Модуль № 1

Стилістична диференціація мовних засобів

1.1. Функціональні різновиди СУЛМ.

1. Стилістика. Поняття про стиль.

2. Основні стилі української мови: художній, публіцистичний, науковий, офіційно-діловий, розмовний та їх ознаки. Поняття про авторський стиль.

3. Науковий стиль.

1. Стиль (франц. style, від лат. stilus, stylus – спочатку загострена паличка для письма, згодом – манера письма) – різновид, видозміна літературної мови; манера мовного вираження у різних сферах, умовах, формах (усній і писемній) спілкування; мистецтво слова.

Користуючись мовою в своєму повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних мовних засобів. Відповідь на практичному занятті відрізняється від виступу на зборах. Коли студент пише твір, він старанніше добирає слова й будує речення, ніж тоді, коли пише приватного листа. Залежно від змісту й мети висловлювання, а також від індивідуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації співвідносних варіантів форм, слів, словосполучень, конструкцій речень тощо. Отже, художній твір (новела, оповідання), наукова стаття, наказ керівника установи, протокол, написані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови.

Функціонуючи у різних сферах сусп. життя, мова набуває типових стильових ознак. Ці колективно усвідомлені різновиди мови, що об’єднують мовні одиниці за їх функціональним призначенням у певні структури, становлять систему функціональних (або структурно-функціональних) стилів. Кількість і структура останніх залежить від ваги літературної мови в державному, політичному, науковому, культурному житті нації.

Староукраїнська книжна мова послуговувалась конфесійним стилем, епістолярним стилем, діловим та літописним стилем. Сучасні науковий і публіцистичний стилі сформувалися у кін. 19 – на поч. 20 ст. Розрізняють такі основні функціональні стилі сучасної української літературної мови:

- розмовний,

- публіцистичний,

- науковий,

- офіційно-діловий,

- художній,

- конфесійний.

Деякі дослідники виділяють також епістолярний стиль, ораторський та деякі інші стилі, однак диференційні ознаки цих стилів перекриваються ознаками більш узагальнених структурно-функціональних стилів (офіційно-ділового, публіцистичного, розмовного).

В основі функціональної стильової диференціації мови лежать як позамовні, так і власне мовні структурні ознаки. Функціональні стилі розрізняються кількісними показниками вживаних мовно-структурних одиниць, а також функціями, які вони виконують у конкретних текстах.

Експресивні стилі в сучасному розумінні – це використання таких засобів мови, які або викликають у співрозмовників почуття піднесеності, урочистості, співвідносне з високим стилем, або становлять нейтральну інформацію, звичне спілкування (порівняйте – середній стиль, нейтральний стиль) чи орієнтовані на досягнення ефекту іронії, зневаги (порівняйте – низький стиль).

Три експресивні стилі властиві кожній національній мові, але на кожному відтинку історичного розвитку вони набувають характерних ознак, змінюючи свою природу. Колишні експресивні стилі, що були власне структурно-функціональними стилями, перестали існувати у 18 ст. По-різному відбувалася взаємодія функціональних та експресивних стилів в історії української літературної мови. У староукраїнській писемній традиції високий, середній і низький стилі репрезентували фактично різні мови (слов’яно-українська, книжна українська і «проста») залежно від того, чи перекладалася церковна канонічна література, чи створювалися тексти повчального змісту, ділові або художні твори. На відміну від давньої традиції, коли з поняттями високого, середнього і низького стилів співвідносилися відповідні теми, в новій українській літературній мові для висвітлення будь-якої теми придатні засоби всіх експресивних стилів. Старослов’янізми, первісно належачи до високого стилю, активно використовуються як засіб створення зниженої, іронічної мови. Контрастне звучання старослов’янізмів характерне для поезії Т.Шевченка. Книжна лексика в розмовній мові часто надає їй гумористичного забарвлення. Функціональні та експресивні стилі належать до об’єктивних стилів. Крім них існують суб’єктивні, індивідуальні стилі.

Вивчення мовостилю як певної структур, цілісності, на відміну від опису стилістичних засобів української мови, розпочалося у 50 – 60-і pp. ХХ ст. До того часу стилістичні явища вивчалися у практичному плані, як додаткова характеристика лексичних, фразеологічних, граматичних явищ, як засіб урізноманітнення, шліфування мови, вироблення загальнолітературних норм (праці мовознавців 20 – 30-х pp. ХХ ст. О.Курило, І.Огієнка, М.Гладкого, Б.Ткаченка, О.Синявського, С.Смеречинського). На практиці об’єднувалися завдання стилістики та культури мови, або пуризму. Окремі розвідки мовознавців стосуються вивчення індивідуальних стилів письменників. У 50  – 60-х pp. ХХ ст. кількість цих праць помітно зростає, але водночас увагу дослідників привертають і нехудожні стилі (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний).

Опис структури функціональних стилів української мови, розкриття їх ознак у діахронному аспекті, обґрунтування системи стилів української літературної мови пов’язуються з утвердженням теоретичної стилістики та історії літературної мови. У класифікаціях функціональних стилів української літературної мови наявні кількісні, а також термінологічні відмінності, проте дослідники сходяться на тому, що стильова система сучасної української літературної мови охоплює названі вище шість її основних різновидів. У 60 – 80-і pp. ХХ ст. увагу дослідників привертають усні стилі української літературної мови, серед них – розмовний стиль, для якого усна форма є визначальною, а також взаємодія усних і писемних, художнього та публіцистичного стилів.

Кожна доба наукового пізнання вносить свої нюанси у визначення та розуміння стилів. Від практичного підходу (стиль – це досконале, мистецьке володіння мовою), від характерного для мовознавства 50 – 60-х pp. ХХ ст. тлумачення стилю як принципу відбору й комбінації мовних засобів дослідники приходять до наголошення функціонального аспекту мовних одиниць у конкретних (усних і писемних) текстах. Психологічний аспект вивчення мови зумовлює й відповідне розуміння стилю: це різновид творчої мовної діяльності, тип мовомислення, мовної поведінки в різних ситуаціях спілкування. Отже, акцент переноситься із статичної на динамічну модель стилю, тобто на людину, яка і породжує, і сприймає стильові різновиди мови.

2.1. Розмовний стиль

Розмовний стиль – це такий різновид функціонального стилю української мови, який використовується у всіх сферах мовлення. Основна його функція – забезпечення потреб людей у побутовому спілкуванні. Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побуті, у сім’ї, на виробництві. Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Розмовний стиль мови має такі підстилі:

· офіційно-побутовий;

· неофіційно-побутовий.

Основні ознаки розмовного стилю:

· непідготовленість, спонтанність мовлення;

· діалогічність (полілогічність);

· експресивність мовлення;

· наявність невербальних засобів спілкування.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

· безпосередня участь у спілкування;

· усна форма спілкування;

· неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

· невимушеність спілкування;

· непідготовленість до спілкування (неформальне);

· використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

· використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

· емоційні реакції;

· потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

· емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

· суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);

· прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

· часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

· фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки тощо);

· заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

2.2 Публіцистичний стиль

Публіцистичний стиль – це такий різновид функціонального стилю, який пов’язаний із суспільно-політичною сферою комунікації. Реалізується у газетних і журнальних статтях на політично і суспільно значущі теми, у виступах на мітингах, зборах, телебаченні і радіо. Провідною характеристикою публіцистичного стилю є поєднання експресії та стандартизації. Так, якщо основною метою є інформації є збудження інтересу до неї, то на перший план виступає експресія. Стандартизованість з певних причин може переходити у мовні штампи.

Основні функції стилю:

· інформативна;

· експресивна.

Публіцистичний стиль мови має такі підстилі:

· власне публіцистичний;

· інформаційний;

· агітаційний.

Основні лексичні засоби:

· вживання лексем, які мають специфічне стилістичне забарвлення;

· використання публіцистичної фразеології, за допомогою якої швидко і точно подається інформація;

· широке вживання термінів у переносному значенні (політичний спектакль);

· вживання варваризмів і екзотизмів;

· використання великої кількості неологізмів;

· поєднання нейтральних та стилістично забарвлених засобів.

Основні морфологічні засоби:

· вживання однини іменників у значенні множини (українець завжди прагне);

· вживання множинної форми іменників, що не піддаються лічбі (настрої, пошуки, свободи);

· частотність імперативної форми дієслів;

· використання наказового способу як засобу активізації уваги співбесідника;

· частотність використання заперечних часток з метою підсилення вираженої думки.

Основні синтаксичні засоби:

· використання експресивних конструкцій;

· розчленування тексту;

· інверсія.

2.3. Художній стиль

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення та поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

· найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);

· поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

· естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

· експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

· зображальність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

· відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

· визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

· наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

· використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);

· запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);

· уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

· поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

· широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

· повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами та жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

2.4. Офіційно-діловий стиль

Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, указів, актів, законів, наказів, анкет, розписок та ін. Основна функція офіційно-ділового стилю – інформативна (повідомлення). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Власне, функція офіційно-ділового стилю полягає в тому, що він надає висловлюванню характер документа, а відображеним у ньому різним сторонам людських стосунків – офіційно-ділового забарвлення.

Офіційно-діловий стиль мови має такі підстилі:

1. законодавчий (закони, укази, статути, постанови);

2. дипломатичний (міжнародні угоди – конвенції, повідомлення – комюніке, звернення – ноти, протоколи);

3. адміністративно-канцелярський (накази, інструкції, розпорядження, довідки, заяви, звіти).

Основні ознаки офіційно-ділового стилю:

· документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа);

· стабільність (довго зберігає традиційні форми);

· стислість, компактність вигляду, економне використання мовних засобів;

· чіткість;

· висока стандартизація вислову;

· сувора регламентація тексту;

· тенденція до стилістичної однорідності тексту, до використання тільки нейтральних та книжних елементів;

· широке використання термінології, номенклатурних назв, наявність особливої лексики і фразеології;

· вживання складноскорочених слів і абревіатур.

Основні лексичні засоби:

· широке використання суспільно-політичної і адміністративно-канцелярської термінології;

· специфічна фразеологія (на зразок порушити питання, подати пропозицію);

· відсутність емоційно-експресивної лексики і будь-якої мовної індивідуальності автора, обмежена синонімія, наявність безособових і наказових форм дієслів;

· чітко регламентоване розміщення і будова тексту, обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних висловів (тому в діловому спілкуванні прийнято частіше користуватися готовими бланками).

Основні морфологічні засоби:

· іменний характер стилю;

· функціонування атрибутивно-іменникових словосполучень (виконавчий лист, дисциплінарне стягнення);

· активне використання відносних прикметників;

· вживання іменників на позначення посад, звань можливе лише у чоловічому роді (позивач Ольховська, свідок Лісова);

· широке використання віддієслівних іменників (правопорушення, виконання);

· числівники пишуться цифрами за винятком грошових документів;

· переважне вживання інфінітивів порівняно з іншими дієслівними формами.

Основні синтаксичні засоби:

· імперативне мовлення, що передбачає наступні обов’язкові дії адресата;

· розповідний характер викладу;

· прямий порядок слів у реченні;

· велика кількість пасивних конструкцій;

· переважне використання непрямої мови;

· слабка індивідуалізація стилю.

Крім мовних норм, офіційно-діловий стиль має і текстові норми. Оскільки будь-який документ можна розглядати як сукупність реквізитів – постійних елементів змісту.

3. Науковий стиль

Науковий стиль – це функціональний різновид української мови, який обслуговує різні галузі науки, техніки й виробництва. Реалізується в монографіях, наукових статтях, дисертаціях, доповідях, лекціях, навчальному процесі, науково-технічній та науково-популярній літературі. Основною формою реалізації наукового стилю є писемна мова. Основним комунікативним завданням спілкування в науковій сфері є висловлення наукових понять та висновків.

Основні функції стилю:

· пізнавальна;

· інформативна;

· доказова.

Науковий стиль мови має такі підстилі:

· власне науковий;

· науково-навчальний;

· науково-популярний.

Основні ознаки наукового стилю:

· узагальненість, абстрагованість, логічний характер тексту;

· смислова точність;

· інформативна насиченість;

· об’єктивність викладу;

· відсутність образу;

· прихована емоційність.

Основні лексичні засоби:

· широке використання абстрактної лексики;

· широке вживання термінів;

Основні морфологічні засоби:

· іменний характер мовлення;

· активне використання відносних прикметників;

· функціонування атрибутивно-іменникових словосполучень (виконавчий лист, дисциплінарне стягнення);

· позачасове, абстраговане значення дієслів;

· мінімальне використання таких форм дієслів, що безпосередньо вказують на особу мовця;

· широке використання іменників з абстрактним значенням;

· активне вживання сполучників та прийменників, у ролі яких виступають повнозначні слова.

Основні синтаксичні засоби:

· широке вживання пасивних конструкцій;

· вживання простих поширених і складнопідрядних речень;

· вживання безособових речень різних типів

· обмежене використання номінативних речень;

· широке використання вставних слів, словосполучень, речень.

Тексти наукового стилю мають чітку структуру: тричленну побудову, до якої входять вступ, основна частина та висновки. Обов’язковим елементом наукових текстів є наявність формул, рівнянь, таблиць, схем, цитат, ілюстрацій.

1.2. Історія становлення української наукової мови

1.3. Специфіка мовлення фахівця

1. Основні етапи історії української мови.

2. Специфіка становлення української наукової термінології.

3. Особливості формування мови економічної науки.

1. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда», „Наталка Полтавка», „Москаль-чарівник»). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...» Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.

В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер:

- мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку;

- мова Г.Квітки-Основ`яненка – на харківську тощо.

Тарас Шевченко першим у своїй творчості піднісся до розуміння синтетичності та соборності літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія призвела до засадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді). Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов’язкових для всіх літературних норм.

Українська мова у своєму розвитку пройшла декілька етапів.

1. Давньоукраїнська мова.

У 4-5 століттях нашої ери, внаслідок взаємодії різних слов'янських племен, склався етнос, що у майбутньому сформував державу Київська Русь. Звідси багато науковців і починають відлік історії української мови як певно-означеної, яскраво-індивідуальної одиниці. Офіційна мова Київської Русі  – давньоруська мова стала основою як для української, так і для інших майбутніх східнослов'янських мов: російської та білоруської.

Ознаки в писемних пам'ятках XI – XIII ст. свідчать, що на той час граматика мови Русі вже набула виразних діалектних рис. Тоді ж таки починає формуватися українська фонологія; з системи протоукраїнських говірок постає єдина мова.

2. Староукраїнська мова.

У часі панування Великого князівства Литовського на території України та Білорусі була поширена писемна староукраїнська мова  – спільний предок для білоруської та української.

З початком панування поляків писемна українська мова поступово занепадає через тиск на неї з боку польської. Жива українська мова відділяється від книжної староукраїнської.

3. Українська мова у XIX-XX століттях.

Переломним періодом стало видання поеми Івана Котляревського «Енеїда», написаної живою українською мовою. Звідси починається розвиток сучасної української мови, що згодом розвивалася завдяки таким митцям слова як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко та інші.

Проте наприкінці 19 століття політика російського царизму щодо української мови стає значно жорсткішою, і 1863 року виходить Валуєвський циркуляр, що забороняв видавати книги українською мовою. У 1864 році було заборонено використовувати українську мову навіть у початковій школі.

Проте вже на початку 20 століття, в 1905 році, навіть Академія Наук Російської імперії визнала українську мову повноцінною і самостійною мовою посеред інших слов'янських. Таким чином, вона позбулася статусу «діалекту» російської мови.

2. Сучасне термінознавство виходить з потреб державотворення, яке вимагає для широкого вживання в різних галузях суспільного життя унормованої кодифікованої термінології. Тому невипадково є ґрунтовне визнання науковцями теоретичних питань, пов’язаних з глибоким пізнанням природи терміна, його структури і функції способів творення, місця й ролі у певній терміносистемі, джерел формування наукової термінології тощо. Сучасний стан української наукової термінології характеризується зростанням тяжіння до міжнародних стандартів посиленням інтересу до власних національних надбань, причому і в першому і в другому випадках іноді є надмірним і достатньо обґрунтованим. Вироблення принципів і методів творення термінологічної лексики за допомогою власних мовних ресурсів, калькування термінів чи розумне їх запозичення для тих понять, які ще не названі українською наукою або вже мають давно усталенні іншомовні найменування – основні шляхи формування української наукової термінології.

У формування української наукової термінології можна виділити кілька періодів. Перший період (друга половина – кінець ХІХ ст.) пов'язаний з журналом «Основа» та діяльністю Наукового товариства ім. Т. Шевченка в Галичині, а також з іменами І. Верхрацького, М. Драгоманова, В. Левицького, ММ. Грушевського, І. Пулюя, П. Куліша та інші.

Другий період (початок ХХ ст.. – до 20-х років) ознаменувався утворенням Наукових товариств у східній Україні, наприклад, у Харкові товариство ім.. Г.Ф. Квітки-Основ’яненка, «Просвіта» у Києві та ін. завданням цих товариств був збір та впорядкування народної термінології з різних галузей знань.

Третій етап у формуванні української наукової мови припадає на 20-ті – початок 30-х років ХХ ст.. – час відновлення української державності, розширення суспільних функцій української мови. Майже після двохсотлітньої перерви українська мова стала мовою законодавства, адміністрації, армії, усіх сфер суспільного і політичного життя країни. У 1921 році утворився Інститут української наукової мови. Термінологічні засади термінотворення були чітко сформульовані в «Інструкції до укладання словників».

Четвертий етап (50-80 роки ХХ ст.) ознаменувався пожвавленням термінологічної праці у зв’язку зі створенням у 1957 році Президією Академії наук України Словникової комісії, основним завданням якої було вироблення принципів укладання термінологічних словників.

П’ятий етап (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) є найпродуктивнішим у розбудові як української наукової мови, так і її термінології.

3. Із становленням України як суверенної держави проблема національної термінології набуває державного значення. Терміносистема сучасної української мови є потужною лінгвістичною базою, на основі якої формуються, усталюються і функціонують усі сфери науково-професійної діяльності. Прямі запозичення, з одного боку, формують спільний лексичний фонд у не обов’язково споріднених мовах, що сприяє взаєморозумінню фахівців, які розмовляють різними мовами, а з другого – надмірне захоплення чужими термінами ускладнює спілкування між членами суспільства. Зокрема немає потреби користуватися іншомовною лексикою, якщо в мові існують питомі слова, наприклад: бартер (обмін), брокер (посередник), копірайт (авторське право), слоган (рекламне гасло), субсидія (підтримка, допомога), рамбурсувати (повертати борг) тощо.

Причини запозичень різні: відсутність у мові цілісно оформленого терміна-однослова на позначення єдиного, нерозчленованого поняття, наприклад: де маркетинг ліквідація ажіотажного попиту, девальвація – зниження офіційного курсу національної валюти, авізо – письмове повідомлення одного підприємства, організації іншому банку про стан взаємних розрахунків чи розрахунків із третіми особами. Наприклад, письмове повідомлення банку іншому банкові чи клієнту про виконанні операції. Причиною запозичень є також лаконічність терміна, від якого легко утворюються похідні форми, наприклад: аудит – аудитор, аудиторство, аудиторський, аудиторська служба. Аудиторська палата України. Останнім часом помітна зростаюча тенденція до гібридизації терміна, поєднання національних та міжнародних компонентів (виробничий маркетинг, тендерне ціноутворення).

1.3. Специфіка наукової (економічної) мови

1. Складні випадки слововживання.
2. Багатозначні слова і контекст.
3. Пароніми та омоніми у професійному мовленні. Синонімічний та антонімічний вибір слова

Багатозначними називаються слова, які вживаються з двома або кількома значеннями. Із розвитком мови слово, первісно однозначне, може набувати нових значень. Це відбувається тому, що два і більше предмети чи явища можуть мати спільні ознаки й отримати однакову назву. Так, спадщиною називають “майно і т. ін., що переходить після смерті його власника до іншої особи”. При перенесенні назви в інтелектуальну, культурну, матеріально-побутову сфери людської діяльності слово набуває значення “явища культури, науки, побуту і т. ін., що залишилися від попередніх часів, від попередніх діячів”. Як бачимо, між наведеними значеннями слова відчувається тісний смисловий зв’язок. Їх об’єднує уявлення про реалію, яка перейшла у користування до наступників. Отже, всі значення багатозначного слова пов’язані між собою спільною семантикою, тобто мають спільний значеннєвий елемент.

Синоніми в економічній термінології – це терміни, що стосуються того самого поняття, але можуть мати відмінності в поняттєвому плані, розрізняються за будовою (прості слова, словосполучення), походженням (питомі українські слова та іншомовні слова), ступенем новизни (архаїзми, історизми, неологізми) та особливостями вживання.

За спостереженням дослідників, для термінології більш характерні абсолютні синоніми (дублети), ніж семантичні. Синонімія в економічній термінології виявляється переважно як дублетність.

В економічній термінології названі три основних види синонімів:

а) абсолютні: бартер – товарообмін, інновація – нововведення;

б) ідеографічні: інвестиція – капіталовкладення, санкція – пеня, профіцит – прибуток – зиск – вигода;

в) семантико-стилістичні: спекулянт – перекупник – гендляр – баришник.

За семантикою словотворчих елементів виділяють два варіанти найменувань – повний і короткий. Наприклад: ВВП – валовий внутрішній продукт, СЕЗ – спеціальні економічні зони, АДВ – податок на додану вартість, СЕП – система електронних платежів, ТОВ – товариство з обмеженою відповідальністю, держбюджет – державний бюджет, держзамовлення - державне замовлення, сільгоспбанк – сільськогосподарський банк, агро банк – аграрний банк, СВІФТ – міжнародне товариство міжбанківських фінансових телекомунікацій.

Така синонімія є наслідком загальної тенденції до лаконічності, яка спостерігається в термінології.

Цікавим явищем є поява в економічних наукових працях абревіатур-англіцизмів, які записують здебільшого латинською графікою, а інколи – українською.

За етимологічною ознакою синоніми економічної терміносистеми формують шість основних типів:

1) один термін є власне українським, а другий – інтернаціональним або іншомовним: винагорода – диспач, ввіз – імпорт, вивіз – експорт, перед відступлення – факторинг, порука – бюргшафт, зниження – дисконт;

2) обидва терміни є запозиченими з різних мов: акцептант (лат.) – тросант (нім.). ревальвація (лат.) – ревалоризація (фр.), жиро (італ.) – індосамент (нім.), комісіонер (фр.) – фактор (лат.);

3) терміни є автохтонними утвореннями: набувач – набувальник – придбавач, неустойка – забезпека, зношеність – зношення – зношування – спрацювання;

4) еквівалентами іншомовних термінів виступають дво-, три-, чотирикомпонентні словосполучення: ріелтер (англ.) – торговець нерухомістю, трата (італ.) – переказний вексель, своп (анг.) – торгово-фінансова обмінна операція, форс-мажор (анг.) – непередбачувані обставини, іпотека (грек.) – позика під нерухомість;

5) терміни – дублети з епонімами у своєму складі: гайдаризм – руйнування попередньої економічної системи, крива Лаффера – зв'язок між оподаткуванням та надходженням до бюджету;

6) баластні дублети: процедура інфлювання (звуження) і дефілювання (розширення) національної грошової одиниці.

В економічній термінології виділяють і такі слова дублети, які є різними варіантами того самого слова, що з’являються внаслідок чергування голосних і приголосних, наявності чи відсутності приголосних та голосних: доход – дохід, транж – транжа, трансфер – трансферт. Це зумовлено перекладом, різним фонетичним освоюванням іншомовних слів. Наявність інваріантів іншомовних термінів свідчить проте, що українська мова власними засобами може оформити те чи інше запозичене слово і простувати його до своєї фонетико-морфологічної будови.

Отже, явища синонімії в економічній термінології породжені екстралінгвістичними та інтралінгвистичними чинниками.

До перших належить зміна форм господарювання в останні десятиліття, які зумовлюють виникнення нових понять, що потребують як найточніших номінацій. У сучасній український мові відбувається відбір найбільш вдалих термінів, з поміж синонімічних переважно запозиченого й питомого українського, з поміж коротких форм і терміносполучень. Вони засвідчують динамічні процеси, пов’язані с подальшим унормуванням економічної терміносистеми.

Паронімами називають близькі за звуковим складом і вимовою слова, але з різним або частково близьким лексичним значенням. Наприклад:

акціонерний (заснований на акціях) – акціонерний банк і акціонерський (який належить, властивий акціонерам) – акціонерські внески;

гарантійний (який гарантується кимось, чимось) – гарантійний лист

гарантований (сталий, підтримуваний законом) – гарантоване право;

компанія (військовий похід, війна, суспільно-політичні або громадські заходи) – виборча компанія

компанія (група людей, торговельне або промислове товариство) – страхова компанія тощо.

Звукова, структурна і почасти семантична подібність паронімів часто спричиняє їх сплутування у мовній практиці, що може призвести до непорозумінь між мовцем і співрозмовником. Уникнути лексичних, а отже, й семантичних помилок допоможуть спеціальні словники паронімів, довідники зі зловживаннями та культури української мови.

В економічній термінології так само широко виявлені антонімічні відношення. Економічні терміни-антоніми характеризуються абсолютною протилежністю і розрізненням за диференційною ознакою, що пов’язується з дефініцією. Економічні термінологічна антонімія ґрунтується у своїх основних рисах і виявах на принципах загально мовної антонімії. В економічній термінології антоніми утворили своє мікро поле, в межах якого реалізуються відношення протилежності, яке може бути передано як термінами-однословами, так і термінами – словосполученнями.

Антонімічні пари економічної термінології встановлять три основних групи: лексичні (різнокореневі). Лексичні антоніми економічної термінології поділяються на: економічні пари, утворені на власне українському ґрунті, та інтернаціоналізми, що прийшли в українську мову готовими дериватами.

У таких термінів антонімічне значення міститься у власній семантичній структурі, наприклад: надходження – видатки, прибутки – збитки, дохід – витрати, виробництво – споживання, попит – пропозиція, актив - пасив.

Словотвірні (граматичні, спільнокореневі) . Економічній термінології більш властивий другий тип антонімії – словотвірний, який використовує різні словотворчі форманти. Антонімічні пари утворюються внаслідок приєднання:

а) заперечної частки не- до стверджувального слова: ліквіди – неліквіди, виплати – невиплати, рухомість – нерухомість;

б) префіксів з порядним значенням недо-, пере-: недовиплата – пере виплата, недовантаження – перевантаження, недонагромадження- пере нагромадження, недооблік – переоблік;

в) інтернаціональних префіксів анти-, де-, дис-, контр-: інвестиція – антиінівестиція, індустріалізація – деіндустріалізація, доларизація – дедолиризація,, кредитування – декредитування, тінізація – детінізація, колективізація – деколективізація, баланс – дисбаланс, паритет – диспаритет, витрати – контр витрати, агент – контрагент;

г) двох іншомовних префіксів, зокрема де-, ре-, про-: девальвація – ревальвація, дефіцить – профіцит.

В економічній термінології антонімічні відношення можуть бути представлені також першою частиною складного слова. Її виражають іншомовні компоненти макро-, мікро-, які вказують на протилежні розміри, обсяги: мікрокредитування – мікрокредитування, мікропідприємство – мікропідприємство, макрофінансування – мікрофінансування, макрооблік – мікрооблік, макромаркетинг – мікромаркетинг, макроекономіка – мікроекономіка.

Дещо рідше першооснову складних слів реалізують питомі українські основи з протилежним значенням, типу високо-, низько-: високо врожайність – низько врожайність, високодоходність – низькодохідність.

В економічній термінології передавати протиставлення може і друга частина складного слова, що приєднується до цієї самої основи: платоспроможність – платонеспроможність, кредитоспроможність – кредитонеспроможність, лізінгодавець – лізингоотримувач, заставодавець – заставоутримувач, позикодавець – позикоотримувач. Друга частина таких термінів утворюється від дієслівних антонімічних пар: спромогтися – неспромогтися, дати – отримати.

Складні терміни – антоніми можуть мати у своєму складі і іншомовні компоненти з протилежними значеннями: бюджет-брутто і бюджет-нетто, країна-імпортер і країна-експортер, компанія-донор і компанія-реципієнт.

Наявні випадки вираження антонімічності за допомогою міжнародних терміноелементів у ролі суфікса, серед яких наявні ат, -ант, -бот, -солд: жират – жирант, індосат – індосант, трасат – трансант, овербот – оверсолд.

Антоніми, представлені аналітичними формами.

Деякі терміни – антоніми виражені словосполученнями. За структурою вони можуть бути:

а) бінарні (капіталонадлишкові країни – капіталодефіцитні країни, низькодохідна операція – високодохідна операція, позитивне сальдо – негативне сальдо, витрати постійні – витрати змінні);

б) трикомпонентні (абсолютна додаткова вартість – відносна додаткова вартість);

в) багатокомпонентні (плановий характер економічного розвитку – стихійний характер економічного розвитку).

Отже, антонімічне значення економічних термінів, як і загальновживаної лексики, можуть передавати: сама семантична структура термінів, словотворчі засоби й терміносполуки.

В економічній термінології чітко простежується принцип максимальної відповідності термінів: в антонімічних відношеннях перебувають автохтонні та запозичені терміни, це можуть бути різноструктурні терміни взагалі: безробіття – працевлаштування, монополія – вільна конкуренція.

Специфікою вияву синонімії в економічній термінології є перевага абсолютних синонімів, а в антонімії – широке використання словотворчих засобів для оформлення протиставних відношень.

1.4. Нормативні параметри наукового стилю.

1. Лексичні особливості наукового стилю

2. Морфологічні особливості наукового стилю

3. Синтаксичні особливості наукового мовлення

Мова, яка обслуговує усі сфери діяльності людини – це засіб людського спілкування. Згідно зі сферами спілкування і завданнями спілкування виділяються такі основні стилі мови: публіцистичний, науковий, офіційно-діловий, розмовний і художній. Кожен стиль реально проявляється в одній із двох форм – писемній та усній.

Коротко познайомимся з науковим стилем української мови і конкретними рекомендаціями щодо його використання. Залежно від завдань чи різновидів наукової літератури науковий стиль розподіляється на кілька підстилів: 1) власне науковий, або академічний; 2) науково-діловий; 3) навчально-науковий; 4) науково-популярний. Фахівець у будь-якій галузі має справу перш за все з першими трьома підстилями, для яких властива точність інформації, що передається, переконаність аргументації, логічна послідовність викладення, лаконічність форми.

Провідне місце серед усіх підстилів наукової мовлення займає академічний підстиль. Ним пишуться наукові твори, адресовані фахівцям, статті в журналах, наукових працях, а також дисертації, монографії, наукові доповіді тощо.

Лексичні особливості наукового стилю

Лексика ( словниковий склад ) наукових творів поділяється на 3 групи: 1) власне терміни; 2) терміновані слова і словосполучення; 3) слова загальної мови, які вживаються в наукових текстах у звичних, загальноприйнятих значеннях.

Терміни – це не особливі слова, а тільки слова в особливій функції, вузькоспеціальна лексика, яка виникла у сфері певної науки. Це головним чином найменування (гідроліз, дисоціація), рідко дієслова (гасити коливання, розбити процес, підвищити тиск), прикметники ( дискретний характер) і прислівники (регулярно, об’єктивно), стійкі термінологічні сполучення (силова передача, колінчатий вал, транспортний засіб).

Термінами можуть бути і скорочення (абревіатури): га/год.– гектар на годину; АПК – агропромисловий комплекс; ЕОМ – електронно-обчислювальна машина і т.ін.

Терміновані слова і словосполучення – це слова загальної мови, які спеціалізувалися в певній науковій галузі. Так, наприклад, слова маса, форма, вузол, кора, сила, опір, тиск, твердість належать загальній мові, але в мові науки вживаються в іншому, термінологічному значенні. Порівняймо слово маса у звичному вживанні ( Водорості утворюють основну масу водної ростинності ) і в термінологічному значенні ( Ньютон також вважав, що всі тіла складаються із міцних непроникних рухомих часток, що мають масу ).

Морфологічні особливості наукового стилю

Морфологічні особливості наукового стилю української мови полягають у деякій обмеженості використовуваних граматичних форм і частої повторюваності деяких частин мови. Так, у мові науки переважають іменники і прикметники. До того ж переважають іменники, що означають неістоти, збільшується використання слів середнього роду і форм однини; серед відмінкових форм перше місце посідає родовий відмінок. Службові частини мови в науковому стилі поповнюються за рахунок самостійних частин мови, перш за все іменників. Наприклад, у значенні прийменників уживаються в міру, в силу, за певних обставин, у разі потреби, у випадку, згідно з, у значенні, у процесі, внаслідок, у результаті, за допомогою чого, за рахунок, у вигляді, на підставі, шляхом чого, методом, через що, яким чином тощо.

Багато іменників, які не мають у загальнолітературній мові форм множини, у науково-технічному контексті набувають їх. Це насамперед іменники речовинні (масла, нафти, мармури, бетони, солі, кварци, граніти ) і абстраговані іменники (вологості, місткості, потужності, щільності, освітленості, вузькості, включення, напруги, зміщення, переміщення тощо ).

Нормою є вживання в науковому мовленні сполучень з іменниками у знахідному відмінку з прийменником ( вагою у 70 кг, відстань у 5 км ), інколи без нього (прискорення 0,5 м/сек, швидкість 5 м на секунду, довжина 20 м, вагою 70 кг, відстань 5 км, маса 20 кг ).

Синтаксичні особливості наукового мовлення

Одним із найбільш поширених типів речення в науковій мовленні є речення із складеним іменним присудком, іменна частина якого виражається:

– іменником у називному або орудному відмінках ( Швидкість також є векторна величина. Знаходження рівнодіючої кількох сил називається складанням сил);

– повною формою прикметника ( Деформації стиснення і розтягування є пружними у всіх станах тіл);

– прикметником у формі ступеня порівняння ( Робота тим більша, чим більша прикладена сила і чим значніше переміщення тіла );

– зворотньою формою дієслова ( Термін „біотип” застосовується до певних ліній і сортів вищих рослин).

Оскільки часто вживаються речення з іменним присудком, то відповідно маємо в науковому стилі велику кількість дієслів-зв’язок: бути, є, називатися, становитися, робитися, здаватися, мати, залишатися, володіти, визнаватися, відрізнятися, розпізнаватися, характеризуватися, складатися, слугувати, міститися, полягати, перебувати, визначатися, уявлятися, становити собою, вважатися тощо.

Характерною особливістю наукового стилю мовлення є досить часте вживання сполучення „ дієслово + іменник ” замість синонімічного дієслова: піддавати впливові, чинити опір, піддаватися окисленню, піддаватися вивітрюванню ( а не опиратися, окислюватися,вивітрюватися). Наприклад: При вивітрюванні всі сульфіди піддаються окисленню.

Для наукового стилю мовлення, більш ніж для інших стилів, характерна значна кількість неозначенно особових речень ( без підмета ), наприклад: У залежності від агрегатного стану розподіленої речовини суміш поділяють на суспензії та емульсії. Інколи при розгляді руху тіл можна нехтувати їхніми розмірами.

Часті також безособові речення: Вивчення не можна вести у відриві від умов. Після цього залишається знайти фронтальну проекцію точки перетину.

Замість підрядних речень у науковому мовленні часто вживають прийменниково-відмінкові сполучення. Наприклад, при підвищенні температури замість коли (якщо) температура підвищується; у результаті процесів вивітрювання замість у результаті того, що відбуваються процеси вивітрювання; із збільшенням обсягу замість по мірі того, як обсяг збільшується тощо.

Вживаються також дієприкметникові і дієприслівникові звороти, наприклад: Багато цінних відомостей про обмін речовин отримано методом гістоавторадіографії, заснованому на виявленні фотографічним способом радіоактивних ізотопів, уведених у тіло тварини.

1.5. Поняття «економічний термін», «економічна терміносистема».

1. Прочитайте текст і визначте його основну думку. Озаглавте його.

Звертання пане, пані вживається в дипломатичній та офіційній сферах.

Є у нас іще одне звертання, яким не всі, на жаль, уміють користуватися. Це слово колега. Воно узвичаїлося в середовищі медиків, учених, зрідка – юристів; так звернутися може лише людина однакового статусу (не може сказати “колега” студент до професора, але можуть так сказати студенти один до одного). Слово це останнім часом активізувалося і, як кажуть, “розпливлося”, втратило чіткі контури. Раніше це звертання поширювалося лише на так звані інтелігентні професії – лікар, учитель, юрист, тепер на всі – без достатніх підстав.

Вибираючи найпридатніший для даної ситуації тип звертання для встановлення контакту, ми при цьому – часто несвідомо – користуємося ще одним могутнім засобом, який надала нам природа. Цей засіб – інтонація. Інтонація, накладаючись на певну форму звертання, доповнює й конкретизує його основну барву. Інтонація й наголос можуть унести потрібний нам емоційно-експресивний відтінок у будь-яку форму найменування – повну, офіційну, чи скорочену, спрощену.

Модуль 2.

Структура наукового тексту. Нормативні параметри наукового тексту

2.7. Параметри усної форми СУЛМ.

1. Поняття ділового спілкування.

2. Основні ознаки усного ділового та наукового мовлення.

3.Види і жанри публічних виступів.

Ділове спілкування визначається як специфічна форма контактів і взаємодії людей, які представляють не лише самих себе, а й свої організації. Воно включає обмін інформацією, пропозиціями, вимогами, поглядами, мотивацією з метою розв’язання конкретних проблем як всередині організації, так і за її межами, а також укладення контрактів, договорів, угод чи встановлення інших відносин між підприємствами, фірмами, організаціями.

Ділове спілкування на відміну від його інших видів має свої особливості, а саме:

• наявність певного офіційного статусу об’єктів;

• спрямованість на встановлення взаємовигідних контактів та підтримку зв’язків між представниками взаємозацікавлених організацій;

• відповідність певним загальновизнаним і загальноприйнятим правилам;

• передбачуваність ділових контактів, які попередньо плануються, визначається їх мета, зміст і можливі наслідки;

• конструктивність характеру взаємовідносин, їх спрямування на розв’язання конкретних завдань, досягнення певної мети, як правило, не виходячи за рамки певного кола;

• взаємоузгодженість рішень, домовленість та подальша організація взаємодії партнерів;

• значущість кожного партнера як особистості;

• безпосередня діяльність, якою зайняті люди, а не проблеми, що бентежать їх внутрішній світ.

Людина, яка спрямовує інформацію (комунікатор), і людина, яка її приймає (реципієнт), у діловому спілкуванні постійно міняються місцями, завдяки чому у людей, що спілкуються, має бути однакове розуміння не тільки значень, а й змісту слів.

Ефективне ділове спілкування – це не стільки обмін значеннями, скільки обмін думками. Більше того, це пошук спільного рішення.

Усне мовлення – це слухове сприймання певної інформації.
За допомогою усного мовлення спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо. В усному мовленні вживається побутова й діалектна лексика, слова розмовно-просторічного характеру, своєрідні фразеологізми.

Синтаксична будова усної мови характеризується тим, що в ній здебільшого вживаються прості речення, часто – неповні. У складних реченнях переважає сурядність. Зв’язок речень переважно безсполучниковий. Рідко вживаються дієприкметникові й дієприслівникові звороти. Речення усної мови часто не вкладаються в звичайні синтаксичні рамки.

За характером спілкування усне мовлення – діалогічне, має ряд лексичних особливостей.

В усному мовлення широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, що надають відтінок переконливості та емоційності.

Звичайна сфера застосування усного мовлення – бесіда, розмова.

Усні виступи, доповіді, звіти, лекції являють собою проміжну форму між усною і писемною формами літературної мови. Це складний вид усного мовлення, ніж розмовний, бо тут все-таки обмеженіше використовуються допоміжні засоби (жести, інтонація).

Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури. Відомий український педагог В.Сухомлинський писав, що «мовна культура – це живодавній корінь культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти й писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу».

Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці. Головна складність в обладнання усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільності чи недоцільності того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку.

До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:

• точність у формулюванні думки, не двозначність;

• логічність;
• стильність;
• відповідність між змістом і мовними засобами;
• відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення;
• відповідність між мовними засобами та стилем викладу;
• вживання сталих словосполучень;
• різноманітність мовних засобів;
• нешаблонність у побутові висловлювання;
• доречність;
• виразність дикції;
• відповідність інтонації мовлене вій ситуації.

Необхідно, щоб ці вимоги базувалися на знанні літературної норми і чутті мови. Усне ділове мовлення – це розмовно-літературне мовлення, воно наближається до мовлення писемного.

Наради стали невід’ємною частиною нашого життя. Їх проводять для вирішення виробничих питань на підприємствах та в установах, організаціях.
Нарази є одним з найефективніших способів обговорення актуальних питань і прийняття рішення у всіх сферах громадського і політичного життя.

Залежно від мети і завдань, які потрібно вирішити, ділові наради поділяються на проблемні, інструктивні та оперативні.

Проблемні наради проводять у невеликому колі спеціалістів або компетентних осіб для того, щоб знайти оптимальне управлінське вирішення обговорюваних питань. Схема вирішення таких питань містить доповідь, запитання до доповіді, обговорення доповіді, вироблення загального рішення, прийняття голосуванням присутніх.

Інструктивні наради організовують безпосередньо управлінці з метою доведення до працівників загального завдання, передачі розпоряджень, необхідних відомостей по управлінській вертикалі чи горизонталі, залежно від фахового рівня виконавців.

Оперативні наради скликають для отримання інформацій про поточний стан справ за схемою вертикального розпорядку інформації. Особливості оперативних нарад є їх проведення у точно визначені дні й години, що дає змогу учасникам планувати свою діяльність. Позапланові оперативні наради спричиняють неритмічність виконання їх учасниками прямих обов’язків і тому проводяться в надзвичайних ситуаціях.

Наради корисні лише тоді, коли вони добре організовані, досягають визначеної мети і дають можливість зекономити робочий час.

Публічний виступ – це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:

1) громадсько-політичні промови, (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди);

2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукової дискусії);

3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости).

Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує певну мету – проінформувати, переконати чи створити настрій у відповідної аудиторії.

Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми й закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень.

Така мета, як створення певного настрою, постає на всіляких урочистостях: на святах, на ювілеях на річницях.

2.8. Мовна норма.

1. Норми і функції СУЛМ .

2. Поняття «термінологічна норма»

3. Текст, його основні ознаки.

Усі здобутки науки й культури у найрізноманітніших галузях знаходять своє відображення у мові народу. Мова — найуніверсальніший засіб спілкування людей, накопичення, передачі інформації, навчання і виховання, один із найважливіших компонентів духовної культури людини. Мовлення — це мовна діяльність, конкретне говоріння що проходить у часі і виявляється у звуковій (включно з внутрішнім проговорюванням) або письмовій формі.

Культура мови — це володіння нормами літературної мови, вміння користуватися всіма її засобами залежно від умов спілкування, мети й змісту мовлення.

Проте, в останній період не лише в Україні, а й багатьох країнах світу зростає розрив між мовними вимогами до випускників системи обов’язкової освіти з боку ринку праці й тими мовленнєвими знаннями, уміннями і навиками, які мають ці випускники. В той же час, функції літературної мови як основного чинника української мови професійного спрямування у виявленні інтелектуальної особистості поєднують всі складові циклів дисциплін:

- комунікативна – мова використовується як засіб спілкування;

- номінативна – предмети і явища, пізнані людиною, одержують назву (завдяки цій функції кожну мову можна розглядати як окрему своєрідну картину світу);

- мислетворча – мова є не тільки формою вираження і передачі думки, я й засобом творення самої думки;

- гносеологічна (пізнавальна) – людина пізнає світ не лише через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ;

- експресивна (виражальна) – мова надає можливість розкрити світ інтелекту, почуттів та емоцій людини для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів;

- волюнтативна (близька до експресивної) – мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення);

- культуроносна – мова є носієм культури народу. Людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, мовна культура людини є показником її загальної культури;

- естетична – мова фіксує в собі естетичні смаки й уподобання своїх носіїв, милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання стають джерелом естетичної насолоди;

- ідентифікаційна – мова є засобом ідентифікації у часовому і просторовому вимірі, вияву належності їх до одної спільноти, певного ототожнення тощо.

Проте, в останній період не лише в Україні, а й багатьох країнах світу зростає розрив між мовними вимогами до випускників системи обов’язкової освіти з боку ринку праці й тими мовленнєвими знаннями, уміннями і навиками, які мають ці випускники. В той же час, функції літературної мови як основного чинника української мови професійного спрямування у виявленні інтелектуальної особистості поєднують всі складові циклів дисциплін:

- комунікативна – мова використовується як засіб спілкування;

- номінативна – предмети і явища, пізнані людиною, одержують назву (завдяки цій функції кожну мову можна розглядати як окрему своєрідну картину світу);

- мислетворча – мова є не тільки формою вираження і передачі думки, я й засобом творення самої думки;

- гносеологічна (пізнавальна) – людина пізнає світ не лише через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ;

- експресивна (виражальна) – мова надає можливість розкрити світ інтелекту, почуттів та емоцій людини для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів;

- волюнтативна (близька до експресивної) – мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення);

- культуроносна – мова є носієм культури народу. Людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, мовна культура людини є показником її загальної культури;

- естетична – мова фіксує в собі естетичні смаки й уподобання своїх носіїв, милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання стають джерелом естетичної насолоди;

- ідентифікаційна – мова є засобом ідентифікації у часовому і просторовому вимірі, вияву належності їх до одної спільноти, певного ототожнення тощо.

Норми літературної мови — прийняті у суспільній практиці людей правила вимови, вживання слів, граматичних форм, побудови словосполучень і речень. Розрізняють такі типи норм: орфоепічні (вимова звуків і словосполучень), лексичні (слововживання), графічні (запис звуків на письмі), орфографічні (написання слів та їхніх частин), граматичні (вживання граматичних форм слів, побудова словосполучень і речень), пунктуаційні (постановка розділових знаків), стилістичні (відбір мовних засобів відповідно до умов спілкування). Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю.

При підготовці ділового тексту рекомендовано дотримуватись таких правил:

1. Змінювати складні речення простими, що сприяє прискореному сприйняттю тексту документа.

2. Уживати стійкі (трафаретні) словосполуки, що виражають стандартні аспекти змісту (з метою надання допомоги, у зв’язку з погіршенням стану, згідно з рішенням комісії та ін.).

Наприклад, для висловлення мотивів, що пояснюють використання певної управлінської дії, вживаються такі синтаксичні конструкції:

- у порядку надання технічної допомоги…;

- у порядку науково-технічного співробітництва…;

- у порядку обміну досвідом…;

- у зв’язку з проведенням спільних робіт з …;

- у відповідності до попередньої домовленості й рішенням…;

- відповідно до Вашого прохання…; відчуваючи гостру необхідність…

3. Вживати прямий порядок слів у реченні (підмет передує присудкові; означення – перед означуваним словом; додатки – після керуючого слова; вставні слова – на початку речення). Поряд із цим необхідно пам’ятати, що в діловому мовленні часто вживаються складнопідрядні речення.

При побудові цих речень слід пам’ятати, що найуживанішими є складні речення з сполучниками що, який, якщо, за умови, унаслідок того, що, щоб, де, як..

4. З метою скорочення тексту можна вживати дієприслівникові звороти, за допомогою яких можна сформулювати причини, що викликали прийняття того чи іншого управлінського рішення. Дієприслівниковим зворотом треба починати, а не завершувати фразу. Наприклад: «Враховуючи…Вважаючи…Беручи до уваги…Керуючись…Розглянувши поданий проект…»

5. Замінювати займенники іменниками, щоб не виникало непорозумінь.

6. Не вживати емоційних виразів та суб’єктивного ставлення до викладеного явища.

7. Слід пам’ятати, що автором управлінського документа є юридична особа, і через це його текст викладається від третьої особи. Наприклад: Підприємство просить… Дирекція звертається…Колегія ухвалила…

8. У розпорядчих документах треба вживати мовні конструкції наказового характеру: наказую (у наказі), пропоную (у вказівках), доручаю, вимагаю, зобов’язую (у розпорядженнях).

9. Уживати інфінітивні конструкції: створити комісію, надати допомогу, забезпечити матеріально…

10. Щоб не виявляти гостроти стосунків, слід замінювати активну форму на пасивну. Наприклад: Ви не висловили свої пропозиції…- Вами ще не висловлені пропозиції…

Якщо ж важливо вказати на конкретного виконавця, тоді треба вживати активну форму: фірма не гарантує…

11. Використовувати скорочення слів, складноскорочені слова й абревіатури, які пишуться у документах за загальними правилами: р-н, р/р, а/с, км, канд. філол. наук.

12.Використовувати форми ввічливості за допомогою слів: шановний, високошановний, вельмишановний, високоповажний.

2.9. Форми репрезентації усної мови.

Інформативними бувають найчастіше доповіді, лекції. Будуються вони за схемою: що, для чого, як, у який спосіб. У вступі викладається проблема, окремі її складові; виклад розвивається від простого до складного. Закінчення містить як теоретичні висновки, так і практичні пропозиції.

Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання переконати аудиторію, зверта-ючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми и закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень.

Така мета, як створення певного настрою, постає на всіляких урочистостях: на святах, на ювілеях, на річницях тощо. Найважливіше тут — уміння знайти в темі щось нове, незвичне, дотепне. Але при цьому підтекст такої промови мас бути доброзичливим, шанобливим, щирим, а форма — оригінальною, нетрадиційною.

У книзі А.П. Коваль "Ділове спілкування" конкретно характеризується кожен вид публічного виступу.

Мітингова промова звичайно має гостре політичне спрямування; вона злободенна, стосується суспільно значимої, хвилюючої проблеми.

Найчастіше на мітингах виступає не один, а кілька ораторів — кожен із короткою промовою. Вона, як правило, гаряча, заклична; оратор звертається насамперед до почуттів своїх слухачів. Навіть якщо він вдається до своїх записів, його виступ має відзначатися яскравою емоційністю, граничною напруженістю інтонацій і високим пафосом. Тематика такої промови зазвичай не нова для слухачів, тому завдання оратора — виявити нові аспекти теми, підкріпити сказане новими фактами, щоб відоме сприймалося по-новому. Залежно від того, чи ця промова є імпровізованою, а чи підготовленою й навіть попередньо написаною, вона має містити більше чи менше рис розмовного мовлення.

Ділова промова вирізняється більшою стриманістю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не на емоційний її вплив, аргументованістю.

Звітна доповідь — це особливо важливий і відповідальний публічний виступ, адже доповідач зобов'язаний правдиво, об'єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій. Для цього треба чітко окреслити мету, характер і завдання доповіді; до кожного положення майбутньої доповіді необхідно добрати переконливі факти, цифри, приклади, цитати; слід продумати й скласти загальний план доповіді, а до найважливіших пунктів цього плану підібрати й опрацювати фактичний матеріал; окремі положення загального плану потрібно пов'язати в одну струнку систему викладу, подбавши про зв'язки між частинами; хоча вся доповідь звичайно читається повністю або тезисно, її вступну та заключну частини належить написати повністю і прочитати попередньо кілька разів, щоб позбутися під час виступу невпевненості, розгубленості.

Звітна доповідь не лише обговорюється, а й схвалюється зібранням. До окремих її частин може бути внесено корективи. Уже усталено, що після обговорення такої доповіді приймається рішення — програма майбутніх дій.

Лекція є формою пропаганди наукових знань. У ній, як правило, йде мова про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш загальні. За своїм змістом лекції надзвичайно різноманітні, за формою викладу — також (лектор має пристосовуватися до аудиторії, яка кожного разу чимось різниться від попередньої).

Усі види лекцій об'єднує те, що вони несуть слухачам певну суму знань і є процесом спілкування між промовцем і слухачем.

Дуже важливою для успіху лекції є ЇЇ вступна частина, в якій — переконливо, дохідливе, цікавоі — треба пояснити, чому тема лекції є актуальною і в ній необхідно розібратися, чому вона потрібна саме цій аудиторії. Тільки так можна зацікавити слухачів, підготувати їх до спільної праці, згуртувати аудиторію. Знайшовши потрібні для вступу слова і зацікавивши аудиторію, дуже важливо утримати протягом усієї лекції викликаний інтерес і довір'я.

В основній частині лекції найважливіше — чіткий виклад стрижневого питання, послідовне й логічне розкриття його, увиразнення причиново-наслідкових зв'язків. Не менш важлива ясність думки й послідовність викладу при переході від однієї смислової частини до іншої, чітке оформлення зачину й кінцівки кожної самостійної за змістом частини. В окремих місцях досвідчений лектор може дозволити собі будувати виклад так, наче він "займається пошуками істини", вирішенням певного питання тут, в аудиторії. Він залучає до цих пошуків слухачів, примушує їх також мислити, розмірковувати разом із ним. Основна частина лекції може мати не більше семи вузлових питань або смислових частин. Коли їх більше, слухач губиться, увага його розпорошується, він стомлюється. Не слід забувати про те, що перенасиченість лекції фактами, цифрами, датами, невпорядкованим ілюстративним матеріалом утруднює сприймання, не дає можливості слухачам стежити за основною думкою, за ходом її розгортання.

Наукова дискусія — це обговорення будь-якого спірного наукового питання.

Наукові дискусії мають свою специфіку. Дуже важливо формулювати свої думки однозначними й точними словами; терміни й абстрактні слова, важливі для дискусії, слід витлумачити попередньо.

Висуваючи якусь тезу, обов'язково стежать за тим, щоб у ній не було двох питань, якщо для кожного з них потрібні свої докази.

Найважливіше в науковій дискусії — точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу.

Виступаючий має подати слухачам ту інформацію, яка потрібна для того, щоб правильно зрозуміти й оцінити запропонований спосіб вирішення проблеми. При цьому треба дібрати такі аргументи, які б свідчили на користь запропонованого рішення. Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргументи і вже у своєму виступі спробує спростувати їх.

У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час. Тому в аудиторії фахівців треба бути гранично лаконічним: уникати довгих преамбул, подробиць, про які можна сказати лише тоді, коли виникнуть питання або хтось спеціально ними зацікавиться.

Ювілейна промова зазвичай присвячується якійсь даті (ювілеєві установи чи окремої особи). Цей тип промови характеризується святковістю, урочистістю, позаяк це своєрідний підсумок періоду діяльності. Якщо відзначається ювілей окремої особи, то промови звичайно короткі, урочисті, пафосні, а водночас і сердечні, дружні; у них — схвальні відгуки про ювіляра, добрі побажання. В таких промовах дуже бажані жарти, дотепні підкреслення якихось рис ювіляра, спогади про цікаві факти з його біографії. Манера виголошення — невимушена, безпосередня.

Для того, щоб навчитися добре, змістовно говорити, радить відомий чеський письменник і соціолог Іржі Томан, необхідно постійно збагачувати свої знання і досвід, удосконалювати освіту, інакше кажучи, всебічно розвивати свою особистість. Успіхів у ділових стосунках з людьми можна досягти лише за умови постійного вдосконалення власної особистості. Адже вміння добре говорити завжди розвивається одночасно з розширенням наукового, політичного чи професійного кругозору.

2.10. Особливості писемної форми наукової мови

1. Вимоги до оформлення писемної наукової мови

Удосконалення навичок писемного мовлення

Останнім часом у вищій школі звертається увага на підсилення індивідуального підходу до студентів, розвиток творчих здібностей майбутніх фахівців, унаслідок чого великого значення набуває самостійна робота студентів, особливо вдосконалення їхнього писемного мовлення, без якого неможливе повноцінне мовне спілкування.

Система скороченого запису

При записуванні лекцій, конспектуванні літератури, чернетковій підготовці наукових статей, доповідей, виступів досить корисним буває скорочений запис. До нього звертаються, щоб якомога повніше зафіксувати матеріал, поданий в обмежений відрізок часу, або щоб зекономити час (почасти й місце) при чорнових записах чи конспектуванні.

У вищій школі найбільші труднощі у студентів ( особливо в початковий період перебування у ВНЗі ) * викликає запис лекцій, тому система скоропису (швидкого скороченого письма) розглядається відповідно до конспектування лекцій, хоча його принципи, засоби і наведені приклади цілком придатні й для інших видів робіт,

Скорочений запис слів і їх словосполучень (абревіатур) або цілих виразів повинен забезпечити:

1) легке розуміння записаного на лекції факту, висновку, явища, його пояснення;

2) легке розуміння (відтворення в пам’яті) згаданих вище моментів під час читання скороченого запису через тривалий відрізок часу;

3) можливість використання конспекту іншими особами (або опрацювання матеріалу за чужим конспектом).

Слід мати на увазі, що тільки особиста присутність на лекції або особисте конспектування статті дозволяє зафіксувати, утримати в пам’яті і в подальшому під час читання конспекту згадати і відтворити цілу низку тонкощів, нюансів, та тривалий час запам’ятати матеріал, не кажучи вже про конкретні приклади, записати які неможливо навіть при дуже великій швидкості письма.

Отже, до дослівного запису не слід прагнути: студент повинен уже під час лекції переробляти інформацію, що повідомляється лектором, і записувати її тезисно. Тільки в цьому випадку він встигає слідкувати за думкою лектора, так що забезпечується розуміння (на тривалий час і, отже, запам’ятовування) матеріалу. Розповсюдженою помилкою є те, що студент намагається записати насамперед усе пов’язане з математичними перетвореннями, хімічними формулами, однак часто-густо проминає найбільш суттєве, основне: фізичний смисл (зміст, сенс) явища, що розглядається, його пояснення, причинно-наслідкові зв’язки, логіку ситуацій. Темпу запису (40-70 слів на хвилину) достатньо для того, щоб зафіксувати основний зміст лекції. Справа в тому, що мова лектора завжди містить у собі певну кількість “зайвої” (за формою, звичайно) інформації: докладне (інколи повторне) роз’яснення деяких моментів, окремі ілюструючі приклади, емоційні фрази й образні звороти не обов’язкові для розуміння лекції, а значить і для запису. Певна, звичайно, річ, що окремі фрагменти лекції (математичні перетворення, хімічні та інші формули і т.п.) записуються повністю; інші (базові визначення і формулювання) – близько до тексту. Усе інше слід записувати скорочено, пропускаючи згадану вище “зайву” інформацію, більш лаконічно будуючи фрази, ліквідуючи розтягнутості і, звичайно, скорчено зображуючи самі слова.

Прикладом дуже вдалого скороченого запису слів може бути назва волокна “лавсан”, що означає: волокно-полімер, розроблений у Лабораторії високомолекулярних сполучень Академії наук (див. підкреслені букви у словах і читай їх підряд в одне слово).

Під час навчання в інституті кожний студент, власне кажучи, самостійно виробляє навички скороченого запису. Але деякі наші поради допоможуть оволодіти якимись способами скоропису і в той же час привчити первинно опрацьовувати записувану інформацію вже під час лекції. Наприклад, за допомогою математичної символіки( < , >, =, ≈, % ), загальноприйнятих скорочень: т. ч.(таким чином), напр.(наприклад), і т. ін.(і таке інше), гол. чин.(головним чином), див.(дивись), м. б.(може бути), т.зв. (так званий), к-н (коли-небудь) й ін., знакової символіки, буквеної символіки, допоміжних слів тощо. Основні засоби скороченого запису промови, тексту: запис ключових слів, скорочений запис довгих термінів, скорочений запис за початковими частинами слова, скорочення голосних, скорочений запис через розділові знаки (наприклад, с/г – сільсь-когосподарський).

Згадаймо, як винахідливо користувалися скорописом Й.В.Гете, О.Пушкін, С.Вавілов, В.Вернадський, Б.Патон й багато інших видатних людей, і ви зрозумієте безсумнівну користь володіння засобами скороченого запису.

2.11. – 2.13. Форми репрезентації писемної мови наукової інформації.

1. Короткий письмовий виклад тексту.

2. Анотація.

3. Реферат.

4. Рецензія.

5. Наукова стаття.

Поряд із вивчаючим (мета якого вичерпно передати зміст прочитаного) і ознайомлюваним (з метою зрозуміти основний зміст тексту) читанням помітне місце займає реферативне читання. Головною метою реферативного читання є вибирання основної інформації тексту і відтворення його у письмовій формі (конспект, анотація, реферат, резюме).

Розглянемо основні види стислого письмового викладення тексту.

Найбільш поширеним видом роботи над текстом у навчанні є конспектування. Конспект (від латинського conspectus – огляд) – це короткий письмовий виклад або короткий запис змісту прослуханого чи прочитаного. Уміння скласти конспект, як правило, набувається в перший рік навчання у вищій школі.

Під час роботи з науковим текстом важливо, крім уміння стисло викласти зміст джерела інформації, уміти відобразити структуру тексту і хід думок автора, вказати на характер, методику і результати дослідження, тобто реферувати (від лат. reffere – доповідати, повідомляти) текст.

Розрізняють такі основні види рефератів.

За повнотою викладення змісту реферати поділяються на інформативні (реферати-конспекти), що містять в узагальненому вигляді всі основні положення первинного документа, і індикативні (вказівні, або реферати-резюме), що містять лише основні положення, які тісно пов’язані з темою реферованого документа, все другорядне в індикативному рефераті випускається.

За кількістю реферованих первинних документів реферати поділяються на монографічні, складені за одним документом, і оглядові (або огляди), складені за кількома документами на одну тему.

За читацьким призначенням реферати поділяються на загальні, що викладають зміст документа в цілому і розраховані на широке коло читачів, і спеціалізовані, у яких викладення змісту зорієнтоване на фахівців певної галузі знань. Також виділяються реферати, складені авторами (автореферати), реферати, складені професіоналами референтами (у тому числі перекладачами-референтами).

Складання рефератів (реферування) являє собою процес аналітико-синтетичної переробки первинних документів з метою їх аналізу і вилучення необхідних відомостей. Цей процес завершується складанням реферату – вторинного документа, який дає скорочений виклад змісту первинного документа, методику дослідження і його результати, а також час і місце проведення дослідження. Реферуванню підлягає переважно наукова і технічна література, в якій міститься нова інформація, на інші види публікацій, як правило, складаються тільки анотації.

Анотація – (від лат. annotatio – зауваження) – стисла характеристика друкованого твору, що переказує його зміст у вигляді переліку найголовніших питань, дозволяє отримати ( або поновити в пам’яті ) загальне уявлення про роботу, мати думку про її цінність і необхідність подальшого знайомства з нею. Сутність і призначення анотації полягає в тому, що вона дає стислу характеристику самого джерела інформації і відповідає на питання, про що говориться у первинному документі. Анотація, на відміну від реферату, не розкриває зміст документа, а лише інформує про існування документа певного змісту і характеру, дає найзагальніше уявлення про його зміст.

Розрізняють такі види анотацій.

За змістом і цільовим призначенням анотації поділяються на довідкові (такі анотації ще йменуються описові або інформаційні), що характеризують тематику документа, але не дають його критичної оцінки, і рекомендаційні, характеризують документ і дають оцінку документа щодо його придатності для певної категорії споживачів, з урахуванням їх особливостей. За повнотою охоплення анотованого документа і читацького призначення анотації поділяються на загальні, що характеризують документ в цілому і розраховані на широке коло фахівців, і спеціалізовані, які характеризують документ лише за окремими аспектами і розраховані на вузьке коло фахівців. Різновидом спеціалізованої анотації є аналітична анотація, що характеризує певну частину або аспект змісту документа. Анотації можуть бути і груповими. Групова анотація – це анотація, яка містить узагальнену характеристику двох і більше документів. Знання правил складання анотацій і вміле користування ними сприяють адекватному вилученню основних положень джерела за темою дослідження і їх оформленню відповідно до вимог нормативних документів.

Написання анотації

Анотування становить собою процес складання коротких відомостей про надрукований твір. При анотуванні не потребується такого точного розуміння тексту й виділення усіх важливих положень джерела, як при реферуванні.

Написання анотації містить у собі:

· оглядове або ознайомлювальне читання роботи з метою одержання уяви про загальний зміст;

· повторне вивчаюче читання окремих частин, речень тексту, які виражають основну інформацію;

· смисловий аналіз указаних вище частин тексту з метою визначити найважливішу інформацію і підсумувати її;

· мовна обробка й викладення інформації у вигляді стислої характеристики.

Текст анотації повинен складатися із трьох частин:

1) вступної, у якій вказуються вихідні дані;

2) описової, до якої входять загальні відомості про зміст (2-3 основних положення роботи, найбільш характерних для неї);

3) заключної, яка містить один-два висновки і які-небудь окремі особливості викладення змісту тексту, що анотується.

Відмітними рисами тексту анотації є стислість (не більше 3-4 речень) й уривчастість викладення.

Результатом аналізу тексту з метою виділити найбільш важливу інформацію і підсумувати її (особливо в тих випадках, коли текст має значний обсяг) є резюме (франц. resumé – стисле підсумкове викладення суті сказаного, написаного або прочитаного).

Завдання 1. . Скажіть, що таке анотація і з якою метою вона складається. Аргументуйте своє розуміння.

Завдання 2. Скажіть, у чому сутність і призначення анотацій наукового твору. Аргументуйте свою думку.

Завдання 3. Назвіть основні види анотацій і скажіть, чим вони обумовлені. Аргументуйте своє розуміння.

Завдання 4. Скажіть, у чому різниця довідкової і рекомендаційної анотації. Аргументуйте своє розуміння.

Завдання 5. Скажіть, що характеризують групові анотації і в яких випадках вони складаються. Аргументуйте свою думку.

Завдання 6. Складіть анотацію прочитаної статті, використовуючи (на вибір) такий лексико-граматичний матеріал:

1) стаття (книга) присвячена питанню про ... ; у статті говориться про ..., ставиться питання про..., мова йде про..., розглядається питання про...; 2) автор підкреслює роль..., зупиняється на..., знайомить, освітлює, висловлює, аналізує, розкриває... , дає характеристику... ; приходить до висновку про...; 3) стаття (книга) викликає інтерес (для кого?); може бути використана (ким? де?).

Резюме

За структурою і за змістом інформації резюме подібне до анотації. Різниця між ними повинна відобразити суть усіх важливих положень тексту. Резюме становить собою зв’язний текст більшого, у порівнянні з анотацією, обсягу.

Як і в попередніх видах наукового тексту, у резюме використовуються мовні засоби, характерні для наукової літератури.

Такими засобами є:

· написання тексту простими поширеними реченнями з однорідними членами;

· обмежене використання дієприкметникових зворотів, означальних та з’ясувальних речень;

· заміна підрядних речень причини. умови, часу і деяких інших іменників з прийменниками;

· опускання прикметників і прислівників, які є в тексті оригіналу і не впливають на зміст тексту тощо.

Стиль викладення повинен бути витриманий згідно з особливостями наукового стилю мови Завдання 1. Орієнтуючись на типовий план для написання рецензій, відгуків і висновків (резюме), напишіть одну з робіт (за вибором).

1. Предмет аналізу.

2. Актуальність теми.

3. Короткий зміст.

4. Загальна оцінка.

5. Недоліки.

6. Висновки.

Дипломна робота

Працюючи над дипломним проектом, студент набуває навичок науково-дослідної діяльності. При цьому він не може обійтися без різного роду літератури, у тому числі реферативних статей, довідкових видань, бібліографічних посібників і покажчиків, у тому числі літописів книг, журнальних і газетних статей, рецензій.

Структура й зміст дипломного проекту

Кожний автор наукової роботи спирається на досвід попередників, щоб, не повторюючи вже відомого, розширити знання з певного питання. Визначивши тематику роботи, досліджувач у вступі повинен сказати про те, як висвітлені в літературі або втілені в життя проблеми, що цікавлять його, і що, на його думку, потребує додаткового вивчення й уточнення. Тобто, висвітлюючи історію питання, студент повинен охарактеризувати ступінь вивченості проблеми. Якщо є необхідність, зразу ж треба висловити свою незгоду з тим чи іншим твердженням, щоб потім, у роботі, розвинути свою думку далі.

В освітлюванні історії питання й безпосередньому його розгляді необхідно дотримуватися елементарної етики наукового працівника: не замовчувати досягнень у відповідній галузі, уникати недооцінки наукових висновків своїх попередників. Тут же треба зазначити невивчені питання, наявність полеміки тощо.

Друга важлива мета вступу – висвітлення завдання свого дослідження, обґрунтування необхідності даної роботи. Закінчуючи вступну частину, повідомити про проблематику роботи і при необхідності вказати, на якому матеріалі дипломна робота буде виконана.

Дослідження – головна частина дипломної роботи. Кількість і характер її розділів визначаються особливостями цієї роботи, яка повинна ґрунтуватися на цілісній концепції, а її структура – залежати від своєрідності проблематики. Зіткнувшись інколи із суперечними явищами, початківець-дипломник часто опиняється у безвиході. Треба знати, що кожний факт має свої причини й може бути поясненим. Непоясненість окремих фактів свідчить про недосить глибоке проникнення досліджувача в суть явищ, які вивчаються. Не можна бездоказово відстоювати будь-що, у крайньому разі слід відзначити, що існують факти, які суперечать вашій авторській концепції, але яким поки що не знайдено пояснення.

Окремі розділи дипломної роботи повинні створюватися з урахуванням цілісності і взаємозв’язку проблем, що розглядаються в них. Поширеним недоліком випускних робіт майбутніх інженерів є відсутність точної логіки й послідовності в розвитку думки або під час доведення основних положень. Головна ідея повинна бути організовуючою і цементуючою основою. Усе часткове, другорядне необхідне в роботі лише в тому випадку, якщо воно сприяє досягненню поставленої мети.

Закінчивши дослідження, або побудувавши проект, автор може коротко сформулювати ті висновки, які, на його думку, найбільш значні з того, про що говорилося в роботі.

У заключній частині слід, якщо це можливо, накреслити подальші шляхи дослідження, сказати про питання, які необхідно розглянути в майбутньому, і про перспективи визначеної теми.

До дипломної роботи додається список літератури, до якого включаються не тільки ті видання, що цитуються, але й усі, що використовуються у процесі дослідження. Зміст із вказівкою окремих частин роботи і сторінок допомагає орієнтуватися в ній.

Випускник ВНЗу має вміти не тільки самостійно мислити й аналізувати, але й уміти відстоювати свою думку в науковій полеміці. Це вміння він може продемонструвати під час захисту роботи.

Готуючи вступне слово, той, хто захищається, повинен зуміти виділити в роботі головне, потурбуватися про те, щоб слухачі, не знайомі з роботою, отримали про неї чітку уяву. І робити це треба згідно з регламентом.

Із рецензією автор дипломного проекту знайомиться до захисту. Не можна бездумно погоджуватися з усіма зауваженнями опонента. Брати до відома слід тільки ті, які уявляються правильними й корисними. Свою думку, якщо вона не збігається з думкою опонента, треба відстоювати тактовно й аргументовано.

Під час захисту, відповідаючи на запитання, автор дипломної роботи повинен виявити знання й уміння оперувати ними. Особливо слід вільно орієнтуватися у виробничих відносинах, хитросплетіннях ринкової економіки та ринкових процесів тощо. Про це, до речі, докладніше студент-дипломник знайомиться за допомогою керівника.

Правильно оформлена і грамотно складена наукова робота якісно підвищує як рівень доведення наукової інформації до адресатів, так і культуру сучасного писемного наукового мовлення.

Додаток 1.

СТИЛІСТИЧНО НЕЙТРАЛЬНІ ЗАСОБИ ПОЄДНАННЯ ЧАСТИН У ТЕКСТІ

Смислові відношення між частинами інформації	Засоби зв’язку
Тотожність, близькість діяча, місця або часу дії	Він, цей, той, такий, тут, там, скрізь, туди, сюди, всюди, вище, нижче, навколо, тоді, у той час
Приєднання і поєднання частин інформації	І, також, при цьому, при тому, до речі, крім того, більш того, разом із тим, між іншим
Причинно-наслідкові й умовно-наслідкові відношення між частинами тексту	І, але, а, проте, однак, і все ж, з одного боку, з іншого боку, навпаки, не тільки (не лише), а й (але й ); таким чином, тоді як, на противагу цьому
Узагальнення, висновок, підсумок інформації	Отже, таким чином, одне слово, з цього випливає, що; коротше кажучи
Порядок викладу інформації	По-перше, по-друге, по-третє, нарешті
Пояснення, уточнення, виділення окремого	Наприклад, так наприклад; зокрема, а саме, тільки, лише, навіть, адже, іншими словами, точніше кажучи, причому, притому
Початок, одночасність, повторюваність, завершення дії	Спочатку, перш за все, у першу чергу, зараз, тепер, попередньо, одночасно, у той же час, поряд з, щойно, знову, ще раз, потім, на закінчення, на завершення, пізніше
Зв’язок із попередньою і наступною інформацією	Як уже було зазначено, як зазначалось, як було показано, як було доведено, згідно з цим, подібно цьому, відповідно до цього, останній, попередній, наступний, згаданий, зазначений, доведений, знайдений,наведений, визначений, сформульований, перерахований, проаналізований, викладений, обстежуваний, досліджений
Уведення узагальнюючої інформації	Розглянемо такі випадки, наведено приклад, продовжимо аналіз, з’ясуємо відношення

Додаток 2.

ПЕРЕДАЧА ІНФОРМАТИВНОГО ЗМІСТУ ТЕКСТУ ЗА ДОПОМОГОЮ ЙОГО ОПИСУ З ВКЛЮЧЕННЯМ ОЦІНКИ

Смислові відношення	Лексичні засоби
Вираження наявності інформації в авторському тексті	Автор аналізує, характеризує, відмічає, доводить, порівнює, зіставляє, протиставляє, називає, змальовує, розбирає, підкреслює, посилається на..., зупиняється на..., розкриває зміст, відзначає важливість, формулює..., виходить з..., суперечить (чому?), торкається, стверджує, критично ставиться (до чого?), ставить завдання, стверджує висновки фактами, пояснює це тим, що...; причину цього бачить в тому, що; вважає, що
Опис авторського тексту	А) в статті подана (наведена) точка зору на ..., містяться дискусійні положення, суперечливі ствердження, цінні відомості, загальновідомі істини, важливі неопубліковані дані, експериментальні положення, спроби довести (що?), переконливі докази, намічаються (вірні) шляхи, відмічається важливість (чого?), ясно сформульоване (що?), доведено (що?); б) ураховувати, брати до уваги (що?), зважати на (що?), звертати увагу (на що?), мати на увазі (що?), наводити на думку; в) важливо відмітити (відзначити), що; суть цього зводиться ось до чого (суть іде про таке), сутність полягає ось у чому, з теоретичної точки зору це..., з практичної точки зору це..., необхідно підкреслити, що...
Вираження впевненості	Переконливий, впевнений, вважає (що?), думає, що; стояти на точці зору, дотримуватися точки зору, стверджувати; автор переконливо доводить, що; це доводить, що; доведено, що; зрозуміло, що; очевидно, що; немає сумніву в тому, що; у цьому зв’язку ясно, що; автор відстоює точку зору
Вираження згоди	Схвалює, хвалить, захоплюється, погоджується, поділяє точку зору, стверджує, визнає достоїнства, дотримується подібної думки
Вираження критики (незгоди)	А) відмічати недоліки, докоряти (в недбалості, в неточності), викривати недоліки, критикувати, заперечувати, оспорювати, розходитися в поглядах (з ким?), спростовувати, зневажати, ігнорувати, випускати з уваги; б) автор не розкриває змісту (чого?), суперечить, упускає з думки (з уваги), необґрунтовано стверджує, критично ставиться, ставить нездійсненне завдання, не підтверджує фактами, неясно, що; дискусійне, що; сумнівно, що; висунути, навести, мати заперечення, відмовлятися від своїх переконань
Вираження припущень	Припустимо, висловити своє припущення, висунути гіпотезу (про що?), припустити, що; умовимося, що...

Додаток 3.

КОНСТРУКЦІЇ ДЛЯ ПЕРЕКАЗУ ТЕКСТУ З АНАЛІЗОМ ЙОГО СТРУКТУРИ

Структура тексту, тема, Проблема (ідея)	Лексичні засоби і конструкції
Для передачі теми	Стаття (оповідання, текст) має назву, названа, назва статті –... Стаття присвячена темі, проблемі, питанню... . Тема статті –...., ця стаття на тему про... . Автор статті (оповідання) розповідає про... . Стаття є узагальненням, викладом, оглядом, аналізом тощо. У статті розглядається (що?), йдеться (про що?), подана оцінка, викладений погляд.
Для передачі композиції	Стаття поділяється на..., починається (чим?), складається з..., завершується (чим?).
Для з’ясування основної думки, проблеми	У статті автор ставить, торкається (таких проблем), висвітлює (такі проблеми), зокрема зупиняється на (чому?). Сутність проблеми зводиться до (чого?).У статті зроблено узагальнення, науково обґрунтований опис, порушено питання про (що?).
Ілюстрація автором своїх позицій	Автор наводить приклад того, як... Автор підтверджує цю думку фактами, цифрами, прикладами, цитатою з...
Закінчення	Автор приходить до висновку, що... .
Висновки	Автор робить висновок... . Автор підводить підсумок... . У результаті можна при йти до висновку... . На закінчення є підстави стверджувати... . Сутність викладеного дає підстави твердити (зводиться до...) Отже, є підстави твердити про... . На основі цього ми переконуємось у тому, що... . Узагальнюючи сказане... Із сказаного виходить, що... Ці дані свідчать про те, що...

Додаток 4.

Роди красномовства	Види (жанри) красномовства
1.Інформаційне (мета: повідомити )	1) промова при відкритті... 2) заключна промова 3) доповідь 4) повідомлення 5) довідка 6) оголошення
2.Пояснююче (мета: пояснити )	7) політична промова 1) 8) виступ (у дебатах) 9) пропозиція 10) відповіді на запитання 11) бесіда
3. Аргументативне (мета: переконати, довести )	12) агітаторська промова 13) полемічний воступ 14) викривальна (викривна) промова 15) репліка 16) „круглий стіл”
4. Імперативне (мета: спонукати до дії)	17) мітингова промова, що: а) просить б) вимагає в) попереджує г) погрожує д) закликає 18) воєнно-патріотична промова (промова-наказ) 19) звертання
5. Оптативне (мета: висловити побажання)	20) ювілейна промова 21) застольна промова 22) напутня промова 23) вітальна промова 24) поминальна промова 25) проповідь

2.14-2.16 Комплексний аналіз фахового тексту. Укладання словника наукових термінів за фаховим спрямуванням.

Редагування результатів російсько-українських перекладів науково-технічних текстів, виконаних широко розрекламованими автоматичними перекладачами, свідчить, що поряд з помилками, пов'язаними з недосконалістю алгоритмів перекладу, часто трапляються помилки словникового характеру.

Недосконалість будь-якого алгоритму перекладу природних мов пояснюється складністю завдання формалізації процесу перекладу таких мов, у тому числі й мов науково-технічних текстів. У зв'язку з цим об'єктивно існує певний відсоток неправильного перекладу. Близькість морфологічних та синтаксичних структур цих мов значно спрощує алгоритм перекладу з однієї мови на іншу, що дозволяє зменшити відсоток помилок. Завдання полягає у ефективному використанні зазначених переваг в алгоритмах перекладу. Так, збіг синтаксичних структур російської та української мов у бiльшостi випадків дозволяє переносити синтаксичну структуру речення, що перекладається, на речення – результат перекладу. У російсько-українському перекладі труднощі складають деякі вiддiєслiвнi форми російської мови, для яких немає однослівних аналогів в українській мові. У таких випадках необхідна трансформація тексту в межах речення. Завдяки флективності російської та української мов і тотожності морфологічних категорій під час

морфологічного аналізу виконується розпiзнавання узгоджених сусідніх словоформ російської мови, яке використовується для усунення омонімії закінчень.

Отже, відпадає потреба у повному синтаксичному аналiзi тексту, що перекладається. Флективність обох мов та подібність синтаксичних структур дозволяє використовувати один і той же алгоритм і для зворотного перекладу – з української мови на російську. З іншого боку, близькість морфологічних та синтаксичних структур російської і української мов та збіг деяких лексичних одиниць цих мов спричиняють помилки у двомовних словниках автоматичних перекладачів з російської мови, через що словникові помилки трапляються значно частіше, ніж алгоритмічні. Відтак у

результатах перекладу трапляються неправильно пiдiбрані еквіваленти українською мовою навіть для загальновживаних лексем російської мови, усталені словосполуки і складні частини мови перекладаються послівно тощо. Інша причина недосконалості автоматичних перекладачів полягає у відсутності в словниках термінів, які неодмінно з'являються в результаті виникнення нових аспектів досліджень, зокрема, в інженерії програмування.

У результатах перекладу, а також у наукових текстах українською мовою трапляються неправильно пiдiбрані українські еквiваленти загальновживаних лексем російської мови, перекладаються послівно усталені

словосполуки і складні частини мови. Постiйне тиражування одних і тих же помилок у наукових текстах може свiдчити про те, що автори не вважають їх за помилки.

У науковiй лiтературi останнім часом зустрiчається неправильний переклад iменника росiйської мови «определение», який у всiх контекстах перекладається українською мовою як визначення, тодi як в українськiй мовi можливi два варiанти перекладу: означення як дефiнiцiя та визначення як знаходження чогось за певним алгоритмом, наприклад, знаходження коренiв квадратного рiвняння. Пишемо «були можливi» тому, що неправильний переклад зафiксовано у державному стандартi, тодi як вся класична математика українською мовою подається з термiном означення. Так одним розчерком пера з української наукової мови вилучено термiн, яким позначалися вирази – преамбули до всiх теорiй всiх роздiлiв математики, натомiсть термiн для позначення процессу одержання певного результату за певним алгоритмом тепер став омонiмiчним, як у росiйськiй мовi.

Іменник жiночого роду росiйської мови «степень», що теж має омонiми, помилково перекладається українською «степінь» або «ступінь» незалежно вiд контексту, хоча «степінь» використовується в математицi (степiнь многочлена), а «ступінь» – пiд час порiвняння для фiксацiї рiвня (ступiнь кандидата наук). Обидва iменники – чоловiчого роду.

Іменник з прийменником «в качестве» (примера) навіть з вуст філологів віднедавна звучить українською «в якості» (прикладу) замість «як» (приклад).

Прикметник російської мови «верный» часто перекладається в наукових текстах українською «вірний». Дiйсно, «верный друг» – це вiрний товариш, але «верный результат» – це «правильний результат», «теорема верна» – «теорема справедлива» тощо.

Кілька перекладів прикметників подаємо без коментарів:

всемерный – всебічний

другой (случай) – інший (випадок)

единственный – лише один, єдиний

любой – довільний, будь-який

оставшийся – той, що залишився

прочие, остальные – решта (тільки в однині), всі інші

исходный – початковий

первичный – первинний

пунктирная (линия) – штрихова (лінія)

удобный случай – нагода.

У росiйськiй мовi вищий та найвищий ступенi порiвняння бiльшостi прикметникiв виражаються складною формою за допомогою слiв «более, наиболее, самый»: удобный – зручний, более удобный – зручнiший, наиболее удобный – найзручнiший; детальный – детальний, более детальный – детальнiший; более эффективным в плане применения является метод резолюций – ефективнiшим щодо застосування є метод резолюцiй.

Те ж саме застереження стосується перекладу прислівників російської мови: важно, важнее, важнее всего – важливо, важливіше, найважливіше.

У наукових текстах переклад дiєслiв часто залежить вiд безпосереднього контексту:

должен быть – має бути

иногда встречаются ошибки – інколи трапляються помилки

к таким понятиям относятся… – до таких понять належать…

оказать влияние – вплинути

принимать участие – брати участь

присутствовать – бути присутнiм

считать необходимым присутствовать – вважати за необхiдне бути присутнiм;

следовать примеру – брати за приклад

следует выполнить – належить виконати

следует отметить – слiд зауважити

из теоремы следует – з теореми випливає

поезд следует до … – потяг прямує до…

представляет собой – являє собою, є

сделать возможным – уможливити

сделать невозможным – унеможливити

совпадать – збігатися

терминами являются слова …– термінами є слова…

требуются специальные приемы – необхідні спеціальні заходи

удовлетворять условию – задовольняти умову

включая пользователей – включно з користувачами

учитывая то что – з огляду на те що.

Службові словосполучення слід перекладати як єдине ціле. Ми не проводимо їх класифікацію за частинами мови, оскільки в різних контекстах вони можуть виконувати різні ролі

в зависимости – залежно

в значительной (мере, степени) – значною мiрою

в качестве – як

в конце концов – врештi-решт

в крайнем случае – у крайньому разi

в настоящее время – зараз, нинi, наразi

в основном – здебiльшого

в отличие – на вiдмiну

в плане – щодо

в продолжение – протягом

в результате – внаслiдок, як наслiдок

в самом деле, действительно – дiйсно, справдi, насправдi

в связи с тем что, поскольку – позаяк, оскiльки

в силу обстоятельств – через обставини

в силу теоремы – за теоремою, згідно з теоремою

в силу того что – оскiльки

в силу равенства – внаслiдок рiвностi

в силу условий – згiдно з умовами

в случае успеха – у разi успiху

в таком случае – у такому разi

в то время как – тодi як

в то же время – водночас

в частности – зокрема

во время – пiд час

во многом – багато в чому

во всяком случае – у всякому разi

ввиду того что – оскiльки, з огляду на те що

вместо этого – натомiсть

впрочем – а втiм, зрештою

все же – все таки

вследствие того что – як наслiдок того що

до тех пор пока – доти доки

до яких пiр – доки

как будто – нiбито

как минимум – щонайменше

как правило – зазвичай

между тем как – тодi як

на протяжении – протягом

наконец – нарештi, зрештою

насчет – щодо

не более чем – щонайбiльше

не менее чем – щонайменше

несколько ниже – трохи нижче

ни в какой из – у жоднiй з

ни в коем случае – у жодному разi

ни в одной – в жоднiй

ни один (одна) – жодний (жодна)

один и тот же – той самий

относительно – щодо

по крайней мере – принаймнi

по отношению к – щодо

по части – щодо

подобно тому как – на зразок того як

прежде чем – перед тим як

при этом используются... – водночас використовуються

при анализе – пiд час аналiзу

при таких обстоятельствах (условиях) – за таких обставин (умов)

при условии – за умови

с помощью – за допомогою

с тех пор как – вiдтодi як

с точки зрения – з погляду

таким образом – отже, отож, вiдтак, таким чином

тем более когда – надто коли, i поготiв

тем временем как – тодi як

в связи с тем что – позаяк, оскiльки

учитывая то что – з огляду на те що

что касается – що ж до

что (же) касается того, как нам дальше поступить в этом случае – що (ж) до того як нам далi

вчинити у даному випадку

ясно – зрозумiло, очевидно.

У наукових текстах часто вживаються так звані кліше, які структурують текст. Вони мають

перекладатися як одне ціле.

в заключение – на закiнчення, пiдсумовуючи

другими словами – iнакше кажучи

прежде всего – насамперед

с другой стороны – з iншого боку

с одной стороны – з одного боку

Наведений список не вичерпує всіх сталих словосполучень, які потребують уваги перекладача. Тому при редагуванні перекладених текстів (як і під час перекладу) необхідно бути уважним та користуватися словниками й довідниками.

Етапи розвитку української літературної мови

У процесі суспільної діяльності люди вступають у різні стосунки, обмінюються досвідом з усіх сфер життя, передають інформацію від покоління до покоління. Це спілкування відбувається за допомогою мови.

Мова є однією з характерних ознак сучасної нації. Вона – акумулятор усіх змін у політичному й економічному житті суспільства, знаряддя розвитку мислення в процесі пізнання об’єктивного світу, отже – засіб творення духовної культури.

Національна мова входить до поняття національної культури, бо історія народу, природні умови, географічне положення, тенденції розвитку суспільної думки, науки, мистецтва знаходять відбиття в мові. Збагачення мови є однією зі сталих ознак її розвитку. Мова невмируща, бо в ній – безсмертя народу. Вона твориться народом, живе в ньому та з ним. Саме це засвідчує історія українського народу, його багата культура.

Сьогодні в світі існує 13 живих мов слов’янських народів: українська, білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська. До мертвих (таких, що не мають носіїв) мов слов’янської групи належать праслов’янська, давньоруська, старослов’янська, полабська.

Живі слов’янські мови за своїми особливостями об’єднуються в 3 підгрупи:

- східнослов’янську (російська, українська, білоруська);

- західнослов’янську (польська, чеська, словацька та ін.);

- південнослов’янську (болгарська, македонська та ін.).

Усі слов’янські мови мають спільне джерело – праслов’янську або спільнослов’янську мову, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов приблизно з середини ІІІ тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Одночасно з перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й слов’янські мови. Цей процес був тривалим і неоднозначним як для слов’янських народів, так і для їх мов, які зберегли багато спільних рис.

Українська мова є спадкоємицею мов тих слов’янських племен, що належали території сучасної України, - полян, древлян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі і сторичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграції діалектів у живу давньоруську мову, на основі якої й формувалася українська мова.

Сама назва української мови походить від топоніма «Україна», який уперше зустрічається в Київському літописі 1187 р. для позначення земель на межі Переяславського князівства й Степу, в якому кочували половці.

Пізніше, у ХVI – XVIII ст., Україною стали називати Середнє та Нижнє Подніпров’я. Мешканці цієї території називалися українцями, а їхня мова – українською або козацькою. Українськими іноді називали й інші землі, де жили українці, - Київщину, Поділля, Покуття, Волинь та деякі інші території.

У ХІХ на початку ХХ ст. назва «Україна» («українці», «українська» мова) поширюється й озвичаюється на всіх землях, які офіційно називалися Малоросією, а українці – малоросами на сході й русинами на заході. Офіційно ж Малоросія стала називатися Україною після 1917 року.

Українська літературна мова, якою ми користуємося сьогодні, є однією зі старописемних мов індоєвропейської сім’ї. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції літературної мови Київської Русі, скарби усної народної творчості та живого мовлення української народу. Вона формувалася на основі говорів Середньої Наддніпрянщини, увібравши в себе чимало елементів, особливо лексичних, з інших говірок.

Зберігаючи багато в чому спільність із білоруською та російською мовами, українська систематично збагачувалася розмовними елементами. Внаслідок цього утворилася староукраїнська книжна мова, яка вживалася в ділових документах, частково – у полемічних творах і наукових працях, наприклад «Лексикон славнороський» (1627 р.) П. Беренди.

У той же час розвивалася жива мова українського народу, струмені якої широко вливалися в літописи самовидця, С.Величка, в драми М. Довгалевського та Г. Косинського, в полемічні твори І. Вишенського, в ліричні і сатиричні вірші Г. Сковороди, в поезії І.Некрашевича. Усе це підготувало грунт для виникнення нової української літературної мови на народній основі. Сталося це наприкінці XVIII ст., коли вийшла перероблена в бурлескному стилі Вергілієві «Енеїда». І.П. Котляревський започаткував нову українську літературну мову, широко використовуючи в своїх творах багатство полтавських говорів і фольклору. Подальше її шліфування, удосконалення здійснювали письменники Є.Гребінка, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко та ін.

Важко переоцінити роль Т.Г. Шевченка в розвитку української літературної мови. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень словесно-художньої культури, заклав підґрунтя для розвитку в ній стильового розмаїття й мовного багатства сучасної української літературної мови.

У 20-х – на початку 30-х років ХХ століття в колишній УРСР було здійснено чимало заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в розвитку певних стилів української мови. Проте в роки сталінських репресій, а ще більше в добу застою, українська мова знову була вилучена з багатьох сфер функціонування.

26 жовтня 1989 року було прийнято закон «Про надання українській мові статусу державної». Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року.

Державна мова – це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики».

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у ХІV – першій половині ХVІ століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов’язкових для всіх літературних норм.

Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії

Терміни у діловому мовленні

Крім загальновживаної нейтральної лексики, діловий стиль загалом послуговується термінами. Термін – це слово в особливій функції - не тільки назвати предмет чи поняття, а й дати їм точне визначення. Тому терміни вживаються тільки в деяких стилях мови (науковому, публіцистичному, офіційно-діловому). Характеризуються вони великою точністю значення, відсутністю образних, експресивних, суб’єктивно-оцінних відтінків..

Термін треба вживати тільки у формі і з тим значенням, які зафіксовані у словнику. Загальне правило тут, як і скрізь, одне: економічний термін повинен вживатися в тому значенні, в якому його застосовують економісти, технічний – у тому, в якому його використовують інженери. Визначення термінів зафіксовані в державних стандартах, а також у спеціальних довідниках і словниках.

У словниковому складі української літературної мови термінологічна лексика посідає велике місце. Невпинний розвиток науки і техніки, дослідження в різних галузях знання, міжнародна співпраця вчених, митців, діячів суспільно-політичного напряму, технічне й комерційне співробітництво та інші форми стосунків між народами й державами спричинюють проникнення термінології майже в усі сфери людської діяльності.

З мовного погляду з-поміж термінів виділяються однослівні (кредит, дебет, кошти), терміни-словосполучення (необоротні активи). За зовнішніми ознаками термінів пізнати не можна. Якщо за даним словом стоїть поняття і цим поняттям оперує певна галузь науки, то це і термін. З розвитком науки може настати момент, коли між терміном та повнозначним ним поняттям виникає суперечність. Наприклад, атом (утворено від грец. – «неподільний»). З поглибленням наукових досліджень з’ясувалося, що атом подільний. Термін залишився, але в нього з’явилася невідповідність форм і змісту. Питанню упорядкування термінології надається величезної уваги. Ця проблема набула міжнародного значення.

У складі української термінологічної лексики є компоненти, утворені на питомому ґрунті (нерідко як кальки чужих слів): клітина, водень, множник, добуток, присудок, займенник. Велика кількість українських термінів слова іншомовного походження: префікс, косинус, натуралізм, морфема.

Слід також суворо дотримуватися правил утворення від терміна похідних форм, засвідчених у словниках чи довідниках.

У процесі укладання документа службова особа не повинна пускати в обіг слова, утворені кимось похапцем на заміщення наявних у словнику, але рідко вживаних, кодифікованих термінів.

Варто уникати неоднозначного тлумачення терміна тим, хто писав діловий лист, і тим, хто його одержав, що виникає і внаслідок нечіткої диференціації терміна, його вживання у скороченій, спрощеній формі, не досить зрозумілого контексту. У термінології багатьох галузей існують терміни-дублети (нові й старі, власно мовні й запозичені – для позначення даного поняття), терміни-неологізми (нові, маловідомі) та ін.

Правопис префіксів у діловому писемному мовленні

- орфограма – префікс з- (зі- с-);

- орфограма – префікси роз-, без-, воз-, через-;

- орфограма – префікси при-, прі-, пре-;

- орфограма – префікси пере-, пред-, перед-.

Специфіка мовлення фахівця

1. Деякі проблеми сучасної української термінології

Сучасне термінознавство виходить з потреб державотворення, яке вимагає для широкого вживання в різних галузях суспільного життя унормованої кодифікованої термінології. Тому невипадково є ґрунтовне визнання науковцями теоретичних питань, пов’язаних з глибоким пізнанням природи терміна, його структури і функції способів творення, місця й ролі у певній терміносистемі, джерел формування наукової термінології тощо.

Сучасний стан української наукової термінології характеризується зростанням тяжіння до міжнародних стандартів посиленням інтересу до власних національних надбань, причому і в першому і в другому випадках іноді є надмірним і достатньо обґрунтованим. Вироблення принципів і методів творення термінологічної лексики за допомогою власних мовних ресурсів, калькування термінів чи розумне їх запозичення для тих понять, які ще не названі українською наукою або вже мають давно усталенні іншомовні найменування – основні шляхи формування української наукової термінології.

Термін у мові сучасної української економічної науки має ті ж самі характерні особливості, що і в інших наукових галузях. Терміносистема економічної науки постійно змінюється в результаті відмирання старих термінів і виникнення нових у зв’язку з прогресом науки.

Історія формування української наукової мови – це постійне переборювання політичних перешкод і заборон, що затримували формування термінологічного фонду. Розвиток української мови (а відповідно й термінології) на власні етнічно-мовній основі найбільше гальмували не державний статус рідної мови і її територіальне роз’єднаність. У формування української наукової термінології можна виділити кілька періодів. Перший період (друга половина – кінець ХІХ ст.) пов'язаний з журналом «Основа» та діяльністю Наукового товариства ім. Т. Шевченка в Галичині, а також з іменами І. Верхрацького, М. Драгоманова, В. Левицького, ММ. Грушевського, І. Пулюя, П. Куліша та інші.

Особливістю українського термінотворення кінця ХІХ початку ХХ століття було вироблення принципу орієнтації на народну мову з широким використанням термінів і терміноелементів грецького та латинського походження, та також терміноелементів, прийнятих у міжнародній практиці.

Другий період (початок ХХ ст.. – до 20-х років) ознаменувався утворенням Наукових товариств у східній Україні, наприклад, у Харкові товариство ім.. Г.Ф. Квітки-Основ’яненка, «Просвіта» у Києві та ін. Завданням цих товариств був збір та впорядкування народної термінології з різних галузей знань. Для розбудови української ботанічної, сільськогосподарської та науково-технічної термінології чи мало зробив гурток натуралістів при Київському політехнічному інституті.

Третій етап у формуванні української наукової мови припадає на 20-ті – початок 30-х років ХХ ст. – час відновлення української державності, розширення суспільних функцій української мови. Майже після двохсотлітньої перерви українська мова стала мовою законодавства, адміністрації, армії, усіх сфер суспільного і політичного життя країни. У 1921 році утворився Інститут української наукової мови. Термінологічні засади термінотворення були чітко сформульовані в «Інструкції до укладання словників».

Четвертий етап (50-80 роки ХХ ст.) ознаменувався пожвавленням термінологічної праці у зв’язку зі створенням у 1957 році Президією Академії наук України Словникової комісії, основним завданням якої було вироблення принципів укладання термінологічних словників. Зусиллям українських вчених різних галузей знань протягом наступних років було видано серію як перекладних, так і тлумачно-довідникових та енциклопедичних словників. У кінці 70-х – на початку 80-х років теоретичне термінознавство остаточно набуло статусу сформованої науки зі своїм поняттєвим апаратом та методологією (було б підготовлено ряд дисертаційних досліджень з термінології).

П’ятий етап (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) є найпродуктивнішим у розбудові як української наукової мови, так і її термінології.

Із становленням України як суверенної держави проблема національної термінології набуває державного значення. Терміносистема сучасної української мови є потужною лінгвістичною базою, на основі якої формуються, усталюються і функціонують усі сфери науково-професійної діяльності.

Прямі запозичення, з одного боку, формують спільний лексичний фонд у не обов’язково споріднених мовах, що сприяє взаєморозумінню фахівців, які розмовляють різними мовами, а з другого – надмірне захоплення чужими термінами ускладнює спілкування між членами суспільства. Зокрема немає потреби користуватися іншомовною лексикою, якщо в мові існують питомі слова, наприклад: бартер (обмін), брокер (посередник), копірайт (авторське право), слоган (рекламне гасло), субсидія (підтримка, допомога), рамбурсувати (повертати борг) тощо.

Причини запозичень різні: відсутність у мові цілісно оформленого терміна-однослова на позначення єдиного, нерозчленованого поняття, наприклад: де маркетинг ліквідація ажіотажного попиту, девальвація – зниження офіційного курсу національної валюти, авізо – письмове повідомлення одного підприємства, організації іншому банку про стан взаємних розрахунків чи розрахунків із третіми особами. Наприклад, письмове повідомлення банку іншому банкові чи клієнту про виконанні операції.

Причиною запозичень є також лаконічність терміна, від якого легко утворюються похідні форми, наприклад: аудит – аудитор, аудиторство, аудиторський, аудиторська служба. Аудиторська палата України.

Останнім часом помітна зростаюча тенденція до гібридизації терміна, поєднання національних та міжнародних компонентів (виробничий маркетинг, тендерне ціноутворення).

Запозичення. Інтернаціоналізми. Іншомовні слова в документах.

Запозичення – слова, засвоєні українською мовою з інших мов. Вважається, що запозичення становлять приблизно 10 відсотків лексики української мови. Більшість запозичень асимілювалися настільки, що вже не сприймаються мовцями як чужі: хліб, собака, казан, цибуля, гроші, огірок, тин.

Ті позначення, які зберегли ознаки чужомовності, називають іншомовними словами: деградація, мікроскоп, еволюція, джемпер, футбол.

Запозичення є результатом економічних, культурних, політичних контактів українського народу з іншими народами. Цікавою та давньою є історія запозичень до нашої мови. До найдавніших запозичень належить германські: меч, щит, шолом блюдо, князь, король; грецькі: корабель, лиман, канат, миска, вишня, мак; слова іранських мов: бог, святий, хата, шатро, собака. Значна кількість запозичень прийшла с тюркських мов: базар, табір, гарбуз, казан, кайдани, ковбаса, баран, тютюн. Із прийняттям християнства давньоруська мова збагачується грецизмами, що позначають абстрактні та релігійні поняття: ангел, апостол, ідол, ладан, монастир.

Із XIV століття, у зв’язку із завоюванням українських земель Польщею починається інтенсивний приплив полонізмів в українську мову. Польські запозичення проникають практично у всі сфери життя: війт, хлопець, в’язень, міщанин, місто, ґудзик, ліжко, дробина, млин, лічба, хвороба, квапитися, сподіватися, пильнувати, кепський, вельможний. Через польську до української мови надходять і слова з інших європейських мов: дах, льох, грунт, куля, пошта, канцелярія та інші. Латинська, грецька, німецька, італійська, французька, англійська мови, починаючи з епохи Відродження і по сьогодні, були для української мови джерелом лексики в галузі науки, культури, техніки, мистецтва, економіки, політики, військової справи: граматика, історія, мікроб, дифтонг, електрон, атом (грецькі запозичення); деформація, революція, президент, інститут, вірус, проекція (латинські), балкон, галерея, акварель, сценарій, балет, соната, тенор, банк, каса, валюта, газета (італійські); павільйон, салон, етикет, мода, костюм, туалет, ресторан, кафе, меню, жанр, п’єса, солідний, шарм, сенсація (французькі); верстат, слюсар, кран, цех, штепсель, шахта, фартух, єфрейтор, офіцер, штаб, штурм (німецькі); спорт, чемпіон, футбол, хокей, бокс, рок, панк, шоу, хіпі, бізнес, трест, менеджер, конвеєр, танк, міксер (англійські).

Слід зауважити, що багато науково-технічних термінів грецького та латинського походження не запозичувались без посередньо з латини й грецької мови, а створювались штучно на основі грецьких та латинських морфем, уже в новітній час. Деякі з таких штучних слів є греко-латинськими гібридами: автомобілі, аероплан, телевізор, вірусологія (авто-, аеро-, теле-, графія – грецькі, -морфеми, -мобіль, -візор, -вірус - латинські).

Дуже тісні контакти українська мова мала з російською. Наслідок цього постали російські запозичення (значна кількість серед них становлять так звані радянізми: завод, чиновник, рудник, піхота, начальник, паровоз, указ, законопроект, воєн рук, політрук, комсомолець, вищестоящий, передовик, ударник, більшовик, трудодень, суботник, чекіст, комсорг).

Інтернаціоналізми – слова, запозичені с тим самим значенням з одного джерела в кілька мов, у тому числі й неспоріднених. В український мові інтернаціоналізми, в основному грецького та латинського походження: географія, біологія, телевізор, біографія, еволюція, диференціація, комедія, космос.

Джерелами інтернаціоналізмів є також живі європейські мови: англійська: старт, мітинг, імпічмент, джунглі, хобі, бізнес, баскетбол; французька: парфуми, галантний, монтаж, п’єса; німецька: гросмейстер, штаб, ландшафт, штурм.

Інтернаціоналізми, як правило, позначають поняття науки, техніки, економіки, мистецтва, спорту, політики.

Якщо іншомовні слова увійшли до активного словника міжнаціонального спілкування, тоді їх можна використовувати у певних ділових стосунках, коли ділові папери стосуються питання годи, чи міжнародних проблем. Це лексика з фінансової сфери обслуговування: каса, ліміт.

Бажано користуватися національною мовою, що значною мірою полегшіть введення діловодства. Рекомендовано іншомовні слова вживати у документах в разі потреби, коли їх не можна замінити українськими с тим самим значенням. Вживати лише ті іншомовні слова, що одержали міжнародне визнання, або не мають еквівалента в українській мові; найчастіше це фінансові терміни, терміни бухгалтерського обліку, поштово-телеграфного зв’язку, діловодства, зовнішньої торгівлі, наприклад штраф, бланк, бандероль, віза, гриф, дебет, кредит, кодекс, документ, заява, протокол та інші. У діловому мовленні іншомовні слова потрібно використовувати виправдано.

Елементи практичної риторики. Чергування приголосних в українській літературній мові.

1. Сутність риторики

Риторика – наука про ораторське мистецтво, красномовство.

Історія риторики сягає середини І тис. до н.е. Зародившись у демократичній Стародавній Греції у відповідь на суспільну потребу переконувати слухачів живим словом, вона швидко здобула громадське визнання, виробила свої технології, категорії й закони, стала наукою моральною й патріотичною.

Прикметне, що, сповідуючи постулати істинності й щирості, риторика з часом багато набувала, щось втрачала пишно розквітала в періоди навіть нетривалого демократизму, національного відродження й просвітництва та занепадала в періоди тоталітарних режимів.

Інтенсивний розвиток теоретичної риторики призвів до того, що вона як наука ніби зруйнувала саму себе в класичному вигляді і "роздала" свої частини та окремі сфери іншим наукам, а сама поступово звузилася до краси, образного висловлення, стала називатися короткою, редукованою, частковою, практичною тощо. Це зашкодило риториці, і в певному етапі вона набула навіть іронічного іміджу формальних прикрас.

Друга половина XX ст. покликала риторику до соціально активних наук, що мають забезпечувати ефективну передачу інформації каналом мови, формувати гуманістично орієнтовану мовну особистість, толерантний мовний клімат суспільстві. Відтоді починається новий період розвитку риторики

Основи ораторського мистецтва

Підготовка до промови. Вибір теми відповідно до індивідуальних нахилів та інтересів промовця. Визначення мети промови.

Збирання матеріалу. Використання різноманітних джерел (книжок, статей, свідчень очевидців). Складання бібліографії. Записування прочитаного. Фіксування власних думок, пов’язаних з темою виступу.

Тема, вид і цільова установка промови. Відповідність теми публічного виступу компетенції та інтересам промовця – одна з важливих умов його успіху. Обізнаність промовця з обраної теми повинна бути більшою за інформованість слухачів. Точне, цікаве та інтригуючи формулювання теми. Урахування інтересів аудиторії (її ставлення до теми, до промовця). Актуальність і новизна теми.

Орієнтація на аудиторію. Здатність до емпатії (розуміння почуттів, психічного стану іншої особи) – обов’язкова ознака ораторського таланту. Врахування специфіки аудиторії – головна умова успішної пропаганди та агітації.

Оцінювання аудиторії: соціально-демографічний склад (приналежність до певної професії, партійність, освіта, вік, стать) і ступінь однорідності, що визначається мотивами (інтелектуальними, моральними, естетичними), які змусили слухачів прийти на лекцію. Врахування настрою аудиторії. Ставлення аудиторії до промовця.

Мета сучасної інтелігентної людини – осмислити риторичну скарбницю людства й рідного народу стосовно власних можливостей, конкретної ситуації спілкування, виробити свій оригінальний ораторський стиль.

Словничок елементарних понять з риторики:

Акція — дія, вчинена з будь-якою метою.

Герменевтика — наука розуміння тексту.

Гомілетика — церковна риторика.

Диспозиція — план, структура, розташування чогось.

Елоквенція — красномовність.

Елокуція — закони мовного висловлювання.

Епідейктичний — прикрашальний.

Етос — звичай, характер, етика.

Інвенція — винахід, вигадка.

Концепт — смисл знака.

Логос — слово, мова, поняття, думка, розум.

Меморія — пам'ять, згадка, запам'ятання.

Патос (пафос) — натхнення, піднесеність, почуття.

Релаксація — поступовий перехід з неврівноваженого стану в урівноважений.

Рефлексація — самоаналіз.

Силогізм — дедуктивний умовивід, третє судження.

Топос — загальні місця у промові.

Троп — слово чи вислів, вжиті в переносному образному значенні.

Поняття етики ділового спілкування, її предмет і завдання:

Питання, що вивчаються:

1. Жанри публічних виступів (2 год.)

2. Правопис слів іншомовного походження (2 год.)

Дидактична мета:

- поглиблення знань про етику ділового спілкування;

- набуття знань про предмет і завдання етики ділового спілкування.

Студенти повинні знати:

- поняття етики ділового спілкування;

- предмет і завдання етики ділового спілкування

- культуру ділового спілкування

Студенти повинні вміти:

- давати визначення основних понять.

Список рекомендованої літератури

1. 1. Сімейно-побутова культура та домашня економіка: Навчальний посібник / За ред. Т.Б. Грищенко, Т.Д. Іщенко. – К.: Вища освіта, 2004 . – 480 с.

2. Чмут Т.К., Чайка Г.Л. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Вікар, 2002. – 223 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

Запитання до самоконтролю.

1. Що таке етика ділового спілкування?

2. Спілкування як основа життєдіяльності людей.

3. Ділове спілкування та його особливості.

4. Культура ділового спілкування.

5. Який рівень культури спілкування можна назвати високим?

6. Що дають Вам знання з етики і психології спілкування для майбутньої професійної діяльності та особистості життя?

Форма контролю:

1. Усне та письмове опитування.

2. Зробити опорний конспект «Жанри публічних виступів» (в робочих зошитах)

1. Жанри публічних виступів

Публічне мовлення – це особливий вид тексту, створюваний за законами риторики, орієнтований на переконання, що зумовлює його інтеграційну природу (письмово-усна форма реалізації, книжно-розмовний тип мовлення, підготовлено-імпровізаційний характер реалізації). Цей вид тексту може виступати в різних жанрових різновидах (доповідь, лекція, бесіда) та орієнтуватися на різну кількість слухачів.

Публічне мовлення – це такий матеріал, де найповніше виявляються сліди розумово-мовленнєвої діяльності людини й тільки постійна робота над ним є найдієвішим чинно ким розвитку й удосконалення цієї діяльності оратора.

Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин публічний виступ поділяється на такі види, як доповідь, промова, бесіда, лекція, репортаж.

Доповідь ділова містить виклад певних питань із висновками та пропозиціями. Інформація в ній розрахована на підготовлену аудиторію, готову до сприйняття, обговорення та розв’язання запропонованих проблем.

Доповідь звітна містить об’єктивно висвітлені факти й реалії за певний період діяльності керівника, депутата, організації чи її підрозділу. У процесі підготовки до звітної доповіді доповідач мусить чітко окреслити мету, характер і завдання, до кожного положення добирати аргументовані факти, вивірені цифри, переконливі приклади, влучні й доречні цитати.

Промова – це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів, з логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.

Мітингова промова виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблеми, яка хвилює широкий загал. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів. Успішність мітингової промови залежить від індивідуального стилю оратора, його вміння доречно використати весь арсенал вербальних і невербальних засобів.

Агітаційній промові притаманні всі складові промови мітингової. Промовець спонукає слухача до певної діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію.

Ділова промова, на відміну від мітингової та агітаційної, орієнтована на логічно-виважене сприйняття слухачів. Частіше цей виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається тільки в контексті проблеми, що обговорюється на конкретному зібранні.

Ювілейна промова присвячується певній даті, пов’язаній з ушануванням окремої людини, групи осіб, урочистостями на честь події в житті організації, закладу.

Лекція – одна з форм пропаганди, роз’яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних та ін. знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми.

Навчально-програмові лекції становлять системний виклад певної наукової дисципліни. Обов’язковою складовою частиною цих лекцій має бути огляд і коментар наукової літератури, акцентування уваги на ще не розв’язаних питаннях і проблемах.

Настановча – вступна лекція має на меті ввести слухача в коло питань певної дисципліни, ознайомити з її предметом, зацікавити подальшим вивченням запропонованого матеріалу.

Оглядові лекції читають після вивчення всього курсу. Вони мають на меті систематизувати знання слухачів із певного предмета, спрямувати на подальше самостійне спрацювання якоїсь проблеми.

Структура ділового спілкування. Техніка ділового спілкування.

Техніка спілкування

Спілкування у своєму вербальному та невербальному виявах – явище загальнолюдське. Водночас йому завжди притаманні етнічні особливості, національна своєрідність. Це спричинено специфікою природно-кліматичних умов, способами господарювання, контактами з іншими народами, їх темпераментом, ментальністю, національним характером.

Американські дослідники людських взаємин вважають, що для того, щоб склалося враження про людину, достатньо чотири хвилини поспілкуватися з нею. На думку інших дослідників, для цього необхідно тільки 120 секунд. Отже, від рівня нашого володіння технікою спілкування залежить думка оточуючих про нас.

Вербальне спілкування розгортається в конкретних комунікативних обставинах. Параметри ситуації визначаються її складовими: ХТО – КОМУ – ЩО – ПРО ЩО – ДЛЯ ЧОГО – ДЕ – КОЛИ.

ХТО і КОМУ – це учасники комунікативного акту, комуні кати.

ХТО – той, хто говорить (пише), - у науковій літературі має різні термінологічні позначення: «адресант», «відправник», «емісар», «надавач».

КОМУ – той, до кого говорять (пишуть). У науковій літературі трапляються терміни: «адресат», «отримувач», «реципієнт», «сприймач». Для комунікативної ситуації суттєвим є присутність третьої особи, яка може і не брати участі в комунікативному акті, але впливати на його хід, застосовуючи елементи невербального спілкування.

ЩО – це те, що сказано (написано), тобто повідомлення, текст.

ПРО ЩО – це змістова сторона тексту.

ЧОМУ – це причина мовлення, його каузальна обумовленість, мотивація.

ДЛЯ ЧОГО – це цільова обумовленість мовлення.

Залежно від того, яку мету ставить перед собою адресант: проінформувати, переконати, створити настрій, вивести з рівноваги адресата чи просто згаяти час – він організує своє мовлення, добирає відповідні засоби вираження, способи побудови тексту, дотримується певної стратегії та тактики в комунікативній поведінці.

В процесі спілкування існує межа допустимої відстані між співрозмовниками, порушувати яку вважається неетично. Вона залежить від виду взаємодії. Розрізняють чотири види відстаней між співрозмовниками:

- інтимна відстань – до 0,5 м, точніше – 15 – 46 см. Трапляється у спорті, де відбувається зіткнення тіл спортсменів. Окрім суб’єкта у цій зоні розміщуються найближчі йому люди, які мають з ним тісний емоційний контакт;

- міжособистісна відстань – 0,5 – 1,2 м. Можлива при розмові друзів на прийомах, вечерях, ділових зустрічах;

- соціальна відстань – 1,2 – 3,7 м. Має місце при неформальних соціальних і ділових стосунках, причому верхня межа більше стосується формальних стосунків. Цю відстань намагаються зберегти малознайомі співрозмовники;

- публічна відстань – 3,7 і більше метрів. На цій відстані можуть обмінятися кількома словами або взагалі утриматися від розмови, скориставшись невербальними засобами спілкування.

1. Номенклатурні назви. Географічні назви.

Від термінів треба відрізняти номенклатурні назви (лат. – перелік, список). Відмінність полягає в тому, що в сонові терміна лежить загальне поняття, а в основі номенклатурної назви – одиничне. Це своєрідні етикетки предметів, явищ, понять. До номенклатури входять серійні марки машин, верстатів, приладів, найменування підприємств, установ, організацій; географічні назви. Наприклад, півострів, острів – терміни; Крим, Родос, Корсика, Сардинія – номенклатурні назви. У ботаніці терміни – вегетація, хвойні, колоскові, квітконосний; номенклатурні назви – ялина, сосна, ялиця, пшениця, жито, овес, троянда, шипшина.

У ділових паперах часто вживаються географічні назви. Їх правопис та вимова відзначаються складністю. Щоб уникнути непорозумінь, слід скористатися деякими порадами.

Географічні назви на письмі передаються відповідно до вимови за нормами українського правопису: Житомир, Кременчук, Вінниця, Десна.

Географічні назви, що складаються з двох чи трьох слів, пишуться з великої літери, а їх родові позначення – з малої. Наприклад: Весела слобода, Велике Ведмеже озеро.

Якщо ж у таких географічних назвах означувані слова не сприймаються як родові позначення, то вони те ж пишуться з великої літери. Наприклад: Ярославів Вал, Велика Балка, Нові Санжари, Красні Ворота.

У назвах українських міст важливо розрізняти вживання елементів (-поль, -піль). Перше використовується у словах грецького походження (грецьке «місто»): Севастополь, Сімферополь, Мелітополь, Маріуполь, Нікополь; друге – (з українського «поле»): Бориспіль, Тернопіль.

При складанні ділових паперів не слід забувати, що географічні назви з іменниковими закінченнями – українські, російські та інших країн, а також деякі іншомовні – відмінюються як звичайні іменники І, ІІ, ІІІ відміни.

І відміна: Одеса – Одеси, Одесою, в Одесі;

Полтава – Полтави, Полтавою, в Полтаві;

Прага – Праги, Прагою, у Празі.

ІІ відміна: Київ – Києва, Києвом, у Києві;

Львів – Львова, Львовом, у Львові.

ІІІ відміна: Керч – Керчі, Керчю, у Керчі.

Географічні назви, що складаються з прикметника та іменника чи навпаки, іменника та прикметника, відмінюються в обох частинах.

Наприклад: Кривий Ріг – Кривого Рогу; Кам’янець-Подільський – Кам’янця- Подільського, Кам’янцеві-Подільському.

Географічні назви, що складаються з двох іменників або іменника і присвійного прикметника, відмінюються тільки в другій частині. Наприклад: Івано-Франківськ – Івано-Франківська, в Івано-Франківську. Але: Конча-Заспа – Кончі-Заспи, у Кончі-Заспі; Пуща-Водиця – Пущі-Водиці, у Пущі-Водиці.

Іноді доводиться перекладати на українську мову російські географічні назви. Тут слід звернути увагу на правопис префіксів, суфіксів, закінчень.

Так, російська літера и передається через и у префіксі при-: Примор’я, Приволжя; у суфіксах -ик, -ич, -иц, -ищ: Углич, Коптельнич, Луковиці, Ржищеве.

Якщо ж у російських географічних назвах є суфікси -ск, -цк, то вони передаються відповідними українськими -ськ, -цьк: Брянськ, Кузнецьк, Новосибірськ, Троїцьк.

Правила спілкування фахівця при проведенні зустрічей, переговорів, прийомів та по телефону.

Культура мови і спілкування

Мовлення людини – це своєрідна візитна картка, свідчення рівня освіченості людини, її культури, а водночас – через сукупну мовленнєву практику мовців – це і показник культури суспільства.

Культура мовлення – це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній чи писемній).

Культурою мови називають дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Головними завданнями культури мови є:

- виховання навичок літературного спілкування;

- пропаганда й засвоєння літературних норм у слововживанні, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні;

- неприйняття спотвореної мови або суржику.

Людина з низькою культурою мовлення порушує правила слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання.

Якщо ж людина володіє культурою мовлення, то про неї кажуть, що це людина розвиненого інтелекту і високої загальної культури.

Основні ознаки культури мовлення:

1) змістовність (потрібно продумувати текст і основну думку висловлювання; розкривати їх повно; говорити й писати тільки те, що добре відоме; не говорити й не писати зайвого; добирати матеріал, якого не вистачає);

2) правильність і чистота (дотримуватися норм літературної мови);

3) точність (добирати слова і будувати речення так, щоб найточніше передати зміст висловлювання);

4) логічність і послідовність (говорити і писати послідовно, забезпечувати смислові зв’язки між словами і реченнями в тексті; складати план виступу чи лекції; систематизувати дібраний матеріал; уникати логічних помилок);

5) багатство (використовувати різноманітні мовні засоби, уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень);

6) доречність (ураховувати, кому адресовано висловлювання, як воно буде сприйняте за певних обставин спілкування);

7) виразність і образність (добирати слова і будувати речення так, щоб якнайкраще, якнайточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні і вміти впливати на співрозмовника).

Основною комунікативною якістю мовлення є правильність – об’ємна і складана ділянка культури мовлення. Щоб говорити правильно, потрібно досконало володіти нормами літературної мови (норма – це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово, будувати речення, текст відповідно до стилю мовлення). Правильне мовлення передбачає користуватися усіма мовними правилами, уміння будувати висловлювання, що відповідає обраному типу і стилю.

Культура спілкування є складовою культури загалом. Вона містить певну суму знань. Для культури спілкування характерною є також нормативність. Вона визначає, як мають спілкуватися люди в певному суспільстві, у конкретній ситуації. Серед компонентів, що створюють високий рівень спілкування, слід виокремити:

- комунікативні установки, які включають механізми спілкування;

- знання етичних норм спілкування, прийнятих у конкретному суспільстві, психології спілкування;

- уміння застосовувати ці знання з урахуванням ситуації, відповідно до норм моралі конкретного суспільства та загальнолюдських цінностей.

Терміни і термінологія. Загальнонаукові терміни.

Терміни і термінологія. Загальнонаукові терміни

Книжні слова – терміни й ділова лексика – несуть на собі відтінок «вченості», забезпечують точний, об’єктивний опис певних явищ, подій. Наприклад, хромосома, апендикс, сюжет, модернізм, девальвація, кошторис, посада, наказ, скасувати.

Термін – спеціальне слово або словосполучення, що вживається для точного вираження поняття з якої-небудь галузі знання. У кожній галузі науки, техніки, виробництва, мистецтва терміни утворюють систему (термінологію). Нині українська мова як розвинена літературна мова виробила усі терміносистеми, необхідні для повноцінного інформаційного обміну на сучасному етапі розвитку. До основних термінологічних груп лексики належать: математична, філософська, фізична, електротехнічна, хімічна, біологічна, літературознавча, залізнична, друкарська, військова, спортивна, фінансова та ін.

Основу кожної термінологічної системи становлять слова національної мови, що набули відповідних спеціальних значень, наприклад, у суспільно-політичній термінології: свідок, торгівля, господарство, власність, право, голосування, безробіття, в ботаніці – гірське борошно, дзвінець, ротики, зозулині сльози, півники, котяче ребро (назви рослин), у термінології технічних наук – комір, кожух, рукавичка, магазин, щока, жабка (найменування технічних деталей) та багато ін.

Термінологічна лексика української мови поповнюється також запозиченнями з іншим мов: агрегат, конвеєр, механізація, коефіцієнт, перпендикуляр, комп’ютер, конверсія. Ще одним джерелом термінотворення є комбінування власних та запозичених словотвірних засобів: держава-монополія, кінословник, соцзабезпечення, макетування, світлотехніка, селективність.

Із розвитком мови змінюється співвідношення власне мовних та запозичених елементів у термінології. Зокрема, у сучасних документах питомо українські слова обмежують вживання іншомовних термінів. Наприклад: відсоток (процент), чинник (фактор), вада, недолік (дефект), оприлюднювати (обнародувати) та ін. Тому при написанні текстів слід використовувати слова, що відповідають сучасному станові розвитку мови, найповніше відбивають суть описуваних понять.

Науково-термінологічна лексика – це сукупність слів, що вживаються в науковій літературі та у мовленні людей, діяльність яких пов’язана з тією чи іншою галуззю науки.

Слова галузевої термінології властиві кожній окремій галузі науки, в них якраз відображено специфіку кожної наукової галузі. Приклади галузевої термінології:

- психологічної: інтуїція, інтроспекція, вища нервова діяльність, афект, асоціація поведінка, уява;

- мовознавчої: фонетика, морфологія, фонема, відмінювання, спрощення, словотвір, речення;

- музичної: гама, октава, нота, ансамбль, мажор, форте;

- педагогічної: дидактика, оцінка, мотивація, навчання;

- хімічної: азот, колоїд, елемент, цезій, хімічна реакція;

- філософської: істина, матерія, об’єкт, світогляд, діалектика;

- економічної: товар, продуктивні сили, робочий клас, експорт, імпорт.

Серед галузевої термінології є слова, які вживаються у кількох галузях науки, наприклад: йод – у хімії і медицині; асиміляція – у мовознавстві і біології; морфологія – у мовознавстві, медицині, біології; ключ – у музиці, технічних науках.

За рахунок науково-термінологічної лексики збагачується загальновживана лексика.

Спеціальна термінологія і професіоналізми

Термінологічний словник – один із різновидів лінгвістичного словника, у якому подано термінологію галузі (кількох галузей) знань. Теорією і практикою укладання словників займається термінологічна лексикографія. Розроблення загальної класифікації документів є одним із провідних напрямків документознавства, класифікація термінологічних словників розглядається в колі

проблематики термінографії.

Класифікація словників – практичний систематизований опис словників та їхніх жанрів, що склалися історично в тій чи тій національній лексикографічній традиції. Класифікація є ефективним способом систематизації знань, а також презентації особливостей, важливих ознак та характеристик досліджуваного об’єкта. Розв’язання проблеми класифікації словників сприятиме виробленню єдиної методології укладання (тематичний обсяг, реєстр, форма, призначення, функції словника) для кожного виду і типу словників.

Класифікація термінологічних словників пов’язана з їхніми структурними особливостями та функціями.

Упродовж 1948–1989 рр. із найрізноманітніших галузей знань вийшло в світ понад 100 словників з українським реєстром термінів, у 1990–2001 рр. – 550 українських термінологічних словників, енциклопедій, довідників. Високий рівень динамічності термінологічної лексикографії, видова розгалуженість українських термінологічних словників, починаючи з 90-х років, створили передумови для проведення видової й типологічної класифікації словників.

Класифікація термінологічних словників

Широта охоплення термінологічної лексики - універсальні, багатогалузеві, галузеві, вузько галузеві. Перекладні (двомовні, багатомовні) Спосіб опису лексичного значення слова. Праці енциклопедично-довідкового типу (тлумачні, тлумачно-перекладні, довідники, енциклопедії, енциклопедичні словники)

Термінологічні словники, відображаючи лексику спеціальної сфери, мають чітко окреслене функційне призначення – відображати поняттєво-термінологічний апарат різних галузей науки й техніки та забезпечувати наукову, навчальну, виробничу діяльність. Це зумовлює критерії відбору термінологічного матеріалу за читацькою адресою. Термінологічні лексикографічні праці призначено широким колам науковців, викладачів, студентів усіх спеціальностей або певної спеціальності, аспірантів, слухачів підготовчих відділень, слухачів системи підвищення кваліфікації, учнів, науково-технічних працівників. Однак існують словники, які виникли як наслідок спостереження за професійною лексикою окремих категорій фахівців чи угруповань мовців.

Складні випадки слововживання. Пароніми. Вибір синонімів.

Правопис дієслівних форм в українському діловому мовленні

1. Треба використовувати тільки книжні дієслова та їхні форми; активізувати, дезінформувати, деномінувати, домінувати, дрейфуючи, регламентувати, символізувати, формулюючи і т. ін.).

неправильно	правильно
Важити	зважувати
Рихтуватися	збиратися
плентатись (-ся)	повільно рухатися (йти)
Балакати	говорити
Їстоньки	їсти
Лементувати, ґвалтувати	здіймати крик
договорюватися	домовлятися
Поспівати	встигати
Являється	є

2. Уникати умовного способу:

неправильно	правильно
Підприємства змогли б виконати замовлення, якби...	Підприємства виконають (зможуть виконати) замовлення, якщо...
Виконавець повідомив би Вас завчасно, коли б...	Завчасне повідомлення виконавця було можливе лише за умов...

3. Уживаючи ті чи інші форми наказового способу, слід враховувати конкретну ситуацію, умови спілкування та норми мовного етикету.

4. В актах, наказах, розпорядженнях, службових листах, інструкціях, дорученнях та ін. вживають неозначену форму дієслова (інфінітив).

Але слід пам'ятати, що нормативною є форма на -ти, а не -ть:

неправильно	правильно
виступать говорить запроваджувать здійснювать наполягать	виступати говорити запроваджувати здійснювати наполягати

5. У документах більшість дієслів має форму 3-ої особи однини, але неприпустиме використання коротких форм:

неправильно	правильно
виклика допомага оббіга уклада	викликає допомагає оббігає укладає

6. Надавати перевагу активним конструкціям над пасивними або ж використовувати безособову конструкцію з дієслівними формами на -но, -то:

неправильно	правильно
Рішення було достроково виконане нашою групою	Наша група достроково виконала рішення.
Головна увага ним приділяється...	Головну увагу він приділив...
Інспектори, які призначаються комісією...	Інспектори, яких призначає комісія...
Випробування проводяться у запланованому режимі.	Випробування проводять у запланованому режимі (або Випробування проведено в запланованому режимі).

7. Не порушувати норми вживання форм залежного слова:

неправильно правильно

свідчити факти свідчити про факти

відзначати про успіхи відзначати успіхи

довести про інформацію довести інформацію

опанувати професією опанувати професію

доторкатися приладу доторкатися до приладу

8. Надавати перевагу складеним формам дієслів недоконаного виду в майбутньому часі:

неправильно правильно

завтра відпочиватимемо завтра будемо відпочивати

перемахуватимемо будемо перераховувати

працюватимемо сьогодні будемо працювати сьогодні

співатимемо разом будемо співати разом

розмовлятимемо серйозно будемо розмовляти серйозно

9. Широко використовувати дієприкметники і дієприслівники, але уникати

Однак окремі форми активних дієприкметників теперішнього часу з суфіксами -уч (-юч), -ач (-яч) почали використовувати, але у функції означення, а не головного компонента дієприкметникового звороту, Наприклад:

неправильно	правильно
співробітник, виконуючий службові обов'язки	виконуючий службові обов'язки (або співробітник, який виконує службові обов'язки)
добробут, зростаючий щороку	зростаючий щороку добробут (або добробут, що зростає щороку)
академік, керуючий новим відділом	керуючий новим відділом (або академік, який керує новим відділом)

Це ж стосується і активних дієприкметників минулого часу з суфіксом -л-:

правильно	правильно
іти, замерзлі від морозу	замерзлі квіти (або квіти, що замерзли від морозу)

Сфера використання активних дієприкметників — в основному термінологічна лексика: блукаючий нерв, крокуючий екскаватор, ведуче колесо, ріжучий диск, тонізуючі речовини, резонуюча камера, діючий вулкан, несуча поверхня крила, працюючий двигун, планеруючий літак, лімітуючий режим.

10. Форми 2-ї особи однини, 1-ї та 2-ї особи множини дозволяють уникати форми давайте у наказовому способі. Обійтися без неї можна і за допомогою додаткових слів.

неправильно	правильно
давайте проголосуємо	проголосуймо
давайте побажаємо	побажаймо
давайте почнемо	є пропозиція почати або пропоную почати

Орфографічні та орфоепічні норми сучасної української літературної мови. Орфографічні та орфоепічні словники.

Деякі питання термінології аудиту

Історія становлення і розвитку аудиту в Україні розпочалася з 1993 року з прийняттям Закону України “Про аудиторську діяльність”. Минуло 15 років з моменту офіційного законодавчого закріплення основних положень аудиту в нашій державі. Проте існує достатньо проблем, суперечливих питань у галузі аудиторської діяльності в Україні. Однією з важливих проблем є визначення термінології в аудиті та її адекватне тлумачення.

Слід зауважити, що терміни в теорії і практиці аудиту в нашій державі і в зарубіжних країнах іноді мають різне значення. Крім того, часто неправомірно відбувається вживання терміна аудит, наприклад, у діяльності податкових органів.

Слово аудит у перекладі з латинської мови означає “слухати”, “він чує”, їх слід вживати в теорії і практиці аудиту в Україні.

Аудит – це незалежна перевірка та підтвердження фінансової бухгалтерської звітності незалежним професіоналом (аудитором, аудиторською фірмою) щодо її достовірності, повноти та законності.

Аудиторські послуги (супутні аудиту роботи) – це всі інші види робіт (крім аудиту), які виконуються аудитором (аудиторською фірмою). До аудиторських послуг відносять різноманітні консультації з питань ведення обліку, оподаткування, юридичних питань, а також допомога, надана аудиторам щодо складання звітності, аналіз фінансового стану підприємства, оцінка майна та ін.

Аудитор – це незалежний професіонал, який маж відповідальний сертифікат аудитора (видається Аудиторською палатою України). Сертифікат визначає кваліфікаційну придатність аудитора як фахівця.

Внутрішній аудит – це незалежна контрольна функція всередині підприємства (організації), спрямована на перевірку його фінансово-господарської діяльності в інтересах самого підприємства, керівництва і правління. Це вид контролю, який встановлюється керівництвом, виконується внутрішнім аудитором (працівником підприємства, на якому здійснюється контроль).

Система внутрішнього контролю – це поняття ширше, ніж внутрішній аудит. Система внутрішнього контролю включає в себе такі складові: організаційна система, система документації та інформації, матеріальні засоби захисту, персонал, система спостереження.

Контролінг – це система, яка відображає різні боки діяльності підприємства і є функцією сервісу для управління ним; це координація роботи окремих елементів системи управління підприємства (обліку, аналізу, контролю, бюджетування, планування тощо).

Часто ототожнюють і плутають такі поняття, як “внутрішній контроль”, “внутрішній аудит” та “контролінг”.

Службові частини мови

Повнозначним частинам мови протиставляються неповнозначні, або службові, частини мови. До них належать прийменник, сполучник і частка, що об’єднуються в один клас на основі спільних ознак:

- вони позбавлені номінативної функції, тобто не називають ні предметів, ні ознак, ні дій, ні кількості;

- не мають граматичних категорій;

- не виконують функцію членів речення.

Особливості використання прийменників у професійному мовленні:

Сфера вживання прийменників у діловій мові необмежна, але варто врахувати декілька застережень. Виражаючи смислові відношення між словами не самостійно, а спільно з відмінковими закінченнями іменника або займенника, він утворює прийменниково-відмінкову конструкцію. Часто прийменниково-відмінкові форми синонімічні безприйменниково-відмінковим. Порівняйте:

а) (значення причини) занепокоєні з приводу дій — занепокоєні діями;

б) (просторове значення) прямувати по степах — прямувати степами.

Існує розгалужена система синтаксичних синонімів зі значенням різних відношень:

а) просторових: при заводі, від заводу, на заводі, біля заводу, перед заводом, до заводу, із будинку, зі станції, з полів, посеред поля, над полем, край поля, поперед нас, поза стінами, попід парканом, з-під каменя, понад землею, через поле, уздовж дороги, крізь отвір, навпроти президії, побіля стіни, проміж цеглинами, з-за гори;

б) часових: від часу проголошення, близько години, за гетьманщини, до реформ, (у)вподовж століття, проти ночі, під час панування, напередодні свят, наприкінці доби, з часу створення, у радянський період, протягом ночі, через день, об обідній порі, о восьмій годині, під час колективізації, після перебудови;

в) причинових: у силу обставин, з нагоди ювілею, через хворобу, від перемоги зрадіти, за умов, в обставинах, у зв'язку з відпусткою, (у)внаслідок пожежі;

г) мети: задля успіху, на випадок, щодо покращення, про всякий випадок, для звіту, ради успіху, заради спільної мети;

ґ) допустовості: всупереч правил, наперекір заборонам, замість мене, окрім роботи, у разі потреби, незважаючи на попередження, попри труднощі, відповідно до умов, при нагоді ті інші.

Національна специфіка мови виразно позначається безпосередньо на її прийменниковому керуванні.

Значна кількість помилок трапляється при побудові словосполучень із прийменниками у перекладах з російської мови ділових паперів.

Наприклад, прийменник ПО в українській мові поєднується лише:

а) у складних прислівниках з іншими частинами мови:

— з іменниками (по можливості, по суті та под.);

— з прикметниками (по-господарськи, по-домашньому та под.);

— із займенниками (по-нашому, по-своєму та под.);

— з числівниками (по троє, один по одному, по-друге та под.);

б) з іменниками у М. відмінку і вживається:

— зі значенням мети (вирушили по матеріали, послали по інструктора);

— зі значенням місця чи напрямку, де відбувається дія (пляма розповзлася по стелі, трансляція по телебаченню);

— зі значенням певних стосунків, взаємин (товариш по парті, дядько по батькові);

— зі значенням місця поширення дії (розпорядження по об'єднанню, чеканник по міді);

— зі значенням розподільності (усі делегати отримали по подарунку, жінкам подарували по букету пролісків);

— (у деяких словосполученнях без зміни значення) паралельно з іншими прийменниками або без них (по завершенні навчання — після завершення..., стріляти по мішені —... у мішень, простувати по слідах — ... слідами, пересуватися по пустелі — ...пустелею);

в) з іменниками у З. відмінку при вказуванні на предмет, місце, простір, що є межею поширення певної дії або ознаки (вантажівка загрузла по фари і... до фар, резервуари були повні по краї і... до країв);

г) з прикметниками (по зеленій поверхні, по дрібному насінню та под.);

ґ) з числівниками (по першим відвідувачам, отримали по 10 балів);

д) із займенниками (по їхньому будинку, по цьому місцю та под.).

В інших випадках треба використовувати прийменники на, за, з, із, до, для, від, під, у (в), як, через, щодо та ін. або ж взагалі безприйменникові конструкції залежно від контексту.

по предложению делегата на пропозицію делегата

по Вашему желанию на Ваше бажання

називать по имени називати на ім'я

проживать по улице ... мешкати на вулиці...

концерт по заявкам концерт на замовлення

по требованию на вимогу

замечания по теме зауваження на тему

по тестам (сели) на місця (сіли)

Російські словосполучення з прийменником в українською мовою передаються за допомогою прийменників на, до, з, за, про, при, як, о та ін., або ж безприйменниковими конструкціями.

в адрес на адресу

в виду (иметь) на увазі (мати)

в деревню (поехать) на село (поїхати)

в должность (вступать) на посаду (ставати)

в защиту на захист

в знак уважения на знак поваги

в клочья (разорвать) на шматки (розірвати)

в нашу пользу на нашу користь

в неделю (70 грн) на тиждень (70 грн)

Порушення синтаксичної норми також виникає через невмотивоване вживання прийменника при.

Цей прийменник вживається часто паралельно з іншими прийменниками біля, коло, край, поруч. Наприклад для позначення близькості до конкретного місця: при виході — коло виходу — біля виходу, край дороги, поруч мене.

А на позначення епохи, періоду, часу, протягом якого відбувається дія, — прийменниками за, під час: при царюванні Романових — за царювання Романових — під час царювання Романових.

Лише з прийменником при можливі конструкції:

а) на передавання значення приналежності, певних стосунків до кого-, чого-небудь: При університеті працює дослідна станція; «Янкі при дворі короля Артура»; Служу при штабі дивізії;

б) на зазначення чого-небудь у будь-кого, -чого або присутність когось будь-де: Був при повній свідомості; Сьогодні я при зброї; Після гри залишився при своїх (грошах); Не можна лаятися при дітях;

в) на вказування певних обставин або супутніх умов, за яких щось відбувається: Роздивитися при світлі сірника; При нульовій температурі випав сніг; При швидкості вітру 20км/год; Проголосували при повному мовчанні; Зателефоную при першій нагоді; При раптовій появі болю; Зроблю при бажанні; При виявленні кричущих порушень.

Значно ширший обсяг значень прийменника при в російській мові спричиняє автоматичне помилкове перенесення його до подібних українських конструкцій. Цього не слід робити, оскільки в українській мові є різноманітні можливості, не змінюючи значення, передати зміст за допомогою інших прийменників, словосполучень дієприслівникового звороту чи шляхом розгорнутих конструкцій.

при реке раскинулся город	коло річки розляглося місто
битва при Желтых Водах	битва біля Жовтих Вод
он был все время при мне	він був увесь час поруч (мене)
при сем прилагаются доказательства	до цього додаються докази
вы при часах?	ви з годинником?

Особливості використання сполучників у професійному мовленні

Складні сполучники, утворені від інших частин мови, пишуться разом: отже, тож, також, теж, ніж, аніж, якщо, якби, мовби, мовбито, немов, немовбито, начеб, неначе, ніби, нібито, тобто, щоб, притому, причому.

Якщо частик би(б), же(ж) зберігають підсилювальне значення, то вони пишуться окремо: або ж, адже ж, але ж, коли ж, хоча б, хоч би.

У складених сполучниках кожан частина завжди пишеться окремо: тому що, через те що, подібно до того як, після того як, задля того щоб, в міру того як, для того щоб, тому що.

Виконати в зошитах для самостійних робіт.

Морфологічні норми сучасної української літературної мови, варіанти норм.

Назви установ, організацій, підприємств у документах

1. З великої літери пишеться кожне слово у назвах найвищих державних органів: Верховна Рада України. За цим правилом пишуться також назви найвищих державних органів інших країн: Сейм Польської Республіки.

2. Тільки перше слово і власні імена пишуться з великої літери у таких складних назвах:

а) центральних установ та організацій, міністерств, їх головних управлінь: Національний банк України, Міністерство освіти України, Головне пасажирське управління Міністерства транспорту України;

б) установ місцевого значення: Чернігівська міська адміністрація, Вінницька обласна рада професійних спілок, Бородянський відділ освіти Київської області;

в) академій, вищих навчальних закладів, науково-дослідних установ, музеїв, театрів, кінотеатрів, парків культури й відпочинку, інших назвах закладів культурно-побутового призначення: Національна академія наук України, Київський міжнародний університет цивільної авіації, Львівський краєзнавчий музей, Палац спорту, Центральний парк культури і відпочинку м. Києва, Палац культури «Україна», кінотеатр «Київська Русь»;

г) підприємств, установ, культурних та освітніх закладів: Центральна наукова бібліотека НАН України ім. В.І. Вернадського, Київський театр оперети, Київське виробниче об’єднання «Каштан»;

ПРИМІТКА. Назви частин, відділів, секторів, інших підрозділів установ, організацій пишуться з малої літери: відділ методики початкового навчання України, планово-економічний відділ Київського міськадміністрації.

д) партій, міжнародних і закордонних центральних професійних та громадських організацій: Партія демократичного відродження, Міжнародна організація праці, Всесвітня федерація демократичної молоді.

За цим правилом пишуться назви шляхів, залізниць, каналів: Одеська автострада, Південно-Західна залізниця.

Поширюється воно і на написання архітектурних пам’яток, храмів: Золоті ворота, Софійський собор, Києво-Печерський заповідник, Петропавловська фортеця.

З великої літери пишуться назви конгресів, конференцій, договорів, угод, найважливіших документів: Десятий міжнародний з’їзд славістів, Нарада представників незалежних профспілок, Декларація прав людини, Брестський мир, Конгрес демократичних сил України.

ПРИМІТКА. У назвах з’їздів слово з’їзд пишеться з малої літери, а порядковий номер з’їзду, якщо його записують словами, - з великої. Другий з’їзд народних депутатів України.

Назви посад, звань, титулів

З великої букви пишуться назви найвищих урядових посад: Президент України, Голова Верховної Ради України, Генеральний прокурор України.

З малої пишуться:

а) назви інших посад, звань, учених ступенів: президент, декан, директор, ректор, академік, народний артист України, кандидат наук, ректор Київського університету;

б) назви найвищих державних посад у зарубіжних країнах: президент США, прем’єр-міністр Великобританії. В офіційних документах такі слова пишуться з великої літери;

в) назви титулів, рангів, чинів: граф, король, принц, шах, турецький шах.

Синтаксичні норми сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні

Синтаксичні норми сучасної української літературної мови

у професійному спілкуванні

Загальна грамотність документа, що виражається в чіткості й логічності викладу, дотриманні правописних норм, а також дотриманні правил, обов’язкових для ділових паперів, досягається, зокрема, за рахунок синтаксису. Здебільшого це прямий порядок слів з узгодженими й неузгодженими означеннями. Вставні слова, які пояснюють окремі поняття чи систематизують виклад, переважно стоять на початку речення. Щодо структури речень ділових документів, то майже всі присудки вживаються в теперішньому часі. Наприклад: Компанія «Ласунка» пропонує продукцію вітчизняного виробника.

Поширеними є пасивні структури типу: закон приймається; наказ виконується; вимога ставиться.

Синтаксис ділової документації визначається ще й вживанням інфінітивних конструкцій. Наприклад: поїхати у відрядження; написати листа; відбудувати споруду.

Важливою ознакою ділових паперів є і часте використання дієприкметникових і дієприслівникових зворотів, що надають діловим документам стислості.

Наявність правильно побудованих дієприслівникових зворотів (або їхніх замінників), як правило, на початку речення, дозволяє більш образно подати навіть сухий технічний текст, наприклад:

Неправильно	Правильно
Не дивлячись на обмежене фінансування…	Незважаючи на обмежене фінансування… Попри обмежене фінансування… Дарма що нам обмежили фінансування…
По закінченні навчання…	Закінчивши навчання…
При рахуванні треба…	Рахуючи, треба…
По одержанні коштів…	Одержавши кошти…

Крім того, в діловому листуванні переважає непряма мова, а пряма вживається тільки в тих випадках, коли є необхідність дослівно передати зміст деяких законодавчих актів.

Стислість викладу інформації визначає і специфіку синтаксису. Найчастіше надається перевага простим реченням. Якщо ж використовуються складні, то вони невеликі: одне-два підрядних речення чи дієприкметниковий або дієприслівниковий звороти.

Типова ознака ділового стилю – використання віддієслівних іменників. Вони створюють загальне уявлення про дію. Наприклад: провести технічний огляд службових автомобілів в установлений строк; подати звіт до 20 серпня поточного року.

Віддієслівні іменники забезпечують однозначність, узагальненість змісту і надають документам певної офіційності. У ділових документах вживають розщеплені присудки, це мотивується тим, що вони конкретніші за дієслівні відповідники. Наприклад: пропонуємо проводити змагання за містом; рекомендуємо надавати перевагу одягу з натуральної сировини.

До складу розщепленого присудка може входити іменник-термін або кілька означень.

У мові документів є такі словосполучення дієслівного типу, які багато разів використовувалися у конкретній виробничій чи адміністративно-виробничій ситуаціях, зокрема: взяти за основу; взяти до уваги; взяти на себе обов’язок; зобов’язання.

У діловому мовленні складне речення, як і просте, обслуговує потреби мовного спілкування (як усного, так і писемного). Різні типи синтаксичних структур дають надзвичайно багаті можливості для якнайточнішого вираження змісту ділових паперів та передачі різноманітних логічних відношень.

Складні синтаксичні структури відрізняються від простих речень своєю будовою: членами простого речення є слова або словосполучення, а членами складних конструкцій є кілька моделей речень (прості речення поєднуються і стають частинами складних речень).

Одна з основних вимог до речень будь-якого типу у діловому мовленні є вимога чітко виражати значний за обсягом і складний за змістом матеріал. Речення має бути цілісним і передавати інформацію в усій складності залежностей і зв’язків. Синтаксичні зв’язки у реченнях називають за функцією залежного члена речення: означальні (між означенням і підметом, додатком, обставиною), обставинні (між присудком і обставинами), додаткові (між присудком і додатком), присудкові (між підметом і присудком).

З метою пов’язання компонентів думки, у діловому мовленні найчастіше серед різних типів синтаксичних одиниць використовують займенникові зв’язки (це займенники цей, той, таки, а також займенникові слова типу даний, відомий). Для встановлення різних відношень між однорідними членами використовуються сполучники типу: якщо не… то, не тільки… а й та ін. Логічний зв’язок між компонентами думки, послідовність цих компонентів виражаються за допомогою вставних слів по-перше, по-друге, отже, таким чином. З цією ж метою використовуються синтаксичні конструкції типу незважаючи на…, завдяки… та ін.

У діловій документації переважає розповідна форма викладу. Присудок ставиться здебільшого у формі теперішнього часу, перевага надається пасивним конструкціям (прибуток – одержується, система освіти – перебудовується). Синтаксис ділових паперів характерний вживанням інфінітивних конструкцій (перебудувати, втілити, фінансувати), дієприслівникових і дієприкметникових зворотів; використанням серед дієслівних форм першої особи множини теперішнього і майбутнього часу (розглянемо, пропонуємо, звернемося), розщепленого присудка (виявити увагу, вести переговори).

Серед синтаксичних структур складних речень у ділових паперах широко вживаються сполучники і, але, а, зв’язки між простими реченнями в межах складного синтаксичного цілого здійснюються за допомогою сполучників через те що, перш ніж, після того як, а для позначення складних логічних зв’язків використовуються багатослівні сполучники типу відповідно до того, у зв’язку з тим, подібно до того як, внаслідок того що, в міру того як.

Досить рідко вживаються у діловому стилі модальні частки ніби, начебто, неначе, а також питальні конструкції.

Загалом, використовуючи різні синтаксичні структури у діловому мовленні, слід добиватися, аби виклад був простим і зрозумілим.

Розділові знаки у складносурядних реченнях

Складносурядне речення – це складне речення, в якому дві і більше предикативних частини є рівноправними і поєднуються в одне граматичне та смислове ціле сурядними сполучниками.

Основні ознаки складносурядного речення:

- рівнозначність предикативних частин, що входять до його складу: вони відносно самостійні й мають певну синтаксичну незалежність;

- сполучники сурядності, що поєднують предикативні одиниці в одне ціле й завжди займають позицію між предикативними частинами, не належачи до жодної з них;

- позиція предикативних одиниць: одна з них не може перебувати в середині іншої;

- інтонація сурядності.

ПРАВИЛО	ПРИКЛАД
Кома ставиться
1. Кома між частинами складносурядного речення, що з’єднані єднальними (і(й), та, теж, також), протиставними (а, але, проте, зате, однак), розділовими (або, то, чи, чи… чи, то…то, то…чи то, не то… не то, хоч), сполучниками.	Нове століття вже на видноколі, І час новітню створює красу (Л. Костенко) Чи то весною сад розцвівся, чи моє серце розцвіло? (У. Кравченко)
2. Тире між частинами складносурядного речення, якщо вони виражають швидку чи несподівану зміну подій, думок або різко протиставляються	А вітер завихриться в вітах, дерева гойдне – і в ту ж мить із жалем за втраченим літом обірване листя летить (Д. Луценко)
3. Крапка з комою між частинами складносурядного речення, якщо вони дуже поширені або далекі за змістом, або ж мають свої розділові знаки	Один лиш я не дрімаю, Край вікна стою; І тобі, дівча, співаю Про тугу свою! (С. Руданський)
Кома не ставиться
1. Між частинами складносурядного речення, якщо вони мають спільний другорядний член речення або спільне вставне слово і з’єднані одиничним єднальним сполучником	По узліссі і галявині зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава (Леся Українка) Мабуть, батько ще дужче посивів і мати ще дужче зігнулася (А. Головко)
2. Між частинами складносурядного речення, якщо вони однотипні (називні, безособові, окличні, питальні або спонукальні)	Сумно й глухо (П. Мирний)
3. Між частинами складносурядного речення, якщо вони мають спільну підрядну частину і з’єднані одиничним єднальним сполучником	Обабіч, де припікало сонце, вже зеленіла тонка квітнева травка і на кущах верби та вільхи прокльовувалася тужава брость. (В. Шевчук)

Розділові знаки у складнопідрядному реченні

Складнопідрядне речення – це складне речення, синтаксично нерівноправні (головні і підрядна) частини якого поєднуються за допомоги сполучників підрядності або сполучних слів.

Складнопідрядні речення мають такі основні структурні особливості:

- предикативні частина (підрядна) залежить від головної частини;

- підрядна частина стосується або окремого слова головної частини, або головної частини загалом;

- підрядна частина приєднується до головної сполучником підрядності або сполучним словом;

- порядок розташування підрядної частини щодо головної (може бути відносно вільним і сталим, фіксованим);

- інтонація підрядності.

ПРАВИЛО	ПРИКЛАД
Ставиться
1. Кома між головною та підрядною частинами:	Не все на світі суєта суєт, коли ти сам не суєтна людина (П. Каменський)
а) підрядна частина відокремлюється від головної незалежно від її позиції у реченні (на початку, всередині, в кінці);	Коли щеза чиясь у світі мова, щезає разом з нею і народ (Д. Луценко)
б) підрядні порівняльні частини, що поєднуються до головної сполучниками як, як і, мов, немов, ніби, відокремлюються від неї	Немає поганих мов, як немає поганих народів (М. Шумило)
2. Якщо підрядна частина приєднується до головної складними сполучниками тому що, через те що, так що, завдяки тому що, незважаючи нате що, внаслідок того що та ін., то кома ставиться або перед цим сполучником, або всередині його	Очерет шумів так, що дерева потопали в ньому (М. Коцюбинський) Очерет шумів, так що дерева потопали в ньому
3. Якщо в складнопідрядному реченні стоять поруч два підрядні сполучники або сполучники сурядності й підрядності, то кома між ними ставиться лише за умови, якщо вони стосуються різних підрядних частин	І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі (В. Симоненко)
Не ставиться
1. Кома між головною та підрядною частинами:
а) підрядна частина починається з частик не, ні чи повторюваним сполучником сурядності;	Ми так і не змогли дізнатися ні хто він, ні де він жив, ні як його звали
б) між однорідними підрядними частинами, якщо вони з’єднані не повторюваним сурядним сполучником;	У моїй стороні колоситься таке щедре врожайне літо, що земля вгинається під вагою зерна і степ закипає у жовтогарячих хвилях жнив’я (І. Цюпа)
в) підрядна частина складається з одного слова	Вони помирились і вже тихо, без сварки умовились як і що (М. Коцюбинський)
Ставиться
1. Тире між головною та підрядною частинами для інтонаційного та смислового виділення, протиставлення підрядної частини	Коли їм сумно – хай вони сумують (Л. Костенко)
2. Крапка з комою між поширеними підрядними частинами, з’єднаними між собою підрядними сполучниками	Тобі (пісне) все одно, що, стрівши, вогонь доведеш до пожежі; що хвилі, спіткавши, розгониш до бурі; що темнії хмари в хаос помішаєш. (Леся Українка)