очі.

Не опускаючи голови, не дивлячись ні на кого, а звернувши погляд кудись далеко-далеко, так стояла. На що вона дивилась – нікому не було відомо. А було на що дивитись Оксані далеко через весь степ. Бачила вона того, кого хотіла бачити.

Не було в ту нещасливу годину в селі Павла. Де ти, мій горицвіте, козаче мій?! Хай люди не змогли сказати, де я, – хто вбитий, хто в полоні. Та невже серце козацьке, невже воно мовчить, не говорить тобі нічого? Павло почує. Павло взнає, він однаково прийде. Тільки б не чіпали. Адже муку прийме Павло. Який він, знає Оксана. Знає душу свого козака. Гнів його великий, і вогненні очі, і широкі плечі, і руки могучі! Знає Оксана: цей гнів поведе його випаленими дорогами. Тільки б діждатися.

Не дивилась Оксана, як все більше торг розгорявся, як горіли очі у хазяїна, як, потираючи руки, походжав він довкола неї і тільки здалека показував пальцем, не чіпаючи дівчини. Не смів...

От і продана Оксана. Упустила вона з очей старого Остапа і всіх своїх. У фургони позапихували невільників. Потягли і Оксану. Спробувала опиратися – ударили. Глянули б, як повела плечем Оксана, коли вперше в житті її вдарили. Більше її не вдарять.

Привезли. Чуже місто, незрозуміле, брудне, у пилюці – наче з усіх гір змели сміття в цю яму. Тільки в одному місці красувався палац, якого ще не бачила Оксана. Та не проявляла вона цікавості ні до чого. Лишалась такою ж камінно прекрасною, не зводячи очей.

З-за дверей глянули на неї очі дівочі – сині, ясні і такі скорботні, що в Оксани серце стиснулося. Ой, лишенько, наша україночка. А сині очі невідступне переслідували її. Так довго одними очима розмовляли. Одна в одної питала, одна одній відповідала. Розмова була довгою, тяжкою. Нічого втішного очі не сказали. Ніякої надії не подали.

Подружили дівчата. Багато тяжкого розповіла синьоока про неволю.

– Чому така біла, – питала Оксана подружку, – чому сонце не пестить ніколи твого обличчя, чого ти від нього ховаєшся?

– Ти глянь, де сиджу, шию, – відповідала синьоока. – Ось верстат, ось долівка земляна, ось маленьке віконце за ґратами, ось ще верстат. Напевно, тебе посадять, будеш, як я, вишивати соняшники, згадувати Україну рідну. Ти, як і я, мріятимеш: попливе чайка-човен, і ти з ним попливеш далеко по Дніпру додому, може, мати жива, може, батько щось скаже.

Нічого не сказала Оксана. Та видно було, що вона не буде шити, не сидітиме в цій норі, вона краще переріже собі горло, розіб'є голову об ці стіни, вона ще не знає, що зробить... Вона задушить того, хто до неї доторкнеться.

Не чіпали Оксану.

Чекали, що ослабне духом, а тіла не стали нівечити. "Будемо годувати солодко, одягати красно, неправда, зломиться, не таких ламали", – думали.

Та Оксана, обряджена, сиділа мовчки. Просили допомоги в неї всі слабенькі, виснажені, зломлені. Як фортеця була Оксана. До такої не підійдеш, не крикнеш.

Спливали дні – сумні, безнадійні, один на одного схожі. Чим зайнятися Оксаночці, що звикла до широких степових просторів, до яскравого сонця? Скільки дарували їй природа, життя – тепер тільки оцінила вона по-справжньому. Любе серцю рідне село, тихі верби, чисті води, ясні зорі, дівочий сміх, мелодійна пісня.

Павло! Краще б їй про нього не думати. Це треба ховати дуже глибоко, це може зломити. Україна, гей, земле рідна!

Та ніхто ніколи не бачив, щоб Оксана плакала. Якась величезна внутрішня сила підтримувала дівчину, вона лишалась такою ж непохитною. Як мати, ходила вона між полонянок, розрадою їм була, заступницею.

Все буває на світі, все трапляється. Привели якось жінку – стару, сердиту, високу на зріст – з товарами заморськими. Там для майстерень прядиво тонке, шовки м'які, мереживо, якого ще очі не бачили, парча, тонка, як подих вітерця, чадра чорна, жовта, синя. Ох, яке жіноче серце стерпить!

Обережно відкладали жінки, що кому подобається. Оксана нічого не відкладала. Тільки раптом здивувалась Оксана, щось затремтіло в ній. Жінка стара, чадра суцільна на ній, обличчя не видно, а очі не старечі, бистрі. Глянула в ці очі Оксана – серце в неї впало. Павло! Ось зараз смерть обом або воленька.

Купчиха все порозкладала, все віддала. Коли велика корзина спустіла, знак очима тільки Оксані подала: іди, мовляв, дівчино, за мною, дам тобі найзавітніше. Наглядачі рішили – хай їде ця кам'яна, може, ми її, нарешті, купимо.

За високу тополю зайшла Оксана. Вперше почули, як вона засміялася, зітхнули полегшено. "Ну, тепер, буде нам легше, – думали, – не буде більше гніватися..."

Крекчучи і охаючи, взяла стара корзину на плече, прикривши старою хусткою, потихеньку попленталась на вулицю. Ніхто не затримав і чадру не підняв – гріх великий.

Хто знає, скільки зусиль доклав Павло, скільки старань доклали його друзі, поки дістали товарів усяких, поки пробрались у палац. Серце вело Павла незнайомими шляхами, кохання привело його в саме гніздо осине. Тут би його схопити, на палю посадити. Але цього не сталося.

Стулившись, сиділа Оксана в корзині, не дихаючи. Ох гнівалась же вона на себе, на своє тіло велике, на свою силу козацьку, їй би тоненькою бути, може, тоді не гнулись би так плечі козака.

Нарешті, виніс він корзину в глухий провулок, поставив її, притуливши до стіни. Тільки одне шептав Оксані – цить.

Що їй говорити, вона не дихала.

З гиком, криком по безлюдному провулку пронеслись вершники. Троє від них відокремились.

Мова рідна, ласкава, м'яка.

Гей-гей, Оксана, Оксаночка! Ось вона на коні. Випроставшись на весь могучий зріст, скочив на коня Павло – полетіли. Оксана всередині, вершники оточили її щільним колом, ідуть швидко. Здавалось, кожен свою силу передав коневі. Гей, швидше, далі. Он туди, за гору високу, за лісок зелений. Швидше, ще швидше! Оксана, припавши до шиї коня, називала його найласкавішими словами: любий, золотий, рідненький, ну швидше...

Винесла всіх сила молодецька, відвага богатирська. Винесли всіх вірні коні козацькі. Ось уже рідні безкраї степи, чисті води, ясні зорі...

Далеко позаду лишилися високі стіни палацу, люта варта покоїв, невблаганний гнів хана і його велика сила. Все це, навіть смерть саму перемогло кохання міцне, вірне, дружба козацька.

русалка та фонтан арзи

У ті часи, коли Південний берег Криму був під владою турецького султана, жив у селі Місхор[42] скромний трудівник Абій-ака. Жив він у хатині поблизу моря, невтомно працював на своєму маленькому винограднику. Славився старий Абій-ака як чесна, працьовита людина і користувався пошаною всіх односельчан.

Дбайливо доглядав Абій-ака за своїми лозами на винограднику, за персиками і яблунями в саду, оберігаючи їх від весняних морозів, туманів, від прожерливих гусениць, хвороб.

Але найдбайливіше, найніжніше плекав він єдину дочку, чорнооку Арзи. Славився Абій-ака своєю мудрістю, але ще більше славився він дочкою-красунею. Стрункий, гнучкий стан був у Арзи, як лоза виноградна. Сорок тонких кісок збігали по плечах її аж до колін, наче сорок струменів води в гірській річці. Блискучі великі очі були чорні, як зоряне небо над квітучою яблунею. Яскраві уста червоніли, мов дві стиглі вишні, ніжні щоки рум'янились, як бархатні персики.

Усі милувалися чарівною Арзи. Але найуважніше придивлявся до неї хитрий старий Алі-баба. Він втратив спокій відтоді, як вперше побачив її біля фонтана на березі моря, коли вона набирала воду в мідний глечик.

Алі-баба був господарем фелюги зі строкатими парусами, яка приходила часто із-за моря, з турецького берега, у Місхор.

Не любили купця: спритно він умів обдурити при купівлі і продажу. Ще ходила про старого турка темна слава, наче наглядає він дівчат у селищах Південного берега, викрадає їх і відвозить на своїй фелюзі в Стамбул для продажу.

Моторошно робилось красуні Арзи, коли вона відчувала на собі пильний погляд Алі-баби.

Час ішов, кращала з кожним днем дівчина. Весело поралася вона коло батьківської хати, допомагаючи матері в роботі. Сріблистий сміх її дзвенів на винограднику, з піснею спускалася вона до свого фонтана. Довго сиділа там, дивлячись, як набігає на берег хвиля за хвилею, ворушить різнобарвні камінці.

Багато місхорських парубків присилали старостів до Абій-аки, але старий тільки посміхався, а Арзи ховалася. Не могла вона забути веселого хлопця з далекого села, якого зустріла одного разу біля прибережного фонтана. Про нього думала вона подовгу, дивлячись на хвилі, на чайок, що літали над морем.

Ось настав день, коли хлопець прислав старостів до Арзи. Похитав головою Абій-ака, жалко було йому віддавати дочку в чуже село, поплакала мати. Але не відмовили вони старостам.

Прийшла весна, цвіли дерева біля хатини Абій-аки, ще пишніше цвіла дочка Абія, готуючись до весілля. Лише одне засмучувало її серце: близька розлука з батьком, матір'ю, подругами, любим фонтаном біля берега моря.

Весело святкував Місхор весілля красуні Арзи. Юнаки, дівчата заводили гомінкі ігри.

Найлюдяніше і найвеселіше було на подвір'ї Абій-аки. Усе село Місхор зійшлося на весілля Арзи. З сусідніх сіл прийшло багато гостей на свято.

Дзвеніли сміх, пісні, але Арзи була сумна.

Ось опустилися весняні сутінки на берег, у синю тінь поринуло підніжжя Ай-Петрі. Заспівала дудка пастуха, що повертався з чередою, морок спав на простору гладінь моря. Встала зі своєї подушки Арзи і тихенько вийшла з хатини. Востаннє захотіла побачитися і попрощатися з дорогим їй фонтаном і морським простором.

Арзи тихенько вийшла з хатини. Востаннє захотіла побачитися і попрощатися з дорогим їй фонтаном, морським простором.

Узяла вона свій мідний глечик і спустилася до фонтана. Там, біля самих морських хвиль, прислухаючись до плескоту прибою, дзюрчання джерела, вона поринула в спогади про дитинство.

Не підозрювала бідна дівчина, що кілька пар підступних очей стежили за нею, слідкували за кожним кроком. Не помічала вона, що в прибережних кущах ховались чужі люди. Не знала, що фонтан оточений з усіх боків.

Посидівши на березі, Арзи підійшла до фонтана, нахилилася і підставила мідний глечик.

Раптом щось заворушилось над самісінькою її головою. Легкий кошачий стрибок – дві чіпкі руки обхопили нещасну дівчину. Крик відчаю вирвався з грудей Арзи, але дві інші руки затулили їй рота, накинули плащ на голову, скрутили так, що вона не могла більше ойкнути.

Пірати підхопили дорогоцінну здобич і на чолі з Алі-бабою кинулись до човна.

Алі-баба радів. Нарешті йому вдалося потішити своє жадібне серце, вкрасти таку красуню, яка стане окрасою палацу самого султана, а йому принесе багатство. Дізнавшись про весілля, він уже зовсім було втратив надію захопити Арзи. А тут вона сама далася в руки.

Збожеволівши з жаху і горя, прибіг батько Арзи на крик дочки, кинулись за ним жених, гості. Та було вже пізно – фелюга Алі-баби, погойдуючись на хвилях, ішла до Стамбула.

Сумували за бідною дівчиною нещасні батьки, жених, односельчани.

Засох і фонтан. Раніше він весело дзюрчав, а зникла Арзи – почав висихати. Нарешті лише важкі краплі, як гіркі сльози, покотилися з жолобка.

Алі-баба привіз Арзи в Стамбул. Удача не покинула його. Не встиг він вивести плачучу дівчину на невільницький ринок, як з'явилися покупці від самого султана.

Дівчину привезли в палац. Алі-баба одержав за неї стільки золотих монет, скільки було потрібно, щоб вистелити ними ложе його величності.

Тужила, ридала Арзи, не знаходячи собі місця, цуралась жінок, рабинь, сохла на очах. Народила вона хлопчика, але це не принесло полегшення її серцю.

Рівно через рік з того дня, коли її схопили руки розбійників на далекому кримському березі біля любимого фонтана, піднялася Арзи з дитиною на наріжну башту і кинулась в безодню Босфора.

Того ж вечора сумна русалка з дитиною підпливла вперше до фонтана край берега Місхора.

Відтоді раз на рік, у той день, коли була викрадена Арзи, починав фонтан струмувати сильніше, і по якійсь годині з тихих хвиль з'являлася русалка з дитиною на руках. Вона підходила до фонтана, жадібно пила воду, граючись зі струменем, змочувала руки, волосся, лагідно гладила камені. Вона сиділа на березі, задумливо вглядалась у морський простір, дивилась на рідне село. А потім, тихо опустившись у хвилі морські, зникала до наступного року.

СЕВАСТОПОЛЬ[43] – МІСТО СЛАВИ НАРОДНОЇ

Якби гори могли розповідати, якби скелі могли говорити, то севастопольські камені кричали б. Кричали про горе, про радощі, про славу, про нещастя, про жіночі ласкаві слова, про командирів морських... Чого тільки б не повідали нам камені севастопольські!

Землі тут багаті і дуже багато сонця. І безкрає синє море. Чому тільки люди його Чорним називають? А бухти, як ножем порізані, у скелях усі. Які вони гарні! Біля одної з них притулилось маленьке, крихітне приморське сільце Ахтіар. Декілька будиночків і дуже багато тиші.

Тільки генієм народу, мудрістю полководця Суворова тут виросло місто слави. Місто золотих рук матросів-корабельників, суворих ліній, білих будинків, немовби все зшите з сурового полотна, з паруса чистого, місто, в якому будувався молодий чорноморський флот.

На одному з горбів збудували павільйон. Приїхали гості – Катерина ІІ, Потьомкін, австрійський імператор, французький, англійський посли. Тоді перед враженим поглядом гостей по синій гладі Північної бухти, ледь-ледь накренившись, пропливли кораблі.

Зростала слава цього міста, збільшувалась кількість кораблів. Викликало страх це місто у ворогів. Ніжність була до цього міста у матросів, що збудували його.

Та ось прийшла біда. Прилетіло страшне слово – війна. Місто все згуртувалось, підтягнулось, ніби готуючись до якогось велетенського стрибка.

Вороги оточили місто з суші і з моря, намагались його взяти. Ось тоді-то і заговорили морські душі, зрозуміли люди, яке дороге їм це білокамінне місто, де багато сонця, свого рідного, місто, яке збудоване такою нелюдською працею, де кожна п'ядь землі – героїзм.

За страшним словом "війна" прийшли інші страшні слова – наказ покинути кораблі. Матросам зійти на берег, а кораблі затопити, заступити ворогові шлях у бухту, затримати його.

Легко сказати – зійти матросові з корабля. Та страшно чути морякові такі слова. Для нього вся земля – на кораблі. А ще страшніше потопити кораблі. Те, з чого раділи, чим пишались – віддати воді? Страшно, дуже страшно. Та це треба було зробити. І матроси це зробили.

Не питайте, що вони говорили, про що думали. Вони билися на суші за море. Вони билися на суші за кораблі, за гордість, честь матроську, билися і гинули.

Усім здається, – щогли врятували, затримали ворога, його величезні парові кораблі. Кажуть, не так це було. Така міцна була любов матроса до свого дітища, так переповнене було його серце ніжністю до збудованих ним кораблів, що не витримало навіть матроське серце після смерті.

Камені говорили, що після бою дивно було бачити: солдат, – той лежить на землі, ніби прощаючись з нею, грудьми, обличчям притискується до неї. А матросів нема. Люди не вірять, кажуть – неправда. А це було так. Ночами мертві матроси йшли у воду. Йшли і стіною ставали там під водою біля своїх кораблів. Через таку стіну ніякий ворожий корабель не пройде. Ото була стіна! Ото була сила! Мертві матроси міцно, по-братерськи за руки тримались і не пустили ворога... Так було під водою синьої бухти Північної.

Багато може розповісти море севастопольське, багато може розповісти камінь севастопольський, тільки треба вміти слухати.

Не безликою була ця севастопольська земля. По ній ходив завзятий дужий матрос, Кішкою звали[44].

Справді був він, як кішка. Коли зняли його з корабля – розгубився було хлопець. Як на морі захищати землю, він знав, як море на землі захищати – цьому його ніхто не вчив. Старий солдат, який протягом двадцяти п'яти років у всіх війнах участь брав, умів землю захищати, він Кішці розказав, як вночі по зірках повзти, як ховатися за рідним камінням. Говорив солдат:

– Ти не бійся, матросе, ти себе каменям віддай, вони розумні, вони тебе від кулі сховають. Вони тебе так прикриють, що ніякий ворог не помітить.

І поліз тоді Кішка м'яко, нечутно. Забирався він у глиб ворожих траншей. Знову біда – все розповів би, що чув, та як? Мова чужа, незрозуміла. Тільки й умів розказати про те, що очима бачив. А очі у Кішки зіркі. Не одного рядового, не одного офіцера живцем узяв, до своїх приволік...

Як люди кажуть, все-таки піймали вороги матроса. Піймали і повели. Щось бурмотіли, про щось розпитували, тикали пальцями в груди дужі, показували на місто, яке палало зовсім поряд, чомусь хвилювались. Посміхаючись, стояв Кішка, мовчав. Посмішка його була такою чарівною і воднораз такою мудрою, що навіть ворог зрозумів – соромно матроса питати, соромно, – нічого не скаже. Навіть ворог із захопленням дивився на матроса. Коли офіцер наказав стріляти, то матрос Кішка, не знаючи мови, зрозумів – смерть. Знову посміхнувся, показав на берег.

Берег був крутий, унизу шуміло море. Воно наче вчило Кішку, як треба говорити, що треба робити. Море не хвилювалось, воно ласкавим було тоді. Слухав його Кішка, усе розумів. Він ще раз показав на самий край берега, сказав:

– Браточки, не можна мене стріляти тут, матрос повинен у воді загинути. Слухай, камрад, я – матрос, став мене на край, вмерти не дай без честі, ти – солдат, не роби безчестя матросу.

Ніхто не скаже, як зрозуміли матроса Кішку. Віддав знову команду офіцер. Матроса поставили над самісіньким краєм берега. Уважив ворог сміливого матроса. Команда – вогонь, і матрос зник. Ніхто не насмілився підійти до берега, подивитися, як впав униз герой. А що сталось? Море захвилювалось, зашуміло, до берега хвилі підкотило й прийняло матроса. Понесло, обережно з хвилі на хвилю перекладаючи, погойдуючи, обмиваючи солоною водою, наче лагідні руки матері, – назад до своїх понесло. Море знову затихло, винесло матроса Кішку на берег, поклало і відхлинуло, завмерло. Тепер море свою роботу зробило і відступило, щоб людям не страшно було підійти. Потяглися друзі, підхопили, понесли. Зайшли, перев'язали. І ожив матрос Кішка, на бастіон знову пішов. Ось що про матроса Кішку камені розповідають.

Усі говорять – Даша Севастопольська. Яка ж вона? Проста, а що вже розумна була!.. Хто перший до матроса підходив, ласкаве слово говорив, щоб душа матроса перед смертю спокійна була? Даша.

Красуня, кажуть, була. Але звідки красі бути в дівчини? Сирота, все життя працювала на багатих. Руки не випещені, шершаві, з мозолями. Може, кажуть, хода легка. Ні, ходила по землі твердо. А чому? Спробуй взяти на плечі два відра з водою, піти на гору під ядрами та злими кулями. На землі треба твердо стояти. Не обличчям – душею була гарна наша Дашенька. Ласкава вона була, своя, рідна. Кожен кущик пам'ятає, яка у Даші душа. Хто навчив її бути такою? Серце навчило.

Ось що камені записали. Без них звідки б знати це севастопольцям з Корабельної бухти.

А ще – бачили ви Графську пристань[45]? Бачили. Графська... Ганьба! Її б матроською назвати. Скільки по цих сходах повзало поранених, скільки йшло матросів у воду, туди, у бухту затонулих кораблів. Матроська ця пристань, а не графська... Бачили люди, як графи на Північній стороні відсиджувались. Спитайте про це у першого-ліпшого східця пристані, він вам підтвердить.

Останнє, що розповідають нам камені севастопольські.

Весь згорів Севастополь тоді. І горіти вже нема чому, а він все горить. Вогнем відбивались, кожен камінь горів, ворога не пускав... Нашим відходити наказано. Як піти з такої землі, з таких каменів? Міст навели, хитався він, море плакало. Воно жалілося: матроси, що робите, поверніться, бийтеся! А наказ же – відходити. А хто тримає міст? Кажуть – понтони. Міст тримали мертві моряки, їх міцна дружба. Своїх рятували, море вмовляли – постій, перестань бурхати, свої ж відходять, дай піти, не буйствуй, на тому боці теж земля наша.

Ця сила богатирська, ця воля народна незабаром повернула Батьківщині її місто слави на вічні часи.

СРІБЛЯСТИЙ ЛОХ

Сорок днів, сорок ночей стояли тут, біля відрогів Ельтигена[46], наші батьки і брати – чорноморські моряки. Несамовито вила фашистська потвора, кремсала і без того поранену землю. Здавалось, не було жодного живого місця.

Та воно було! Смужку землі між нашими і ворожими окопами ніхто не смів займати. Смерть сховав на цій смузі підступний ворог. Мінний пояс зв'язав руки чорноморським морякам. Не могли десантники прорватися до фашистів, зав'язати з ними бій. А як потрібен був він, сміливим соколам, як хотіли вони долетіти до ворожого гнізда та відплатити за все!..

Кущ сріблястого лоха, який ріс у тому місці, де засів ворог, похитував своїми вітами. Мовчала страшна смужка землі. До болю в очах вдивлялися в неї моряки, сапери, інженери. Вони наглядали ту заповітну стежку, якою вночі можна було б пробратися до ворога.

Кінчались боєприпаси, кінчалась вода в амфорі... Треба було діяти.

Але хто поведе? Поведе той, кому очі свої віддасть орел, а лев – своє серце.

Тієї ночі життя дало все це російській дівчині комсомолці, наймолодшій у загоні – Галині Петровій. Вона знайшла заповітну стежку і повела нею моряків прямо на кущ сріблястого лоха. Його сріблясте листя добре було видно тієї ночі – воно відбивало далеке світло білих хмар.

Мовчала земля. Мовчав ворог. Мовчало море... Стукали тільки кроки. Не по землі стукали. У серці кожного моряка...

Кожен крок – бій. Зробиш його – виграєш бій. Цього варто було чекати сорок днів, сорок ночей. Варто було мерзнути, голодувати, щоб побачити перед собою заповітний кущ сріблястого лоха. Дійти до нього – означало перемогти.

І Галина пройшла, а за нею пройшли бійці. Слід у слід.

Не думав ворог, не гадав, що пройде по мінному поясу наш десант. Був упевнений, що підступність візьме верх над сміливістю.

Та... налетіли на ворога соколи з орлицею. Заметушилося вороння. Полетіло, осліпнувши від страху, на своє мінне поле. Тут і допомогла своїм визволителям древня земля Німфея[47], відплатила ворогові за всі свої рани.

Цей бій був останнім. Він відбувався на очах у сріблястого лоха. Радів кущ, бачачи, як гинуть вороги!

Коли скінчився смертельний поєдинок, оглянулись моряки – нема Галини Петрової. Почали вони шукати свою орлицю, кликати її: де ти, наш сміливий поводир?! Ні, не відгукнулася дівчина. Певно, не чула... Вона лежала біля куща сріблястого лоха, щось тихо шепотіла. З пораненого серця її на землю стікала червона кров.

Вітер гнав останню хмаринку. Хвилі обережно пестили берег, наче боялись завдати болю пораненій землі. Усе посвітлішало довкола, раділо.

Похмурими були тільки обличчя десантників. Зігнули свої плечі, почорніли з горя моряки. Важкі матроські сльози падали на обтріпані бушлати.

...Поховали дівчину разом з її товаришами. Поховали у братській могилі під кущем сріблястого лоха.

Багато руських воїнів прийняла древня кримська земля. Ніде немає стільки пам'ятників, скільки по дорозі від Сивашів до Керченської протоки. Поставлено пам'ятник на могилі Галини Петрової, поряд з кущем сріблястого лоха.

Стоїть цей старий, що чудом вцілів, кущ біля самого синього моря. Щодня, щогодини, у шторм і безвітря простягає він до людей свої віти зі сріблястим листям.

Люди не чіпають куща сріблястого лоха. Не можна його чіпати. Він світив, як маяк, коли чорноморський десант вела герой Радянського Союзу комсомолка Галина Петрова.

---

[1] Херсонес – старогрецьке місто-держава, розташоване в чотирьох кілометрах від нинішнього Севастополя. Заснований у V ст. до н.е., являв собою демократичну рабовласницьку республіку.

[2] Архонт – виборна особа, що керує державою.

[3] Боспор – велика стародавня рабовласницька держава, яка виникла в V ст. до н.е. на Керченському півострові.

[4] Архонт – виборна особа, що керує державою.

[5] Ламах – перший правитель Херсонесу.

[6] Асандр – правитель Боспорського царства. Боспор - велика стародавня рабовласницька держава, яка виникла в V ст. до н.е. на Керченському півострові.

[7] Гікія – єдина дочка архонта Ламаха.

[8] Гікія – єдина дочка архонта Ламаха, правителя Херсонесу.

[9] Херсонес – старогрецьке місто-держава, розташоване в чотирьох кілометрах від нинішнього Севастополя. Заснований у V ст. до н.е., являв собою демократичну рабовласницьку республіку.

[10] Ведмідь-гора (Аю-Даг) – знаходиться на Південному березі Криму, виступає далеко в море, розташована на схід від Гурзуфа. Висота гори – 565 метрів. Гора своїми обрисами нагадує фігуру ведмедя, що припав до води. На основі цієї схожості й постала легенда про цю гору. На вершині Ведмідь-гори знайдені залишки стародавніх укріплень. Біля її підніжжя розташований відомий усьому світові дитячий табір Артек.

[11] Гора Мітрідат – одна з великих пам'яток. На самій вершині – скелястий виступ, укритий величезними каменями. Цей виступ називають гробницею Мітрідата. У горі є підземні усипальниці, катакомби.

[12] Константинополь – столиця Візантії. Пізніше його називали Стамбул. На Русі ще – Царград.

[13] Таврида – назва Кримського півострова (від назви стародавнього населення Криму – таври).

[14] Архонт – виборна особа, що керує державою.

[15] Кафа – головний адміністративний і торговельний центр генуезців у Криму. Заснована в XIII ст. на місці грецької колонії Феодосії.

[16] Алустон – стародавня фортеця, збудована в VI ст. за наказом візантійського імператора Юстиніана І. І тепер ще в Алушті на вершині гори видно башту – залишки древньої фортеці.

[17] Кастель – знаходиться на захід від Алупгги, за Робітничим куточком. На горі знайдеш залишки давніх укріплень.

[18] Адалари (близнята) – скелі, що знаходяться в морі напроти Гурзуфа.

[19] Демерджі (Коваль) – знаходиться на північ від Алушти. Гора дуже мальовнича. На її вершині видно скелі химерної форми, які нагадують постаті людей, а біля її підніжжя громадиться каміння – сліди недавніх обвалів. Біля підніжжя гори було селище Демерджі, і важко сказати, чи селище дало назву горі чи навпаки.

[20] Фунна (Димуча) – давня назва Коваль-гори.

[21] Чатир-Даг (Шатро-гора) – розташована на видному місці і красується на виду всього степового Криму, має форму туристського шатра. У середині гори є велика кількість печер. Одна з печер називається Тисячоголовою, бо в ній знайдені людські кістки. Можливо, що печера і була сховищем для втікачів. Автор "Нарисів Криму" Є. Марков, відвідавши Тисячоголову печеру наприкінці минулого століття, побачив там таку картину: "На підлозі, між камінними сидіннями, біля підніжжя істуканів насипані страшною купою людські черепи. Жовті, як ріпа, з чорними дірами замість очей, з оскаленими рядами зубів, вкриті землею і пліснявою, гниють ці черепи у своєму чудовому сталактитовому склепі. Вони лежать без ліку і нагляду, як кавуни на малоросійському базарі"

[22] Дива (перекручене "джін" - "дух") – назва скелі біля Сімеїза.

Монах – скеля, яка в недалекому минулому нагадувала монаха, що смиренно стоїть у воді. Тепер "Монах" розвалився і перетворився у безформний камінь.

Кішка – гора, яка своїми обрисами нагадує величезну кішку.

[23] Легенда виникла, очевидно, на тій підставі, що в горах і передгір'ях Криму є багато мінеральних джерел із цілющою водою.

[24] Ай-Петрі – гора, що височить над Південним берегом Криму в районі Алупки.

[25] Кизил – поширена в Криму лісова рослина з чорними солодкими ягодами, які дозрівають пізньої осені.

Шайтан (араб.) – чорт, диявол.

[26] Отузька долина – нині Щебетівська долина.

[27] Кара-Даг (Чорна гора) – це цілий гірський масив між Судаком і Феодосією. Три могутні сили створили своєрідний ландшафт: вулканічна діяльність, більш пізні процеси гороутворення, процеси вивітрювання, які діють і нині. За красою і оригінальністю форм рельєфу Кара-Даг не поступається перед найвизначнішими місцями земної кулі.

[28] Гора Опук – знаходиться в південній частині Керченського півострова. У Уст. до н.е. біля підошви гори було грецьке поселення Кіммерік, яке входило до складу Боспорського царства. На вершині Опука знайдені залишки стародавніх споруд.

[29] Камені-кораблі – видніються далеко в морі, на віддалі трьох кілометрів від гори Опук. Своїми обрисами нагадують кораблі, що йдуть під парусами.

[30] Кафа – Феодосія.

[31] Пантикапей – стародавнє місто, що було колись на місці теперішньої Керчі.

[32] Легенда відбиває віковічну проблему керченського степу – проблему води. Відтоді, як у Криму зникли ліси, керченський степ терпить від безводдя і вода для його жителів – це питання життя.

Сім колодязів – назва великого селища на Керченському півострові. У наш час в районі селища виявлені потужні джерела з доброю, прісною водою.

[33] Мис Казантип – знаходиться на Азовському узбережжі.

[34] Кирк-ор (Чуфут-кале) – середньовічне місто, розташоване на скелястому, з обривистими схилами плато, недалеко від Бахчисарая. Після XIII ст. місто було резиденцією ханів. Втратило своє значення у зв'язку із заснуванням Бахчисарая. На Чуфут-кале досі збереглися вулиці, фундаменти будинків, руїни захисних стін і башт.

Джанике (Ненеке-Джан) – дочка золотоординського хана Тохтамиша. На Чуфут-кале зберігся мавзолей Джанике.

[35] Бурунчук – місцевість недалеко від Чуфут-Кале.

[36] Тепе-Кермен – стародавнє печерне місто, розташоване на високій горі, в семи кілометрах від Бахчисарая. На Тепе-Кермен знайдені залишки замку і фортеці.

[37] Кача – річка, що протікає в південно-західній частині Криму. Над Качинською долиною в районі Бахчисарая нависли величезні камені химерної форми.

[38] Бахчисарай ("Палац-сад") – заснований на початку XV ст., був столицею Кримського ханства. На воротах ханського палацу до цього часу збереглося зображення зміїв.

[39] Соколина скеля (Шан-кая) – знаходиться на заході Ай-Петринського масиву.

[40] Фонтан сліз – споруджений за наказом хана Крим-Гирея в 1764 році, є пам'ятником архітектури.

[41] Орлиний заліт – назва скелі, яка знаходиться недалеко від села Соколине.

[42] Місхор – нині курорт на Південному березі Криму. "Русалка" і "Фонтан Арзи" – скульптурні групи, встановлені на березі моря у Місхорі. Виконані відомим скульптором А.Р. Адамсоном понад дев'яносто років тому.

[43] Севастополь (місто слави) – заснований у лютому 1784 р. Початок будівництва військових укріплень на берегах севастопольських бухт поклав О.В. Суворов.

[44] Матрос Кішка, Даша Севастопольська – герої першої оборони Севастополя 1854 року.

[45] Графська пристань – збудована у 1846 році.

[46] У районі Ельтигена встановлено пам'ятник відважним десантникам, які протягом сорока днів утримували клаптик землі, захопленої ними при висадці 1 листопада 1943 року.

[47] Німфей – старогрецьке місто, засноване в VI ст. до н.е. Біля села Героївського (кол. Ельтиген) розкопані залишки древніх жител, оборонна стіна, предмети ремесла, побуту і культури місцевого населення.